Одержимість

Він не міг точно сказати, коли це все почалось. Просто в якийсь момент Зандик зрозумів, що вона займає всі його думки, що він не може відвести погляду, коли вона поряд. Він завжди був відмінником, жадав знань, навчання в Академії було для нього цікавим та захопливим, та в останній час його оцінки різко погіршились, а вчителі все частіше жалілися на те, що він постійно рахує гав на лекціях. Та хлопець просто не міг зосередитись на навчанні, усю його увагу поглинала Ліза Мінчі. Навіть зараз – ось вона стоїть за кафедрою, розповідає якусь доповідь, її стрункий стан приховує форма студентки Академії, русяве волосся вільно спадає на тонкі плечі, а очі, обрамлені довгими віями, то швидко бігають по нотаткам, то звертаються до аудиторії в пошуках підтримки. Солодкий голос дівчини доноситься до його вух. Зандик дивиться на неї і не чує, не розуміє про що вона говорить, яка в неї тема доповіді – байдуже. Хлопцю вона зараз нагадує якусь фею знань, або навіть втілення самої Великої Володарки Руккхадевати – така ж ніжна, витончена і велична водночас. Він випадково зустрічається з нею поглядами і її губ торкається ледь помітна посмішка.

Ліза завершує доповідь, повільно сходить з кафедри і тоненька ніжка на мить визирає з-під довгого поділу сукні, ніби причиняє скриньку з таїною того, що криється під балахоністим платтям. Вона проходить повз, прямуючи до свого місця в класі, і Зандик відчуває аромат кави, шоколадних цукерок і ледве вловимі ноти білих квітів. Хлопець намагається змусити себе не озирнутися, але погляд його затримується на дівчині на стільки довго, на скільки можливо.

Вони не були друзями і ніколи не розмовляли один з одним. Хіба що за винятком якихось учбових питань. Ліза – найпопулярніша дівчина в Академії. Не тільки розумна, але й гарна, постійно оточена купою подружок, комунікабельна, завжди у центрі уваги. Зандик лиш звичайний хлопець, не дуже популярний серед одногрупників, черговий шанувальник Лізи. Безглуздо сподіватись, що вона взагалі пам’ятає про його існування.

Він зустрів її у бібліотеці. На диво, вона була сама, читала якусь книгу, періодично записуючи щось на папері. Вона не звернула ніякої уваги, коли він увійшов, мабуть, надто поглинута змістом підручника, який вивчала. Юнак встав позаду неї і на мить завмер. Жоден її м’яз навіть не поворухнувся, дівчина була максимально зосереджена і в цей момент була подібна радше на якусь скульптуру невідомого митця. Та під його пильним поглядом вона все ж відволікається від свого заняття, озирається, підводиться та посміхається. Спокійна і врівноважена, як завжди.

– Привіт, ти щось хотів?

Зандик мовчить. Мовчить, бо не може сказати, що він не хотів нічого і водночас хотів все одразу. Хотів, щоб вона дивилась тільки на нього, розмовляла тільки з ним. Хотів Лізу Мінчі.

– Ти ж Зандик, вірно…? – не дочекавшись відповіді, перериває тишу дівчина.

– Ти знаєш, як мене звуть? Хоча, байдуже…

Ще секунда і Зандик не думає – заплющує очі і цілує Лізу. Чесно кажучи, це й поцілунком важко було назвати, скоріше довгий доторк губ. Для Зандика це вперше, раніше йому якось не випадало шансу цілувати дівчину. Та й, прямо кажучи, до цього дівчата в принципі мало його цікавили. Але вуста у Лізи м’які і від неї все ще пахне шоколадними цукерками.

Ліза не відштовхує його, проте й на поцілунок не відповідає. Просто чекає, коли він закінчить. Через декілька секунд, які для Зандика відчувались як вічність, він перериває цілунок. Дівчина шоковано дивиться на нього, навіть не кліпая, і у тьмяному світлі настільних ламп її зелені очі якось дивно блищать. Ліза торкається подушечками пальців своїх губ. У бібліотеці надто тихо і ця тиша невимовно тисне на Зандика. Тепер навіть якось не зручно, можливо він надто поквапився? Ліза точно думає, що він якийсь ненормальний. Юнак наважується порушити тишу, яка густим туманом повисла у повітрі.

– Я вирішив, що ти маєш знати. Ти мені дуже подобаєшся і я… – він дивиться собі під ноги, не наважуючись підняти погляд на дівчину. Але Ліза мовчить, тож йому доводиться це зробити.

Вона розвернулась до нього спиною і рухи її якість різкі та поривчасті. Похапцем зібравши підручники, які полишила, зі столу, дівчина попрямувала до виходу. І навіть не кинула на нього погляд.

– Лізо, вибач, я… – все, що Зандик міг зараз вимовити. Він намагався її зупинити. Та вона перервала його на півслові.

– Нічого… – вона навіть не озирнулась. – Все нормально. Та не підходь до мене більше, будь ласка.

Своїм солодким голосом, що був наче музика для нього, вона вимовляла слова, що розбили його серце вщент.

Мінчі нікому не розповіла про те, що сталось в бібліотеці. Та Зандика все одно вигнали з Академії. Ду́рні. Ці, так звані, мудреці ніколи не могли розгледіти у ньому талант. Але може воно й на краще. Знайшлись ті, хто зміг гідно оцінити його розум і тепер він більше не слабкий та нікому не потрібний Зандик, ні, він – Дотторе, Другий з Передвісників Фатуї. Але Ліза Мінчі… Навіть через стільки років він не міг її забути. Періодично, коли він був поглинутий дослідницькою роботою, вона зникала з його думок. А потім Ліза приходила у його сни і все починалось з початку. Він сердився на себе, на свої дурні почуття, які, здавалося, давно вже повинні були зникнути, але більше за все він сердився на Лізу. За те, що посміла вкрасти серце самого Ель Дотторе.

Поїздка до Мондштадту стала гарним приводом покінчити з усім цим. Дотторе знав, що Ліза народилась у Мондштадті, тож був великий шанс, що після навчання в Академії, дівчина повернулась у рідне місто. Яке ж було його здивування, коли виявилось, що всі модштадці дуже добре знали бібліотекарку Ордо Фавоніус Лізу Мінчі. Що ж, значить сама Доля звела їх ще раз.

Він знайшов Лізу у бібліотеці. Знову. На мить це викликало у чоловіка відчуття дежавю. Вона сиділа за одним із читацьких столів, попиваючи чай, та переглядаючи якісь листи, чи то документи. Дотторе зауважив, що з роками вона майже не змінилась, хіба що стала більш старшою. Але все така ж чарівна. Вона не одразу помітила його присутність. Та коли звернула увагу, декілька секунд вдивлялась у його обличчя. Хоча воно все одно приховане маскою, тож навряд чи це дало якийсь результат.

– Добрий вечір. Здається, я не бачила вас раніше, ви не місцевий?

– Так, я зі Сніжної. Приїхав до Мондштадта з дипломатичною місією. Мені розповідали, що тут досить велика бібліотека, не гірша, ніж у Сумеру. Вирішив пересвідчитись у цьому, поки є вільний час.

Дотторе помітив, як на секунду між її бровами залягла вертикальна складка. Невже впізнала так швидко? Що ж, Мінчі завжди була кмітливою.

– Добре, тоді, можливо, я можу вам чимось допомогти?

Вона підвелася і вийшла з-за столу. Завдяки цьому чоловік зміг вільно оцінити її новий образ. Трохи незвично було бачити Лізу не у формі Академії, проте він відмітив, що це вбрання пасує їй навіть більше. Не дочекавшись його відповіді, бібліотекарка наблизилась і продовжила:

– Знаєте, ви мені когось дуже сильно нагадуєте. Ми не зустрічались з вами раніше?

Буквально сама йде до його рук. На мить губи Дотторе розпливлись у посмішці. Чи у чомусь на неї схожому.

– Насправді, ми з вами давні знайомі, Лізо…

Він скоротив відстань між ними і зняв маску. У ту ж секунду у її очах відобразились усвідомлення і.. Що це? Страх? Що ж, цілком можливо, вони зовсім одні у бібліотеці і навіть якщо вона закричить навряд чи хтось почує. Не дивно, що Ліза його боїться. На мить ця думка повеселила чоловіка.

– Зандик…? Навіщо ти тут?

– Зандика більше немає. Він давно помер. Тепер я Дотторе.

Ліза робить крок назад і кидає швидкий погляд на стіл, на краю якого лежить книжка. Книга з закляттями, її зброя? Чоловік вчасно помічає це і перехоплює її руки, силою притискаючи до найближчого стелажу з книжками. Ліза голосно ахає і декілька примірників падають на підлогу. Це його єдиний шанс. Шанс припинити всі ці нав’язливі спогади та думки про Лізу. Поховати його студентську любов у стінах мондштадської бібліотеки.

– Що ти..? Відпусти, мені боляче.

Її голос трохи надламаний, та не втрачає впевненості. Проте Дотторе чує її ніби крізь пелену, кров шумить у вухах і він відчуває, як його власне серце б’ється швидко-швидко. Ліза, що так близько до нього, теж важко дихає і він буквально може відчувати її подих на своїй шкірі. Цікавий досвід. Чаклунка намагається вирватись, відштовхнути його, та Дотторе тримає її достатньо міцно, щоб вона нікуди не ділась. Така безпомічна, нагадує метелика, що потратив до тенет павука. Від Дотторе віє небезпекою і Ліза дуже добре це відчуває.

Рука чоловіка повільно сковзнула по стегну жінки. Від Лізи йшов аромат кави і шоколаду. Щось не змінюється навіть з роками. Він нахилився до неї, спробував вкрасти поцілунок, його гаряче дихання обпалило її шкіру. Ліза у відповідь лиш стиснула губи та протестно відвернулась. Що ж, він намагався бути ніжним. Одним різким рухом Дотторе відірвав чималий шмат тканини від сукні бібліотекарки, міцно перев’язавши ним її руки. Ліза не планувала здаватись і, щоб хоч якось завадити його діям, наступила йому на ногу, з силою вдавлюючи каблук. Не допомогло. Дотторе лиш розлючено зашипів і сильніше стягнув її тонкі руки імпровізованою мотузкою. На зап’ястях після такого точно залишаться синці. Коли Ліза спробувала закричати, він запхав їй у рота інший клапоть від вже розідраного на шмаття фіолетового плаття. Тепер вона могла лиш стиха мугикати. По зблідлих щоках жінки покотились срібними струмочками сльози.

Поривчастим рухом він змітнув зі столу все, що на ньому було. Білі папірці з шумом розлетілись і осіли на підлогу. Він поклав її на стіл і притис до дерев’яної поверхні своїм тілом. Всі його м’язи максимально напружені, а на вилицях починають ходити жовна. Корсет Лізи, з залишками сукні, летить кудись у кут кімнати і разом з ним усі думки з голови Дотторе зникають. Далі для нього все наче в тумані: оголене тіло Лізи, таке бліде і тендітне, її приглушені крики, кров. Коли він закінчує в неї, здатність тверезо мислити повільно повертається. Він розв’язує чаклунці руки та виймає кляпа з її рота. Він, звісно, жорстокий, але не на стільки, щоб залишити Лізу тут саму в такому стані. Тим паче, навряд чи вона буде тепер істерити та битись в агонії. Жінка сідає на столі, підтягує до себе коліна та обіймає їх руками. На щоках ще залишились сліди від засохлих сліз. Навіть після всього, що сталося, вона не ховає погляд й дивиться прямо на нього, буквально пропалює в Дотторе діру своїм поглядом. Зелені очі блищать, наче в кішки, і в них горить лють. Дотторе відволікається від натягування на себе одягу і вони зустрічаються поглядами. Пару хвилин мовчання, які наважується порушити Передвісник:

– Я любив тебе, Лізо… А ти знехтувала моїми почуттями.

Ліза лиш заперечно хитає головою.

– Ти ніколи не любив мене, Зандик… Ти просто перетворив свою студентську закоханість на одержимість. Сподіваюсь, тепер ти отримав все що хотів…

Дотторе справді хоче так думати. Та коли вхідні двері штабу Ордо Фавоніус зачинаються за ним і його легені наповнюються ароматом нічного мондштадського повітря, він думає, що все стало набагато гірше.