Чарівне перетворення Костомахи-Фло

Я стояла перед дзеркалом і не йняла віри своїм очам. “Невже це ти, Флоренс Боннер?”, – питала я своє відображення. Голлі Манро тільки-но покинула кімнату, повністю задоволена своєю роботою. А я залишилась один на один із вражаючою незнайомкою у дзеркалі.

Невисока, але ладненька білявка з яскраво-синіми очима, кирпатим носиком і повними губами дивилась на мене. Її легка василькова сукня, під колір очей, відкривала довгу шию, прямі горді плечі і підкреслювала вельми нічогенький бюст. Блискуче кучеряве волосся, відмите від вічного бруду, зараз підібране з боків, живими хвилями спадало на спину. Я дивилась на себе і відчувала, як у горлі росте колючий клубок, а до очей починають підступати зрадницькі сльози.

Я ніколи не бачила себе такою. Я навіть не думала, що я ТАКА. Я вже багато років, з тих пір, як була малим дівчиськом, не заглядала у дзеркала, особливо люстерка більші за долоньку. А уж скільки часу я не приймала ванну, важко і пригадати! Життя річкової замарашки мене повністю влаштовувало. Я вважала, що тільки таким і може бути справжнє життя – вільне від усіляких умовностей, зобов’язань, примусів…

Але зараз моє минуле почало накочуватись на мене хвилею. Хотілося сховатися від нього, загнати подалі у глибини пам’яті… Але вже не вдавалось. Я пригадала, коли і чому я стала Костомахою-Фло – королевою Темзи, найзнанішою продавчинею магічних артефактів на лондонському чорному ринку. Це сталося тоді, коли я востаннє розглядала свою чисту пику у велике люстро. П’ять років тому.

————

…У свої дванадцять, я була худенькою дівчинкою-пацанкою з копицею курчавого волосся і допитливим непосидючим норовом. Я обожнювала цукерки, фехтування і небезпечні пригоди. Майстерне володіння рапірою було моїм найбільшим талантом. Я не просто брала участь у змаганнях, я вигравала їх. Хлопці, яких мені часто доводилось “класти на лопатки”, терпіти мене не могли за мою вправність і гострий язичок. На одному з турнірів ДЕПРІК із фехтування кілька хлопців, серед яких був і цей потворний Квіл Кіпс, навіть вирішили мені помститися, поцупивши і заховавши мою рапіру буквально за кілька хвилин до мого виходу на бій.

Я обнишпорла в її пошуках все що могла, але так нічого і не знайшла. Я була вже на межі істерики, коли раптом побачила, що якийсь хлопець простягає мені мою рапіру.

– Ці придурки заховали її в чоловічому туалеті, – сказав він. – Знають, що перемогти тебе можуть лише роззброївши, от і чудять.

Я підняла очі на мого рятівника. Це був високий темноволосий хлопчина приблизно моїх років. Худий, чорноокий, з пасмом неслухняного волосся, що падало йому на лоба. Він широко посміхався, приязно дивлячись на мене.

– Мене звати Локвуд, Ентоні Локвуд, – простягнув він мені руку. – Я бачив, як ти фехтуєш. У твого суперника не буде шансів, – і він підморгнув мені.

Ну що ж, хлопець виявився правий. Саме ЙОГО я і перемогла у фіналі. Після того, як він блискуче здолав Кіпса у попередньому двобої. По завершенні змагань ми з Локвудом пішли гуляти і багато сміялись, пригадуючи цей чудернацький день.

———–

Є люди, яких доля посилає нам у найтяжчий момент життя, аби втримати на плаву. Такою людиною став для мене Локі (якось я уподобала це прізвисько і з тих пір називала Локвуда тільки так). Коли сталася трагедія з моїми друзями і колегами з парапсихологічної агенції “Сінклер і Соунс”, де я працювала, саме Локі витяг мене назад до життя, до якого я не хотіла повертатися.

Так, у дитинстві я володіла парапсихологічним Даром, який дозволив мені влаштуватися на роботу в найменшу на той час агенцію Лондона, де працювали тоді лише двоє співробітників – Сьюзен Сінклер та Гаррі Соунс. За короткий час вони обидва стали моїми найближчими друзями. Правда ненадовго…

Їх вбив Безногий у старій покинутій капличці. Я одна дивом пережила ту ніч, заховавшись за вівтарем, та ледь не втратила розум.

На жаль, виявилось, що я не була готова до смерті… Зрештою мені було лише дванадцять, і я сприймала життя як вічний сяючий день, який не має кінця. Я вірила, з тими, кого я люблю, ніколи не станеться чогось страшного. Як же я помилялась!

Локі приїхав до мене в лікарню разом зі своїм наставником, що тоді тимчасово мешкав у нього на Портленд-Роу. Гробокопач Найджел Сайкс був легендою тіньового Лондону. Рішучий, незалежний, насмішкуватий, жорсткий, справедливий – він наводив жах на своїх конкурентів, трепіт – на поважні агенції типу “Фіттес” і “Ротвел”, а також викликав постійне роздратування ДЕПРІК. Колишній блискучий агент, Сайкс найбільше цінував чесність, залізну волю, винахідливість і кмітливість. Локвуду дуже пощастило, що така непересічна людина взяла його, малого, під свою опіку. Я не мала уявлення, чи була у Локі колись своя родина – він ніколи про це не казав, а я підсвідомо відчувала, що не варто й питати. Але Сайкс ставився до нього як до власного сина, вкладаючи у свого підопічного всі ті гарні якості, що ними володів сам.

Я познайомилась із ним тоді, коли провела зиму в будинку на Портленд-Роу, 35. Після смерті Сьюзен і Гаррі. Не всі можуть витримати сильне потрясіння гідно і холоднокровно. Я не змогла. У мені тоді щось зламалось: цілий тиждень я пролежала на ліжку, втупившись у стіну і відмовляючись від їжі. Мені здавалось, що подальше життя не має ніякого сенсу…

Локвуд і Сайкс намагалися мене не займати, сподіваючись, що з часом я зможу дати собі раду. Вони лише міняли тарілки зі свіжою їжею біля мого ліжка, але змушені були забирати їх повненькими – мені і кусень у рот не йшов. І краще мені не ставало.

Одного вечора Локі тихо зайшов до кімнати, де я нерухомо лежала під ворохом ковдр, і обережно торкнувся мого плеча.

– Фло, дозволь щось тобі показати, – неголосно сказав він.

Мені не хотілося навіть губи розтуляти.

– Відчепись, не хочу нічого бачити, – пробурмотіла я.

Він трохи помовчав. Я відчувала на собі його погляд.

– Це недалеко. Треба зробити лише кілька кроків. Зроби мені ласку, пішли зі мною, – сказав лагідно.

Я зітхнула, ковдри на мені поворушилися.

– Чорт з тобою, пішли. Але потім ти залишиш мене у спокої, – буркнула я, вибираючись із ліжка.

Локвуд взяв мене за руку та провів і справді недалеко – у сусідню кімнату. Трошки забарився на порозі, наче не наважуючись зайти, а тоді штовхнув двері та пропустив мене уперед. Ми опинились у темній спальні, посеред якої стояло ліжко, а над ним висів потужний… Смертний Вогонь. Я заклякла на місці, а Локі клацнув вимикачем і запалив настільну лампу.

– Що це, Локі? – вражено запитала я, повертаючись до нього.

– Тут три роки тому померла моя сестра. Дотик привида. Це її Смертний Вогонь, – просто сказав він.

І рівним, але трохи хрипким голосом в кількох фразах розповів мені історію своїх батьків та сестри. Я мовчки слухала, забувши на цей час про власний біль.

– Я і зараз часто приходжу сюди, – закінчив Локі, дивлячись на ліжко, над яким мерехтіло зеленувате світло. – Іноді мені хочеться, щоб Джесіка повернулась хоча б на хвилину, щоб я встиг сказати їй, як же мені шкода, попросити вибачення, – його голос дрогнув і він відвернувся, роблячи вигляд, що витирає пил з лампи. – Але вона не приходила жодного разу.

Я мовчала, вражена, не знаючи, що сказати на це. Переді мною стояв мій ровесник, який втратив усю свою родину ще до того, як йому виповнилось 10 років, він звинувачував себе у загибелі своєї сестри, картався цим день і ніч, і все ж знаходив сили жити, працювати, навіть посміхатися. А я… Раптово моя біда здалася мені не такою уж всеосяжною…

– Я знаю, як тобі зараз важко, Фло, – казав тим часом Локі, опанувавши свої емоції. – І не думай, що ти колись забудеш те, що сталося. Але, як це не жахливо прозвучить, життя триває… Я часто запитую себе, навіщо я залишився живим у той час, коли померли всі мої близькі. Мені здається, для того, щоб помститися хоча б за смерть Джесіки. – Він помовчав, а тоді підійшов ближче. – Фло, я стану агентом і буду знищувати привидів, поки живий. Приєднуйся до мене, разом ми зможемо робити це вдвічі ефективніше!

Але я лише похитала головою.

– Ні, Локі, я більше ніколи не зможу взяти у руки рапіру і ніколи не вийду на бій із привидом. Я не така сильна, як ти, – відповіла я, дивлячись на нього зі справжнім захопленням.

Він кивнув.

– Добре. Я впевнений, що ти знайдеш заняття собі до душі і більше не будеш просвердлювати своїм поглядом мою стінку. А для початку ми підемо на кухню і з’їмо по доброму шматку біфштексу. Як ти на це дивишся? – і він ласкаво обхопив мене за плечі.

Від цього лагідного дружнього жесту комок, що закручувався у мене в грудях, розв’язався і нестримні сльози хлинули з моїх очей. Я обхопила Локвуда за шию і, стоячи у темній кімнаті його загиблої сестри, ридала у нього на плечі, поки не замочила всю його футболку і не виплакала всі сльози. Він обережно гладив мене по голові і повторював, що все буде добре. Нарешті я відірвала від його грудей своє опухле обличчя і гундосо прожебоніла:

– Хороший ти хлопець, Локі! Дякую…

Він посміхнувся і простягнув мені свого чистого носовичка.

– Це, звісно, гірше, ніж моя футболка, але може тобі знадобитись.

Я прожила на Портленд-Роу всю зиму. А з першими променями весняного сонечка вже точно знала, чим хочу займатися у майбутньому. Одного яскравого ранку я тихо зібрала свою невеличку торбу і спустилась у передпокій, де на мене вже чекав Локвуд.

– Нема слів, які висловили б всю мою вдячність до тебе, – сказала я йому, – навіть і намагатись не буду.

Я простягнула йому ключ від будинку, яким користувалась останні місяці. Локі посміхнувся і заперечно похитав головою.

– Ні, залиш його собі, – сказав, стискаючи своєю долонею мою руку із ключем. – І знай, що тут ти завжди знайдеш друзів.

Та лише один раз я використала цей ключ за призначенням. Три роки тому, в ту ніч, коли дізналася, що у сутичці з привидом загинув гробокопач Сайкс.

Я прийшла тоді на Портленд-Роу і ми з Локвудом усю ніч просиділи перед запаленим каміном. Він – у кріслі, сліпо втупившись у вогонь, а я поряд на килимі, влаштувавши собі затишне кубельце зі своїх численних спідниць.

Локі мовчав і я теж не сміла сказати хоч слово. Серце краялося від вигляду його застиглого обличчя. Нам тоді було по 14 років – вже не діти, але ще не дорослі. Проте стільки смертей, болю і втрат, як було у нас із Локі надвоє, рідко коли буває у звичайних людей за все їхнє життя.

– Дякую, Фло, що ти зараз тут, – сказав нарешті Локвуд, коли над дахами будинків вже займався світанок. – Для мене це дуже важливо.

– Не дякуй. Інакше і бути не могло, – знизала я плечима. – Ти як? – спитала, легко доторкнувшись до його руки.

Він перевів на мене трохи осклянілий погляд, подивився наче скрізь і виголосив результат усіх своїх нічних роздумів.

– Немає ніякого сенсу звикати до когось – все одно всі рано чи пізно (у моєму випадку – завжди рано) йдуть, покидають тебе, залишаючи по собі лише біль і порожнечу.

– Ні, Локі, це не так, – м’яко відказала я. – Вони залишають по собі спогади, щасливі миті, турботу і любов, яку дарували нам, поки могли.

Він злегка повів плечами, хитнув головою, не погоджуючись.

– Може й так, але… Це все точно більше не для мене. Я віднині хочу лише одного – помсти. Хочу нищити цих клятих Гостей так вправно, як тільки зможу, – в його словах прорвалася лють, яку він вже не міг приборкати. Лють, якою він замінив сльози, що не могли пролитися, і розпач, який неможливо було опанувати.

– Я відкриваю свою агенцію, Фло, – сказав він рішуче. – Ніяких дорослих, ніяких керівників. Підберу собі пару кмітливих людей у команду і ми візьмемось за цю нічну наволоч, яка тільки і вміє, що вбивати, вбивати і вбивати! І я присягаюся, що моя агенція – агенція Ентоні Локвуда – стане колись однією з найефективніших і найрезультативніших агенцій Лондона! – вигукнув він, стискаючи кулаки.

І, звісно, він це зробив. Локі завжди робив те, що обіцяв. І хай до повного визнання було ще далеко, але агенція “Локвуд і Ко” вже за якийсь рік могла похвалитися неабиякими успіхами. Добровільно зваливши на свої плечі тягар керівника незалежної і самостійної агенції він швидко змужнів, посуворішав і став далеким і недосяжним, як цінний експонат в музеї за склом: наче і близенько, а не доторкнешся. Незважаючи на зовнішнє благополуччя, внутрішньо він і далі перебував на розпутті, ближчий до смерті, аніж до життя…

Іноді ми перетиналися з Локі на березі Темзи, куди він приходив за якоюсь потрібною йому для розслідувань інформацією. Під час наших рідких зустрічей ми з ним ніколи не згадували минуле – тих малих хлопчика і дівчинку, якими були колись. Не згадували, як я ридала у нього в обіймах у темній кімнаті його сестри, і як тихо сиділа біля його ніг у ніч смерті Сайкса. Але коли ми зустрічались поглядами, то обидва розуміли, що нічого не забуто. І якщо одному з нас знадобиться допомога, інший відразу її надасть. Так, я любила Локі. Не в романтичному сенсі, а радше як сестра. І тому мені було боляче дивитись, що він виконав свою давню обіцянку – ніколи ні до кого не прив’язуватись, нікого не пускати до свого серця і минулого…

————

А чи я сама, Костомаха-Фло, колишня Флоренс Боннер, не була такою самою? Я закопалася в бруді і мулі з Темзи, укрилася кількома шарами смердючої одежі, гігантським солом’яним капелюхом, щоб ніхто не міг розгледіти під всім цим ядучим сарказмом і зарозумільством маленьку поранену дівчинку, яка панічно боїться свого минулого, страшних спогадів, і не ризикує зазирати у майбутнє…

За ті п’ять років, що пройшли з того моменту, як я назавжди покинула роботу агента, тільки одній людині я розповіла про те, що зі мною сталося. Він мовчки протер свої круглі окуляри не надто чистим светром, помовчав, а тоді сказав:

– Якщо ти колись знайдеш у собі сили перестати ховатися від самої себе, ти знаєш, де мене шукати. Я готовий почекати.

І подивився таким серйозним і розуміючим поглядом, що я… Дідько, та я ледве не розридалась! Я, Костомаха-Фло, гострого язичка якої боялася вся темзинська громада!..

Чомусь у цей момент я гостро відчула бруд на своїх щоках і руках, сморід, що йшов від моєї куртки… Але Джордж (ну так, ви вже здогадались, що це був він) дивився на мене так, ніби бачив під цим всім мене справжню: ще молоду, сильну, і зовсім не огидну. Я відчула, як моє лице заливає червона хвиля. Джордж кашлянув і піднявся.

– У цю суботу ми всі збираємось у кіно і посидіти в якомусь симпатичному ресторанчику, – сказав він. – Хочемо відсвяткувати перемогу над Марісою і, ну ти знаєш, возз’єднання Люсі з Локвудом, – Джордж закотив очі, намагаючись приховати за маскою цинізму, як насправді рад обом цим подіям.

– Окрім Локвуда і Люсі будуть Голлі з її подругою і Квіл з Кейт Годвін (так, вони теж тепер разом!). А я хотів би запросити тебе, якщо, звісно, ти не будеш проти, – сказав Джордж, пильно дивлячись на мене.

Я хотіла віджартуватись, як зазвичай, але слова чомусь не йшли мені з язика.

– Форма одягу повсякденна, – хитро посміхнувся Джордж, і я зашарілась, як першокласниця.

Вже тоді я зрозуміла, що піду. Обов’язково піду. І на мені не буде солом’яного бриля і смердючої куртки. Але Джорджеві просто сказала:

– Подивимось, як карта ляже, – і знизала плечима, удаючи цілковиту байдужість, хоча серце моє калатало як навіжене.

Джордж ще раз уважно подивився на мене, кивнув і подався геть, потроху в’язнучи у темзінському мулі.

———–

І от я стою перед дзеркалом у Локвудовім будинку і трясусь як ненормальна. Внизу чути голоси. Голлі каже, що в принципі вже час іти, і що наш столик замовлено на восьму вечора, а вже опів на восьму. Квіл запитує, чи варто брати із собою рапіри, чи простих соляних бомб буде достатньо, адже останнім часом привиди з’являлись на вулицях все рідше і рідше. Люсі відповіла, що треба брати не лише рапіри, а й магнієви спалахи. А Локвуд засміявся і сказав, що їй не завадить розслабитись і просто відпочити сьогодні ввечері.

Мені хотілося стати частиною веселої дружньої метушні, яка панувала сьогодні на Портленд-Роу. Тому я загасила лампу, глибоко вдихнула і вийшла із кімнати.

Я знала, що моя поява спричинить фурор. (Про моє чарівне перетворення знала лише Голлі, яка допомогла мені в його реалізації). І фурор таки відбувся. Коли я з’явилася на сходах, всі вже купчилися в передпокої, готуючись на вихід. Поступово всі голоси змовкли. В цілковитій тиші оглушливо звякнула рапіра – це Люсі, ставлячи її в підставку, промахнулась і вона, голосно дзенькнувши, впала на коридорну плитку.

– Що за… – скрикнула Люсі. – Ой! Та це ж!.. От же ж дідько! – вона дивилась на мене, вирячивши очі, а її щелепа зовсім неелегантно відвисла. Локвудові довелося повернути її на місце рухом вказівного пальця.

– Я теж люблю тебе, Карлайл. Але якщо ти ще раз назвеш мене “дідьком”, то (вибач, Локі), але доведеться познайомити тебе з тим чудненьким кривим ножичком, що я так люблю носити у себе під курткою, – сказала я, намагаючись за звичним сарказмом сховати своє збентеження.

– Фло, ти виглядаєш… неперевершено, – промовив Локі своїм найчарівнішим тоном. – Я щасливий, що сьогодні ти будеш із нами.

Він підійшов до мене і я побачила, що в його очах не було жодного здивування, а лише тепло і щирий захват. Як-не-як, а він знав, що під шкірою чудовиська ховається… ну не красуня, звісно, а просто звичайна, нормальна дівчина. Він взяв мою руку і дещо старомодно підніс її до своїх губ. Мить ми дивились один одному просто в очі, пригадуючи все, що пережили разом, все, що колись так сильно нас зблизило.

– Гей, Локвуде, руки геть! – пролунав раптом голос Джорджа, який весь цей час тихо простояв позаду. – Взагалі-то це МОЯ дівчина. У тебе є своя, от і йди до неї.

І він підійшов до мене. Моє лице залила фарба, і я почала нервово посмикувати сукню – мені здавалось, що вона мене колить і тисне де тільки можна.

Джордж посміхнувся до мене і сказав:

– Ти дуже крута. Але я це і так знав. До речі, тобі сьогодні вистачило води у бойлері? Я спеціально зекономив на власному митті. І, як бачиш, не дарма… – і він підморгнув мені.

В мене як тягар з плечей упав і я відчула себе колишньою Фло – іронічною, свободною і самовпевненою. Але тепер я вже була не сама – я мала друзів. Друзів, що приймали мене замарашкою і що прийняли мене відмитою і пахнючою принцескою.

Всі одночасно заворушились і заквапилися на вихід.

Коли ми нарешті вийшли на вулицю, Люсі, також одягнена у нову темно-червону сукню на тонких бретелях, опинилась поряд зі мною.

– Я б навіть обняла тебе, Фло, але знаю, що ти це не схвалиш, – сказала вона, силячись зберегти незворушний вигляд. – Тому просто скажу: “Як я розумію тебе, сестро! Ці сукні – справжнє знущання, і як тільки Голлі їх носить?!”, – і вона підморгнула мені, розплившись в широкій посмішці.

– Дівчатка, дарма ви намовляєте на себе! – втрутилася Голлі, як завжди шикарна і впевнена у своєму вузенькому сріблястому сарафанчику, що невимовно пасував до кольору її шкіри. – СЬОГОДНІ ви виглядаєте шикарно!

Ця маленька засранка особливо підкреслила слово “сьогодні”. Ми з Люсі перезирнулись і одночасно закотили очі.

– Що, не вірите мені? Тоді спитайте у хлопців. Локвуде, Джордже, правда Люсі і Фло сьогодні прегарненькі? – гукнула вона хлопців.

– Цур, я накидую їй на шию удавку, а ти б’єш під дих, – кровожерно прошепотіла я на вухо Люсі. Вона похмуро кивнула, погоджуючись.
Тепер я розумію, чому ти пішла взимку з агенції, – продовжила я. – На твоєму місці я б зробила так само! Навіть Локі не вартує того, щоб терпіти поряд цю змію підколодну!

Тим часом Локвуд і Джордж одночасно обернулися на нас. Дивним чином їхні обличчя розпливлися в однакових дурнуватих посмішках, а очі засяяли.

– Ну от, я ж казала! – щебетала Голлі. – З НОРМАЛЬНИМ зовнішнім виглядом переборщити неможливо!

Ми з Люсі перезирнулися і несподівано для нас самих приснули сміхом. Хай там як, а Голлі була хорошим дівчиськом – вірним і надійним другом. Багато разів вона доводила, що на неї можна покластися у будь-якій ситуації. А за це можливо іноді потерпіти і її нудні напучування щодо шмоток.

– Ладно, хай живе, – буркнула я, відсміявшись і підморгуючи Карлайл. – Ця сукенка хоч і дурнувато на мені сидить, та в ній мене хоча б пустять похавать в ресторан. А я б вже не відмовилась від гарненького стейка з картоплею фрі!

– Ну, з твоєю сукнею якраз все гаразд. Ти знаєш, я не фанат високої моди, та вона значно краща за твій колишній стиль, уж повір мені, – відповіла Люсі. – А от я точно почуваюся дурепою! Голлі змусила мене нафарбувати губи червоною помадою під колір сукні. А ще й через цей величезний виріз на спині в мене таке відчуття, що за мною постійно стежать! Аж мурахи по шкірі, – поскаржилася Люсі, пересмикнувши плечима.

Я захихотіла в кулак, і шепнула їй, нахилившись ближче:

– От в цьому ти абсолютно права – стежать, ще і як! Локі очей не може відірвати від… гммм… усіх твоїх відкритих частин тіла. Так і жере поглядом! – кивнула я у бік хлопців, що йшли трохи позаду.

Люсі недовірливо вирячилась на мене.

– Ой, ну скажеш теж! – кинула вона у відповідь, але очима все ж позирнула в Локвудів бік. – Нічого він не “жере”!

– Ще й як жере, – не погодилась я. – І знаєш, Карлайл, – сказала, задумливо роздивляючись її профіль, – я дуже рада, що ви разом.

Вона поглянула на мене.

– Чого це?

– Бо з тобою він… живий, – сказала я, роздумливо підбираючи слова. Мені хотілося донести до Люсі свою думку. Я кинула погляд на Локвуда, який жваво про щось розмовляв із Кіпсом і Кейт. Іноді вони всі вибухали веселим сміхом, і Локі реготав гучніше за всіх.

– Ти ж подивись на нього, – сказала я, хитнувши головою в його бік. – Хіба він був таким ще два роки тому, до того, як ти звалилась їм на голову зі своїми надзвичайними Талантами і кусючим характером?

– Ну знаєш, Фло, – відказала Люсі, образившись на мої останні слова, – ми з тобою ніколи не були подругами, але я не підписувалась сьогодні вислуховувати від тебе…

– Ой, та ладно, замовкни вже! – засміялась я, дружньо штурхонувши її в бік. – Я тут хотіла з тобою попліткувати про Локі, а ти до слів чіпляєшся… Не цікаво, що я хотіла сказати?

Люсі задерла носа, вдаючи байдужість, але куточком губ буркнула:

– Звісно цікаво. Ладно, валяй вже, що ти там казала?

Я знову позирнула на Локі. Він якраз розповідав, і навіть показував свою фінальну схватку з привидом Маріси Фіттес Езекієлем. Живий, веселий, повний азарту – він зараз був саме таким, як і повинен бути 17-річний хлопець, який вийшов на вечірню прогулянку з друзями. Не на роботу – полювати на привидів, не знаючи, чи стане ця ніч для нього останньою, чи ще ні. Відчувши мій погляд, Локі повернув голову і зустрівся зі мною очима. Ми посміхнулись один одному і я показала йому два великих пальці: так тримати!

– Ти, Карлайл, – Герда, що розтопила свого Кая, – сказала я, обернувшись до Люсі. – Ти така ж віддана, смілива і любляча, як і вона, і тобі вдалося те, у що я, правду кажучи, майже не вірила.

Ми подивились прямо в очі одна одній. Я бачила, що тепер мої слова збентежили Люсі, вона навіть трохи почервоніла.

– Ну ти таке скажеш, – простягнула вона, лише щоб приховати своє розчулення.

– Я ніколи не ляпаю язиком абищо, – категорично заявила я. – І якщо я зараз це кажу, то так воно і є.

– Я знаю Локі з 12 років, – провадила я далі. – І я знала його в найтяжчі моменти його життя. Просто диво, що з його характером і звичками він дожив до цього віку. Але тепер, – я поглянула на Люсі, – тепер я впевнена, що з ним все буде гаразд. Ти ж подбаєш про нього, правда?

Карлайл кинула погляд на Локі, і після цього я могла вже більше нічого не питати. (В мультфільмах такі погляди малюють із сердечками в очах). Але Люсі все ж відповіла:

– Так, я подбаю про нього. Я думаю, що нічого поганого з ним більше не станеться, – тихо і серйозно сказала вона.

– Звісно, адже він САМ обрав життя і відмовився від його улюбленої ідеї-фікс – героїчно померти в якомусь епічному двобої. І, я ще повторюсь, Карлайл, це все завдяки тобі. Можеш починати пишатися і дерти носа.

– Нічого я не деру…

– Дівчатка, ви, здається, пліткуєте про нас за нашими спинами? – це Локі, усміхнений і веселий, виринув із темряви просто біля нас.

– Пліткувати негарно, – муркнув він Люсі на вухо, пригортаючи її до себе і м’яко проводячи рукою знизу вверх по всій її звабливо оголеній спині.

– Я ж тобі казала, виріз – те що треба, – одними губами, промаякувала я Люсі. Але вона навряд чи помітила це, тому що її увагу вже поглинули інші губи.

В цю мить я відчула, що хтось лагідно взяв мене за лікоть.

– Ходи-но сюди, – промовив Джордж, відводячи мене вбік від закоханої парочки.

Я обернулась до нього, посміхнулась:

– Чудовий вечір, чи не так? – сказала я, щоб сказати хоч щось, бо Джордж чомусь не квапився заводити діалог. Він мовчки йшов поруч, продовжуючи між тим тримати мене за руку.

– Що? – перепитав він, наче не чув, заглибившись у свої думки. – А, вечір… Так, вечір… хммм… нівроку.

– Фло, – почав він, наче зібравшись нарешті з думками, – Фло, я просто хотів спитати тебе… Щодо цього твого сьогоднішнього перетворення… гхм… – він нервово відкашлявся. – Це лише разова акція чи ти, як то кажуть, готова до нового етапу в житті? – він уважно поглянув на мене. – Я жодним чином не тисну на тебе чи щось таке, і ти мені подобалась у будь-якому вигляді – чи то в сукні, чи в наряді королеви Темзи, та просто я хочу прояснити для себе… хммм… Якщо ти раптом готова до більшої … осідлості, то… я говорив про це з Локвудом, і він радо погодився б, якби ти оселилась у нас на Портленд-Роу… хоча б тимчасово, звісно… якщо відразу тобі важко… гхм… змінити свої звички… Колишня кімната Джесіки нарешті прибрана, і ти могла б оселитися там. Що скажеш на це? – він перевів подих і запитально втупився у моє порожевіле (слава богу вночі не видно) обличчя.

Я помовчала, не знаючи, що сказати. З одного боку, це була спокуслива пропозиція, а з іншого – все було так неочікувано, що я не могла зібрати докупи думки. Я поглянула на Локвуда і Люсі, що йшли, обійнявшись і схиливши голови один до одного, на Голлі, якій завжди симпатизувала, незважаючи на всі мої кпини, і навіть на Кіпса і Кейт Годвін, яких знала менше, але які вже встигли стати вірними друзями моїх друзів, а значить, і моїми друзями теж… Я подивилась на Джорджа, який дивним чином зумів завоювати моє серце своєю серйозністю, надійністю і добротою… Чи хотіла б я бути частиною їх веселої ватаги, ділити з ними ризики і радощі, працю і відпочинок? Чи мене досі понад усе приваблює моє самотнє існування на Темзі?

– Тільки якщо мене не примушуватимуть приймати ванну… частіше, ніж два рази на тиждень, – удаючи зверхність кинула я, хоча в душі все співало від щастя.

– О, щодо цього можеш не перейматися! У нас із цим повна демократія, – посміхнувся Джордж і весело поглянув на мене.

– Дякую тобі, Фло, – шепнув він. – Вітаю вдома!