Part 1

День, як завжди, був холодний і непривітний. Я наділа свою улюблену-єдину зелену вітровку, яку купила ще рік назад в секонд-хенді і навушкини, аби ходячи вулицями, хоча б на деякий час забути про все: і про погане, і про хороше. Взяла гаманець та, вибігаючи з дому, поцілувала маму, пішла в аптеку.

Не дивлячись на сьогоднішню погоду, надворі, на диво, прогулювалося багато людей. Чи то мені так здавалося, чи так справді було, але обличчя у них просто світилися від щастя, ніби вони всі виграли у лотерею і зірвали великий куш. Веселі сімейні пари, малі дітлахи, що бігали, як малі мурашки під ногами… Не можу сказати, що мене це не дратувало… Але ні, можу. Мене це просто виводило з себе!

Звук в навушниках збільшився на всю свою можливу гучність, аби просто не чути цей дзвінкий сміх, що линув звідусіль. Капюшон вітровки я старалась чи не на все своє лице натягнути. Він, ніби той щит, надавав мені своєрідний захист від соціуму. Я опустила голову, ніби боялась спіткнутись об якийсь неіснуючий на дорозі камінь. Не хочу нікого бачити, тим більше не хочу, аби хтось бачив мене. Шкода, що на мені були окуляри для кращого бачення, а не від сонця (насрать, я знаю, що сьогодні не сонячна погода). Ще не вистачало мені від цих ясних лиць, що ніби переслідували мене, осліпнути.

Дякувати Богу, я швидко дійшла до аптеки. Саме тут продавалися чи не найдешевші ліки в усьому місті. За привалком стояв вже звичний чоловік 40-45 років, що бачив мене тут чи не кожен тиждень. Він був одягнений у білий халат та щось було не так. На ньому був червоний галстук, видно, не дешевий. Але в мене не було часу обдумувати такі несуттєві дрібниці. Здається, він вже на пам’ять вивчив весь список моїх ліків, але все-таки звірявся з рецептом, щоб не допустити помилки.

– Їй вже краще? – тихо спитав аптекар.

Я не знала, що й сказати. Як може стати краще? Що ж може змінитися? І найголовніше – чому? Від цих сраних ліків, які не чарівні і не приносять того омріяного результату вже від першого застосування? Чи всі ці кляті хіміотерапії, від яких все менше і менше можна впізнати маму?…

У кожної людини в житті бувають переломні моменти, але потім все зростається, вона встає на ноги і йде далі. Комусь може здаватися (як от, наприклад, мені), що це вже не просто момент… О, ні. Це вже не момент. Здається, що все життя якесь стало «переломане», не тільки в одному місці, а повсюду, у кожній кісточці скелету. І вже нічого не зміниш, нічого не зробиш на користь, бо нічого не зростеться.

– Трішки, – коротка, у той самий момент ясна і неясна відповідь.

Аптекар гірко посміхнувся і підраховував загальну суму медикаментів. Як завжди, там було близько десяти видів різних таблеток для мами і одна коробочка таблеток для мене – для підтримання тонусу мозку. Я їх приймала вже близько року, саме тому й, можливо, стала більш уважнішою та активнішою. Як там не було, мені вже просто важко собі уявити, як можна жити без них. Вони були тими самими енергетиками, які я приймала кожен день. Можливо, у мене почала розвиватися залежність, але я її досі не помітила.

Загалом, вийшов нічогенький такий пакет ліків.

– Триста п’ятдесят – тихо сказав аптекар.

Скільки??? Триста п’ятдесят??? У мене при собі було лише триста двадцять. Видно, моє лице враз змінилося після озвучення цієї суми, і чоловік поспішно добавив.

– У нас ціни недавно зросли, тому через це й така сума, – сумно і якось навіть жалісно добавив чоловік. – Але зараз діють знижки для постійних клієнтів! – вже з якимось ентузіазмом він добавив і почав вводити код з якоїсь картки. Сума стала на десятку нище. Видно, власник не такий вже й щедрий, якщо знижка така мала. Хоч на цьому дякую.

Посмішка на його обличчі остаточно зникла. Я попросила, аби чоловік відрахував вартість моїх таблеток, бо мені все одно не вистачало. Повертаючи здачу аптекар подивися на мене і в його очах не було нічого крім жалю. Мені захотілось чимшвидше піти звідси.

Ненавиджу, коли мене жаліють. Терпіти не можу цієї інтонації в голосі, цих співчуттів, поглядів. Так, я вже звикла до них, але мені і досі неприємно, що для когось я постаю в такому образі – жалюгідної, убогої дівчини, яка рахує кожну копійку і ледь зводить кінці з кінцями.

Я швидко подякувала і розпрощалася з аптекарем. Додому просто бігла, якщо не летіла в повітрі. Мене не хвилювали оточуючі, я вже не помічала їхніх сяючих облич. Все було сіре, поступово цей колір більше і більше переходив у чорний. Неочікувано завібрував телефон. Потрібно було зупинитися і подивитися, що там. СМС-ка від Анджели:

«Подруго, слухай, нам тут керівничка вже який раз говорить, що ніяк не можна тобі за семестр оцінки поставить. У тебе куча перездач!!! Ти коли взагалі у школу маєш намір з’явитися???»

Ніби мені взагалі ті оцінки потрібні. Мої плани рухнулися ще рік назад. Про коледж я вже забула давним давно, а школу й взагалі не згадувала. Хоч мені ще треба просидіти в школі цілий рік, та я вже встигла похоронити своє майбутнє і тверезо мислити. У мене нема майбутнього. Я просто існую і, на жаль, не знаю, як довго буде це тривати.

Повідомлення від Анджели засіло в моїй голові. Чого ці вчителі від мене хочуть? Не можуть поставити які-небудь оцінки зі стелі? То Джейку поставити змогли, а мені – ні. Валері, про що мова? Хто ти, а хто він – син директора??? Звичайно, у нього все «ОК», це тобі треба з гамна вилазити.

З такими думками не помітила, як дійшла до рідного двору. Я живу з мамою у багатоповерховій будівлі у двох кімнатній квартирі, в одному з не дуже благополучних районів міста. Я тихо відчинила двері і одразу мене зустріли шпалери ніжних кремових тонів із незрозумілими візерунками. Тиша. Хоча що я очікувала почути? Вдома ж нікого немає. Не гаючи часу, я пішла прямо в мамину кімнату і взяла її теплу кофту, яку вона просила принести раніше. У лікарні так холодно, що мама постійно мерзне і не може нормально спати.

Відчиняючи дверцята шафи, очима наткнулася на сукні Елізабет, які вона вже давним-давно не одягала. Скільки різних кроїв, кольорів, візерунків, орнаментів. Ось зелений годе, жовтий шеміз, картатий кюлот… Кожна сукня підкреслює її фігуру. Навіть сірий малет не може приховати мамину граціозність та стрункість. Їй дуже йдуть сукні, вони роблять Елізабет такою ніжною, тендітною, не те що мене. Я завжди відчуваю себе якоюсь баригою у спідниці, але мама якось навчила мене носити всі ці вбрання і не подавати виду оточуючим, що мені некомфортно. Мій рекорд – цілих 4 години у сукні та на підборах! Нечуваний успіх! Не розумію, кому взагалі на думку прийшло вигадувати таке взуття … Скільки разів ми з мамою сварилися на цю тему, але Елізабет все-таки якось змусила мене навчитися ходити на високих підборах.

Я посміхнулася, згадавши мої падіння при спробі навчитися ходити на тих “ходулях”. Кинувши погляд на годинник, я зрозуміла, що простояла близько пів години. Скільки часу витрачено! Мама мене вже, мабуть, зачекалася. Залишатися тут довше не можна, тож я зачинила двері та побігла до лікарні.
Привітавшись із медсестрою на ресепшені, я полетіла в палату номер 9. Вже хотіла відчиняти двері, але чомусь зупинилася. Лише на секунду.
Я постукала тричі й увійшла.
На ліжку вона лежала.
Моя мама