Голлі Манро розповіла все, що думає про агенцію “Локвуд і Ко”

Якщо ви запитаєте мене, що я думаю про свою роботу в агенції “Локвуд і компанія”, я скажу, що всі вони там геть божевільні: неврівноважені, безбашенні, неохайні. Чисто психи! Але кращої роботи і кращої команди у мене в житті не було.

Ну от взяти хоча б Люсі. Як же вона бісила мене тоді, коли я тільки-но прийшла на Портленд-Роу! Я ніколи не відчувала таких емоцій до жодної людини. Зрозумійте мене правильно, мене виховали “хорошою дівчинкою”: стриманою, доброзичливою, уважною до дрібниць. Я завжди, скільки себе пам’ятаю, була відмінницею – лише найвищі бали, найохайніші роботи, найчіткіший почерк і все таке.

А Люсі… Вона повна моя протилежність! Не уявляю, як дівчина може настільки нехтувати своєю зовнішністю, особливо коли працює з хлопцями!.. Але Люсі абсолютно спокійно з’являлась на кухні в оцій своїй огидній старючій піжамі ще до того, як встигала вмитися і почистити зуби! Я була здивована, коли дізналась, що в неї взагалі Є косметичка. Мінімальна, звісно: бальзам для губ і крем для огрубілих рук (я зазвичай в сумочці ношу більше косметики). А ці її товстезні светри темно-болотистих кольорів, грубі спідниці і легінси з затяжками! Мене постійно підмивало запропонувати їй спільний шопінг. Вона могла б стати доволі гарненькою, якби над нею трохи попрацювати, але…

Характер її не змінився б! Пихата, самовпевнена, різка, насмішкувата – вона буквально не давала мені спокійно жити і працювати. Докопувалась до мене, кепкувала, закочувала очі. Я кілька разів ледь не звільнилась через неї. Брр! Справжня відьма!

Але водночас із тим я не могла не визнати, яка Люсі сильна і смілива, яка віддана своїм друзям, який вона досвідчений агент і яким потужним Даром вона володіє. Чи заздрила я їй? Бувало і таке, не буду приховувати. Але заразом мені дуже хотілося припинити нашу ворожнечу (бо я фізично не виношу конфліктів!). Та жахлива сварка в магазині Ейкмерів, під час якої ми з Люсі пробудили Полтергейст, який ледь не знищив увесь універмаг, – один з найтяжчих спогадів у моєму житті!.. Менше з тим та пригода настільки зблизила нас усіх (навіть мене і Люсі), що я вже не думала йти з агенції. Тим паче, що постійна підтримка Локвуда надихала і дозволяла підняти мою самооцінку як агента.

Локвуд… Це головна причина, яка тримала мене на Портленд-Роу у найтяжчі дні конфлікту із Люсі. Він був на пару років молодший за мене, але за поведінкою здавався щонайменше ровесником, якщо не старшим. Врівноважений, доброзичливий, завжди готовий підтримати і надихнути, розумний і справедливий – його не можна було не поважати і не захоплюватися ним.

Я майже поставила хрест на своїй кар’єрі агента-парапсихолога після того випадку, коли від сутички із Полтергейстом загинула уся моя команда у квартирі на Коттон-стріт. Але Локвуд, даючи мені невеличкі доручення і довіряючи дедалі більше, надихав пробувати свої сили і в мене поступово почало виходити! Звісно, зоряним часом для мене став випадок, коли я врятувала Люсі (так, не смійтеся!) від падіння у безодню в будинку панни Вінтерґарден. Без хибної сором’язливості скажу, що я в той момент чудово спрацювала, і Локвуд разів із тисячу сказав мені про це, дякуючи за Люсі.

Ох ця парочка! Коли я дивилась на них, то відчувала себе не просто старшою, а древньою! Вони обидва СПРАВДІ робили вигляд, що між ними нема нічого, крім простої дружби. Ага, аякже! З першої ж хвилини, коли Люсі з’явилася на порозі кухні на Портленд-Роу з тацею, заставленою чашками і пончиками, а Локвуд мило зачервонівся і кинувся до неї, щось белькочучи про “несподіваний щасливий випадок”, який “привів Голлі до нашої агенції”, я зрозуміла, що у цих двох поцілив Купідон, як казала моя матуся. Те, як вони постійно крадькома розглядали один одного, коли думали, що інший не бачить; як намагалися сісти якомога ближче один до одного; як Люсі розквітала як травнева ружа, варто було Локвудові посміхнутися до неї чи зробити комплімент; і як він завжди прислуховувався до її думки, перш ніж прийняти остаточне рішення…

На жаль, я була впевнена, що моя поява суттєво зіпсувала їхні стосунки.

Звісно, Люсі ревнувала Локвуда до мене. Без жодних на то причин. Він ніколи ні на секундочку не виходив за рамки дружелюбності, а я… Ну у мене геть інші смаки, як ви знаєте:) Мені мільйон разів хотілося сказати про це Люсі, але характер наших відносин не залишав жодної можливості для такої розмови. Мені було шкода їх обох. Хотілося як слід струснути їх, щоб вони перестали поводитися як дурники. Після трагічного випадку у будинку панни Вінтерґарден я остаточно переконалася, що Люсі важить для Локвуда невимовно більше, ніж проста коліжанка чи товаришка.

Він тоді міцно приклався головою і я робила йому перев’язку. Перебуваючи під дією знеболювальних, з чумною головою, Локвуд був геть не в формі, постійно питав про Люсі – чи все із нею гаразд, чи знешкодили привида. Він безперервно дякував мені за те, що нагодилась так вчасно і не дала Люсі звалитися з п’ятиповерхових сходів.

– Локвуде, припини вже перейматися – із Люсі все гаразд, – сказала я, бинтуючи йому голову. – На відміну від тебе, до речі. Все, що тобі зараз треба – це спокій і здоровий сон. Я рада, що змогла допомогти Люсі і ти можешь припинити вже мені дякувати.

Він помовчав трохи, тихо прикривши очі, а потім сказав, наче сам до себе.

– Просто Я не зміг тоді її врятувати. Якби не ти, Голлі, вона б за мить гепнулася у сходовий колодязь, незгірш за того хлопчину з нічної варти…

По його обличчю пройшла судома – чи то від болю, чи то від картини, що постала в його уяві. Локвуд роздратовано стиснув кулаки.

– Але ж яке вперте дівчисько! – вигукнув він, несподівано смикнувшись, і я, накладаючи пов’язку, ледь не заїхала йому ліктем в око. – Тисячу разів казав їй, щоб не сміла спілкуватися з привидами, але ж ні! Люсі ВСЕ робить тільки так, як їй самій хочеться! Геть не враховує застороги, банальну обережність, логіку!

Від роздратування на мертовно-блідих щоках Локвуда з’явився легкий рум’янець. Зараз йому було шкідливо так нервувати, і як медсестра я взяла на себе сміливість проявити рішучість. Стиснувши його холодні руки у своїх я сказала, дивлячись йому просто в очі.

– Послухай-но мене! З Люсі. Все. Добре. Їй. Нічого. Не. Загрожує! Якщо хочеш, я прямо зараз пришлю її до тебе, щоб ти впевнився в цьому сам? Тільки обіцяй не виходити із себе і не бити її по попі своєю краваткою!

Ну нарешті! Він усміхнувся і трохи розслабився. А тоді розтулив губи і…

– Дяк…

– І якщо ти ще хоч раз скажеш “дякую, Голлі”, – перебила його я, – клянуся, наступного разу тебе буде бинтувати Джордж, я більше на гарматний постріл до тебе не підійду!

Потім вони все одно посварились, причому серйозно. Локвуд після того випадку почав уникати Люсі, а вона від цього ходила або тиха і меланхолійна, або зла як ошпарена кішка. А після нашої пригоди у магазині Ейкмерів і взагалі пішла від нас.

Я залишилась на Портленд-Роу з двома хлопцями, які за найменшої нагоди ховалися по своїм кімнатам, і навіть кліщами з них було не витягти зайвого слова. Ми сумно провели Різдво. Роботи було багато і навіть у Святвечір Локвуд ходив ліквідовувати якогось Спектра.

Кілька разів я намагалася поговорити з Локвудом (до Джорджа навіть не пробувала підступитися, бо відчувала, що він мене недолюблює), але і Локвуд закрився на сто замків, дивився холодно і наче крізь мене, і, звісно, за таких умов не до відвертих розмов.

Лише один раз я побачила у нього якусь живу емоцію.

Кілька тижнів після звільнення Люсі я не наважувалась зайти до неї у кімнату. Вона так і стояла у тому вигляді, як Люсі її залишила – неприбрана та захаращена. А після свят я таки наважилась зазирнути на її горище і трошки прибратися там. Знайшла багато її одягу (чистий і брудний упереміж). Все це явно потребувало прання, чим я і зайнялася. Коли білизна висохла, я понесла цей ворох футболок, легінсів і кофт нагору попрасувати. Але мене застав дзвінок від клієнта, я кинула білизну на канапі у вітальні і пішла до телефону. Розмовляючи, я чула, як грюкнули вхідні двері – додому повернувся Локвуд.

Коли через кілька хвилин я зайшла до вітальні, перед моїми очима постала така картина: Локвуд, ще у вуличному пальті та шкіряних рукавичках, стоїть як стовп над горою одежин, а в стиснутому кулаці у нього футболка, в якій часто ходила Люсі – темно-синя, з емблемою Супермена на грудях.

Я застигла у дверях, розуміючи, що побачила сцену не призначену для сторонніх очей. Локвуд підняв на мене очі. Божечки, я не думала, що він АЖ ТАК тужить за нею! Побачивши мене, він різким жестом відкинув футболку, труснув головою і швидко пройшов повз мене, кинувши на ходу захриплим голосом:

– Ти правильно вирішила прибратися. Мабуть здай цей мотлох на благодійність. Все одно він вже нікому не потрібен!..

І сховався у своїй кімнаті до кінця дня. Хоча, дивна річ, коли я розкладала попрасовані речі у шафі в мансарді (звісно, я не збиралася віддавати їх на благодійність, хоч деякі одежинки були такі огидні, що аж просилися на смітник), я чомусь не змогла знайти ту саму футболку із Суперменом. Дивно, і куди вона могла подітися… Є у мене деякі підозри, але підтвердити їх я не можу – Локвуд не дозволяє прибиратися в його кімнаті:)

————-

Після справи з людожером з Ілінгу, коли Локвуд знову (вчергове!) кинувся у, здавалося б, смертельний двобій, ми сиділи з ним на ґанку будинку і я знову ж таки бинтувала йому поранену руку. Локвуд був незвично тихим і пригніченим. Сидів похнюпившись і іноді важко зітхав.

– Чому б тобі просто не сказати їй усе як є? – спитала я раптом. Слова вихопились самі собою і я завмерла, закусивши губу. Чорт!

Локвуд здивовано моргнув, піднявши на мене голову. Я відчула, що червонію.

– Вибач, я не повинна була… – почала я ніяково.

– Та ні, все в порядку, Голлі, – сказав він просто. – Так, мабуть ти права, сказати “усе як є” було б найправильніше, але…

Він затнувся, нахмурив брови, ніби борючись сам із собою.

– Все не так просто, – вичавив він нарешті.

– Ну звісно, у відносинах рідко що буває просто, але ж ми на те і люди, а не мавпи, щоб мати змогу розібратися у своїх почуттях, – сказала я рішуче. Зрештою хто як не я вправить йому мізки, скажіть мені? Хай там що, а я старша за нього, досвідченіша…

Локвуд похмуро мовчав, задивившись на світанок. Я не знала, чи дочекаюсь колись відповіді. Навряд чи…

– Ти думаєш, Люсі погодилася б повернутися до нас? – спитав він нарешті тихо. – Це не було б проблемою? Для тебе, наприклад? – він позирнув на мене.

– Не кажи дурниць, Локвуде, для мене це аж ніяк не стане проблемою! А чи погодиться Люсі?.. Дивлячись, які слова ти добереш…

Знову помовчали. Наші друзі поступово виходили з будинку з повними сумками, неголосно перемовлялися.

У мене на язиці крутилося те, що я обмірковувала вже багато разів, спостерігаючи за Локвудом. Так, випадковим людям, які не знали його близько, він здавався відкритим, веселим, життєрадісним, енергійним хлопцем. Але насправді більш закритої людини я ніколи не зустрічала. У Локвуда була ціла колекція масок, які він надягав у залежності від обставин. Найулюбленіші – це “хлопець, що вирішить усі ваші проблеми” (для клієнтів) та “невразливий оптиміст” (для Барнса, Кіпса та інших недругів). І та, й інша були вкрай далекі від його справжньої сутності.

Важко залишитися сиротою у 6 років і втратити останню рідну людину у 9 років і не нести на своєму серці кривавих відбитків цих втрат. З першого ж дня нашого знайомства я помітила те, що вирізняло Локвуда від усіх інших: його постійний внутрішній неспокій, який змушував його безупинно ризикувати собою, кидаючись у найбожевільніші заварушки.

Здавалося, що він нестримно квапиться набрати якомога більше справ, знищити якомога більше привидів, поки ще живий. Це внутрішнє сум’яття йшло пліч-о-пліч з глибокою самотністю, яку Локвуд нікому не дозволяв розділити з ним. Я чула від Джорджа, що вони з Люсі півтора року жили на Портленд-Роу перш ніж Локвуд показав їм кімнату своєї загиблої сестри і розповів, що із нею сталося.

Відсторонений, скритний, невгамовний – він невсипно охороняв свої внутрішні кордони, нікого не підпускаючи до розмежувальних ліній. І лише одній людині вдалося опинитися настільки близько, щоб його внутрішня система безпеки заволала “аларм!”. Так, ви зрозуміли, це Люсі. Мені здалося, що я розкусила природу того холоду, що виник між Локвудом і Люсі минулої осені, саме перед її звільненням з агенції. Я бачила це по тим жадібним хапливим поглядам, які він часто кидав на неї, і квапився мерщій відвести очі як вор, що взяв чуже. По тому, як максимально обмежив себе у спілкуванні із Люсі, часто, на мій жаль, прикриваючись для цього мною. Він відчув, що Люсі починає важити для нього занадто багато, і, як це часто буває, зробив великий крок назад. Не дозволяючи собі щастя, не дозволяючи собі близькість, не дозволяючи собі любов. І я, здається, знала, чому він так поводиться.

– Послухай-но, Локвуде, можливо я лізу не у свою справу, – почала я, зі співчуттям поглядаючи на його профіль, – але ти не повинен ні за що себе карати. Ти не маєш ставити хрест на собі. У тебе попереду ціле життя. І я не бачу жодної перешкоди, щоб дозволити собі бути щасливим. Невже ти думаєш, що твої рідні радіють, дивлячись як ти доводиш себе?.. Невже їм не хотілося б бачити, що ти знайшов когось, хто зможе позбавити тебе від самотності, подарувати тепло і любов?

Він важко ковтнув, нахиливши голову ще нижче.

– Може й так, – пробурмотів ледь чутно. – Але ж мій спосіб життя…

– А от коли тобі буде заради кого жити, ти й почнеш більше цінувати власну шкіру, і перестанеш сам-один лізти до лап монстрів і чудовиськ.

На ґанку показалася Люсі. Вона позирнула на нас із Локвудом і куточок її губ невдоволено смикнувся.

– Подумай про те, що я тобі сказала, – прошепотіла я, швиденько піднімаючись. – І не впусти свій останній шанс.

Я зайшла до будинку, прокралася до вікна, найближчого до місця, де сидів Локвуд, і тихенько прочинила його. Не те, щоб я любила підслуховувати, але у цьому випадку мені хотілося бути в курсі справи. Я схрестила пальці на удачу.

Люсі підійшла до Локвуда, зупинилась близенько, так, що могла б, за бажанням, покласти руку йому на плече. Він підняв на неї очі, ласкаво і сумно посміхнувся.

– Чудово ми попрацювали, авжеж? – спитав.

– Еге ж… Добре, що все це вже скінчилось. Я така рада, що ми нарешті впорались із цією роботою, – відповіла Люсі, і Локвуд, який було вже відкрив рота, щоб щось сказати, захлопнув його і насупився.

– І я був радий знову попрацювати з тобою… – Він скоса позирнув на неї, а тоді глибоко вдихнув і промовив:

– Насправді, Люсі, я хотів спитати тебе… – він нервово відкашлявся.

– Так? – вона явно зацікавилася.

– Як ти дивишся на те, щоб повернутися до нас не як фрілансер, а як постійний співробітник?.. – швидко промовив Локвуд, пильно вдивляючись у її реакцію.

“Так, все правильно. Ти робиш все як треба”, – подумки підбадьорювала його я.

Люсі завмерла, не закінчивши вдих, її брови здивовано поповзли вгору.

– Локвуде, але ж ми про це вже розмовляли, – почала вона, і я побачила, як закам’яніли його плечі. Він відвернувся від неї і стис у кулак руку, що лежала на ґанку.

– Я не можу… Не маю права піддавати вас ризику, – казала далі Люсі. – Ви мені надто дорогі, щоб я зробила це.

Локвуд досі мовчав, не обертаючись. Люсі тихенько присіла поруч на сходинку. Підняла було руку, щоб торкнутися його плеча, але не наважилася і тихо опустила її.

– Ти не думай, що я б НЕ ХОТІЛА працювати із вами, ви – ти і Джордж (“Ну звісно ж не Голлі”, подумала я) – найближчі для мене люди. Ми чудова команда, і все таке, – Локвуд нервово смикнув підборіддям:

– Але?.. – спитав він, обертаючись до неї. В очах хлюпався гнів і роздратування.

Ой, хтось, здається, ввечері отримає на горіхи за непрохані поради, закусила я губу. Останній раз лізла у справи закоханих!..

– Але я не можу піддавати вас небезпеці, – твердо закінчила Люсі.

– Та що ти кажеш? – саркастично перепитав Локвуд, дивлячись на неї впритул. Здавалось, що він ще не вирішив, чого хоче більше – придушити чи поцілувати її. – Раніше це тебе ніколи не зупиняло! Що змінилося, Люсі? Що ти не договорюєш? Що відбулося з тобою у підземеллях універмагу Ейкмерів? Кого ти там бачила? З ким розмовляла? Що він сказав тобі? – він сипав питаннями як горохом. Люсі здивовано вирячилась на нього.

– Послухай-но, Люсі, – трохи спокійніше промовив Локвуд, відчувши, що перегнув палку. Він глибоко вдихнув, намагаючись опанувати себе, повернувся до неї усім тілом, взяв за руку і міцно стис. – Послухай, що я скажу тобі. Нема НІЧОГО з чим ми не змогли б впоратися РАЗОМ. А от якщо ми поодинці, то кожен з нас стає слабшим. Просто повір мені і давай спробуємо ще раз, – сказав він просто і ніжно. – Нам всім… МЕНІ погано без тебе. І, я думаю, тобі теж погано без… нас.

Він замовк, важко дихаючи і не відводячи від Люсі проникливого погляду. Вона теж дивилась на нього і не робила спроб забрати руку, яку він продовжував тримати.

– Просто довірся мені, Люсі! Все буде добре, – повторив Локвуд тихо, наполегливо, але так лагідно.

Я відчула раптову біль у долоні, зрозуміла, що надто сильно стисла кулачки і з трудом перевела подих. Губи Люсі затремтіли, а в очах зблиснули сльози. “О, ні-ні-ні! Не роби цього!”, – подумки застонала я, зрозумівши, що вона зараз скаже.

– Локвуде, – прошепотіла вона так тихо, що я ледь розчула її, – Локвуде, мені б ДУЖЕ хотілося повернутися на Портленд-Роу, та я не можу, повір! Станеться нещастя, якщо я зроблю це.

Він завмер від цих слів, його ніздрі обурено затріпотіли, а очі недобро звузились. Локвуд різко відпустив руку Люсі і відсунувся від неї.

– Яка ж ти вперта, Люсі Карлайл! – в серцях кинув він. – Ну що ж, бажаю тобі успіхів у самостійному плаванні!

Локвуд різко піднявся зі сходів і грізно навис над Люсі, яка продовжувала сидіти.

– Невже ти справді гадаєш, що зможеш перехитрити долю? Не знаю, що ти там собі надумала, та смерть за мною ходить назирці вже багато років. Я міг би загинути прямо сьогодні, і можу загинути завтра. І, які б фантазії не блукали у твоїй уяві, не від тебе залежить, коли нарешті я склею ласти!

Він відвернувся від неї і подався з ґанку.

– На свій похорон я тебе не запрошую, так і знай! – кинув через плече. – Рятівниця, блін!

І вкрай роздратований подався геть. Більше у той ранок вони не обмінялися ані поглядом. Скоро прибули наші таксі і ми з Локвудом, що здавався мармуровою статуєю Гніву, і спантеличеним Кіпсом подалися в Клеркенвелл, а Люсі з Джорджем залишилися чекати на свої таксі.