Маячня, нісенітниці та інші секрети

Оля йшла широким шляхом, оформленим кам’яною кладкою, що простягався від Вайтрана до Рорікстеда. Час від часу вона зупинялась, аби звіритись з мапою. 

Від самого Йоррваскру Вілкас стежив за нею, тримаючись невеликої, але безпечної дистанції. 

Навіть на відстані він відчував її розгубленість. Вона постійно оглядала все довкола, так, ніби вперше бачить цей світ, ніби вперше з ним взаємодіє. Жінку цікавило все, що її оточувало: дерева, квіти, відчуття на дотик колючої трави. Навіть польоти пташок у небосхилі час від часу привертали її увагу.

 Ще зовсім трохи вони пройдуть вперед, і Вілкас зможе слідкувати за нею з лісових посадок вздовж дороги. Можливо йому навіть доведеться перевернутися у вовка, хоч він і пообіцяв собі робити це якомога рідше.

З часом ландшафт знову змінився, і рівнини замінили кам’янисті пагорби. 

Раптом Оля різко зупинилась. Вона певний час вдивлялась у шлях попереду, що Вілкасу здалося дивним, адже увесь огляд цього шляху закривали собою пара трійка величезних валунів. Через це дорога різко повертала направо щоб оминути їх. Замість того, щоб йти далі по кам’янистій стежці, жінка пішла наліво, зійшовши з неї. Вона сховалась за ті валуни і стала чогось чекати.

І дійсно, через трохи соратник відчув запах інших людей. Група з п’яти людей йшла на зустріч Олі. Без жодних сумнівів, то були розбійники, які тримали під своїм контролем цю ділянку дороги. Скоро вони порівнялись з жінкою і, не запідозривши жодної присутності сторонніх, пішли далі.

Іншим разом, Вілкас неодмінно зустрівся би з ними у двобої. 

Ці мерзотники на стільки знахабніли, що навіть не ховаються, влаштовуючи засітки, а ось так відкрито набадають на мирних людей прямо на дорозі серед білого дня!

Та як щодо жінки? Ще одне дивне спостереження Вілкаса. На його думку, це був доволі цікавий випадок, доволі показовий. Звідки вона знала про небезпеку попереду, коли навіть він відчув тих бандитів не одразу?

День добігав кінця, землю повільно накривали сутінки, і мандрівники нарешті дістались Лабіринтіану. Деякий час Оля стояла непорушно, роздивляючись величні руїни древніх нордів. Якщо цього разу вона спинилась аби насолодитися краєвидами, то тут Вілкас не міг з нею не погодитись. Це місце і справді вражає, і навіть уявити складно, яким воно було колись, коли ще його предки правили тут. А зараз… Зараз тут правлять мерці і судячи з запаху, зграя сніжних тролів. Не найкраще місце для прогулянок. Соратник дуже рідко тут буває та намагається ніколи тут не затримуватись. І справа не в тутешніх жителях, а в могутній магії, якою тут пронизано усе навколо, здається кожен камінець. Це місце не викликає у нього жодного страху, проте йому стає недобре кожного разу коли він відчуває джерело тої потужної магічної енергії, що так настирно пульсує десь там у глибинах руїн Лабіринтіану.

Оля пройшла під величезною кам’яною аркою, яка колись слугувала воротами, і увійшла на територію руїн. Вона довго озиралась, вдивляючись в напівзруйновані споруди. Густий снігопад погіршував видимість.

Окрім того, сніг швидко покривав їй плечі та голову, але Вілкасу здавалось, що вона на це зовсім не зважає. Все що її цікавило це руїни довкола. Вона ніби щось шукала, щось конкретне, сумнівалась в яку сторону піти.

Крок за кроком вона ступала дуже обережно, що разу прислухаючись. В мить Оля схопила один з ножів та прийняла обороняючу позу.

За густим снігопадом Вілкас практично нічого не бачив і не одразу відчув небезпеку. Тим часом Оля наблизилась до шароподібної споруди, все ще тримаючи ножа напоготові. Вона ще раз озирнулась довкола та знову зосередилась на цьому напівзруйнованому куполі. Вілкас не розумів що такого важливого в тому кургані, адже подібних древніх споруд у Скайрімі він зустрічав чимало і всередині них він ніколи не знаходив нічого особливого та корисного. Та це лиш розігрівало його інтерес.  

Повільно і крадькома жінка все ближче і ближче підходила до входу, що виглядав радше як велика дірка, висічена в кам’яній стіні.

Вілкас почув гучний лязг металу, скрипіння кісток і сухожиль та страшні рики, що скоріш за все належали сніжному тролю. Ці звуки лунали саме з того куполу. Навіщо та дівка йде туди? До біса таке спостереження!

Перетворившись у вовка, Вілкас негайно виліз на купу кам’яних брил неподалік від Олі, аби краще усе бачити і негайно допомогти їй в разі небезпеки. Наврядчи жінка його помітила, проте він не побоїться викрити себе якщо доведеться. 

Вона ступила пару кроків назад, очікуючи чиєїсь появи з руїн. За мить на порозі з’явився сніжний троль, кровожерливо роздивляючись Олю. 

*** 

Опинившись серед руїн, жінка була впевнена, що знає куди йти, бо добре пам’ятала де саме у Лабіринтіані шукати Дерев’яну Маску. Проте, як завжди, реальність не відповідала її очікуванням. Усе довкола було більшим, усього було більше. Який-небудь шукач пригод вірогідніше за все тут швидко згине, просто заблукавши. Роздивившись все якомога ретельніше і на скільки це дозволяв густий снігопад, жінка почала обережно пересуватись між старими та крихкими спорудами. Її головною метою було знайти Маску і якомога швидше залишити це місце. Менш за все їй хотілось зустрітись з місцевими мешканцями. Звичайно ж вона здатна спокійно впоратись з парою трійкою мертвяків. Проте хто його знає скільки їх тут є? Тож краще бути вкрай обережною і не порушити спокій жодного з них, інакше прокинеться ще один, а потім ще, і вже за трохи після цього ефекту доміно повстане ціла армія бездумних і бездушних тіл.

Вкотре Оля взялася сварити себе за таку самовпевненість. З якого це доброго дива вона вирішила що упорається сама? Щодо Вілкаса, жінка сумнівається що він втрутиться в разі чого і допоможе. Це не гра! Тут не натиснеш на паузу і не перезавантажишся! А її тіло, живісіньке як ніколи, легко може стекти кров’ю, достатньо лиш бути трохи необачною. Вже не кажучи про те, що покладені на неї завдання вона ще навіть не розпочинала. Ох, це буде ганебний гейм офф. І до сраки всі ті довгі і тяжкі тренування!

Раптом вона почула давно забуті, але такі знайомі звуки – скрипіння кісток, і хутко знайшла їх джерело. Потрібно швидко і тихо позбутися цього ходячого мертвяка, допоки він не наробив галасу. На її превеликий подив, ті звуки лунали саме з того місця, яке вона шукала. Прислухавшись ще, жінка зрозуміла, що той мертвяк не сам, і схопила ножа. Був там хтось ще, хтось дуже сильний, хто швидко здолав драугра, хтось дуже великий, він чиїх кроків здригається все навколо, і хтось такий смердючий, що ставало складно дихати. Загадкове створіння наближалось до неї і вже скоро вона побачила на порозі кам’яного кургану сніжного троля. Від його смороду сльозились очі, та це був не вдалий час звертати увагу на подібне. Жінка швидко відійшла якомога далі і, оглядаючись довкола, стала прораховувати усі можливі варіанти наслідків майбутньої битви на смерть.

Здоровечий монстр був вдвічі більшим за Олю, і навіть більшим за перевертня. Лиш однією своєю гігантською лапою він міг би розчавити її голову наче помідор. Таких великих тролів Вілкас не бачив до сьогодні. Певне цей був кимось на кшталт альфа-самця. Звичайно ж соратнику доведеться втрутитись. Якою б майстерною у володінні мітлою ця дівка не була, впоратись самотужки з цим трьохоким чудовиськом їй не вдасться, тим паче озброївшись якимись ножиками. 

Тим часом троль випустив свій жахливий рик, демонструючи Олі свої смертоносні зуби. Жінка продовжувала помалу відступати, доки не вперлась спиною в ту саму купу кам’яних брил, на яких сидів Вілкас. Врешті, монстр погрозливо вдарив з пару разів кулаками по землі і почав швидко рухатись в Оліну сторону. Чудовисько наблизиться ще трохи і соратник несподівано вистрибне на нього, своїми пазурами розриваючи його плоть на шматки, гострими мов леза зубами впиваючись йому в шию. Головне не зачепити Олю. Чоловік вже відчував як закипає його кров, як вовк бере над ним контроль, як чоловік розчиняється у свідомості хижого звіра. Час навколо сповільнився, простір почав пульсувати. Він міг чути як б’ється серце у яструба що сидів на дереві неподалік, він чув як вібрує магія під землею, слухав шалене серцебиття дикого троля, і … і спокійний серцевий ритм жінки! 

Вона не стала чекати доки чудовисько добереться до неї. Жінка швидко метнула ножа одного, другого, третього і, на превеликий подив Вілкаса, влучила у всі три ока троля практично одночасно. Поки той намагався витягти сталеві леза з очей своїми грубими незграбними лапами, Оля хутко прослизнула повз троля і миттю забігла в курган. За трохи Вілкас перестав чути її серце, відчувати її п’янкий запах. Жінка ніби розчинилась у повітрі. Осліплений монстр з ним би погодився, якби мав хоч якісь ознаки інтелекту і вмів говорити. Адже велетень старанно нюхав повітря навколо себе, спантеличено водив закривавленим носом туди сюди, намагаючись відшукати її запах. Він жадав помсти, злився, бив кулаками по землі і чимдуж ричав від люті та болю. Ще трохи і троль почує присутність перевертня. Тоді Вілкас вчинить швидку розправу над ним, хоч це і не в його правилах прибирати за кимось безлад на кшталт цього.

Ще за мить серцебиття жінки почулось знову, і осліплений троль помалу направився в сторону кам’яного куполу.

Оля вилетіла з кургану наче блискавка, в руках тримаючи дивний меч. Одним рухом вона відсікла чудовиську руку, іншим – порізала йому ноги. Заревівши від болю, монстр впав на коліна, і, не вагаючись ні секунди, жінка відрубала йому голову.

Все сталося так швидко, що Вілкас ледь встиг сховатись, аби залишитись непоміченим. Він був відверто вражений щойно побаченим, навіть його вовк дещо затих, повертаючи чоловікові контроль над собою. 

Вона дійсно особлива, годі це заперечувати. Проте хто вона? Вілкас визирнув зі схованки, щоб ще раз поглянути на Олю. Вона змінилась. Як це можливо? Вона була в броні, на поясі висів той самий дивний вигнутий меч, її волосся… зачіска була інакшою? Ще мить тому чоловік був абсолютно впевнений що жінка сильно стомлена, адже цілий день вона йшла сюди, не спиняючись. Проте зараз від втоми на її обличчі не лишилось ні сліду.

Жінка ходила довкола мертвого ворога, щоб підібрати свої ножі. Один лишила в руці, нахилилась над понівеченим тілом троля і відрізала невеличкий шмат м’яса. Потім встала і простягнула те м’ясо до неба. За мить, до неї підлетів яструб, той самий, що сидів на дереві неподалік! Птах схопив кусень троля і полетів геть.

Жінка сховала ножа і, обережно озираючись, попрямувала геть з Лабіринтіану.

Жінка відверто задумалась, чи це не боги направили її руку, чи це не виключно їхня заслуга, коли вона змогла влучити у ворога тричі з трьох спроб. Це була колосальна вдача, відсутність якої могла б коштувати їй життя. Опинившись в кургані, вона мала швидко знайти Маску, бо зволікаючи, лише загнала б себе в пастку. Навіть бувши осліпленим, троль все одно лишався смертельно небезпечним для неї, а Вілкас, що так обережно слідкував за нею увесь день, навряд чи б виказав себе і втрутився. На щастя, довго в кургані вона не блукала, все усередині було їй знайоме. Вона швидко просувалась вперед у напівтемряві. Зачіпившись за щось, жінка глянула собі під ноги. Двійко понівечених драугрів розкинулись по підлозі. Ще зовсім недавно вони сторожили це місце. Перестрахувавшись, Оля відфутболила їхні голови якомога далі від їхніх тіл, на випадок якщо ті знову оживуть.

Зробивши ще пару кроків вперед, вона знайшла дверний прохід і опинилась в круглій напівзруйнованій кімнаті. Там не було нічого окрім тисячолітнього шару пилюки, покритого не меншим шаром снігу, і одного наполовину розкладеного тупа якогось чоловіка. Він тримав в руці Маску, що яскраво переливалась дивним манливим сяйвом. Оля не мала часу зволікати. Вона гидливо відштовхнула руку мертвого чоловіка і схопила той дивний артефакт. Хутко озирнувшись, чи немає троля позаду неї, вона наділа на себе Маску.

Жінка заплющила очі від хвилювання, та коли розплющила їх, то полегшено зітхнула. Це була та сама кімната, проте час був інший. Курган був ніби щойно збудований. Приміщення було наповнене приємним сонячним світлом, під стінами стояли кам’яні горщики, де багрянцем розквітали різнобарвні квіти. В головній частині кімнати Оля побачила стенд для масок драконячих жреців та не стрималась, щоб не доторкнутись до цього по істині чарівного витвору мистецтва. 

Усвідомивши нарешті де вона, жінка відчула блаженний спокій і дику втому водночас. Жодного разу у своєму попередньому житті Оля не здійснювала такої довгої подорожі пішки і не знаходила таких пригод як сьогодні, та й чесно кажучи, навряд чи вона колись погодилась би на таке. Жінка розчаровано зітхнула, усвідомивши, що в цьому житті і в цьому світі їй доведеться до таких подорожей звикати. Нарешті, її увагу привернула велика гарна скриня, заради якої вона власне тут. Всередині кованої схованки на Олю чекала позолочена кольчуга, про яку вона лише чула і до сьогодні ніколи не бачила. Під бронею жінка знайшла катану, таку знайому і рідну.

Вона повільно дістала меча з піхвИ і пару разів розсікла ним повітря.

 Жінка не просто звикла до цього меча, вона злилась з ним в одне ціле, вона полюбила його філософію. 

Присівши біля скрині, Оля заглянула у свій ранець і дістала усю їжу, яку так дбайливо Тільма замотала у шмат пергаменту. Розділивши свої припаси на декілька частин, жінка трохи повечеряла, що, до речі, з урахуванням Маски на її обличчі було зробити непросто. Вона простелила вздовж стіни свій спальний мішок та, розтягнувшись на ньому з превеликою насолодою, швидко задрімала. Після вечері втома обтяжила її ще більше, тож навіть яскраве сонячне світло не завадить їй добре відпочити.

Прокинувшись згодом, Оля поняття не мала скільки пройшло часу, адже сонце в цьому зачарованому місці світило так само високо. Проте вона точно знала, що у реальному часі вона не пропустила ні секунди, і десь там на неї все ще чекає розлючений троль.

Солодко позіхнувши, жінка хутенько зібрала свої речі, одягла кольчугу, закріпила катану до свого пояса та привела волосся у порядок, заплівши його в тугу косу. 

Вона не знала чого чекати, коли вона зніме Маску, тому, переконавшись чи нічого не забуто, жінка коротко видихнула і зняла з обличчя магічний артефакт. 

Опинившись в реальному часі вона швидко озирнулась і полегшено зітхнула. Оля сама у цій напівзруйнованій кімнаті. А ззовні все ще лунають рики розлюченого чудовиська. Що ж, пора зустрітись з тролем знову, доки він сам її не знайшов.

Вілкас продовжив слідкувати за жінкою, гадки не маючи куди вона йде. Чому Кодлак приховав це від нього? Вілкас роздратовано розім’яв свою шию, усвідомивши, що вожак йому завжди щось не договорює.

Скоро снігопад скінчився, а зоряне небо очистилось від хмар і стало яскраво освітлювати шлях мандрівникам. 

Може ця дівка і не виглядала стомленою, проте хто зі здоровим глуздом подорожує вночі? Та й чесно кажучи, Вілкас і сам не проти зробити зупинку та відпочити. Але Оля продовжувала йти, невпинно крокувати по кам’янистій дорозі, що вела на південь. Йшла до глибокої ночі, доки раптом не звернула з шляху і не пішла кудись углиб лісу, що ріс неподалік. Звичайно ж чоловік пішов за нею. Дуже скоро він відчув ведмедячий запах і прискорив темп. Заради всього святого, що з цією дівкою не так? Чому вона щоразу лізе нарожем на всяку смертельну небезпеку, яку тільки знайде? 

Впевнено крокуючи густим темним лісом, дуже скоро Оля дісталася печери і без жодних вагань увійшла всередину. Запах ведмедя відчувався дуже сильно, вірогідніше за все це було його лігво. Чоловік підійшов до входу в печеру і став прислухатись. Мабуть, ведмежа сховка дуже глибока, бо звідси він не чує серцебиття жінки, а перетворюватись знову на вовка тільки заради цього йому не дуже хочеться. До того ж він добре чув її кроки, що луною доносились до його вух. За мить вони стали ледь чутними і зовсім зникли. Тоді Вілкас став чекати звуків боротьби, яких так і не дочекався. Мабуть, печера пуста, і жінка якимсь чином про це дізналась. Він почекав трохи на її повернення, проте так і не почув її кроків. Що ж, тоді він поки що лишиться тут на випадок якщо хазяїн барлогу повернеться. До того ж це хороша можливість трохи перепочити.

Соратник спав дуже погано, як завжди. З того дня, коли Хирсин обдарував його, він забув що таке спокійний сон. Тож крізь дрімоту чоловік одразу почув Оліні тихі кроки, що лунали з глибини печери. Він хутко сховався за великим валуном поряд з печерою, щоб продовжити непомітно спостерігати за цією ходячою загадкою.

На світанку Оля вийшла з лісу та повернулась на головну дорогу. Звірившись з мапою, жінка роздратовано склала її назад у ранець. Їй потрібно суттєво пришвидшитись аби дістатись до Фолкридських лісів ще до заходу сонця. 

Єдине, що подобалось Олі у її тривалій прогулянці це природа Скайріма. Дивовижна та неповторна. Зелені луки та кам’янисті схили простилались далеко вперед, зустрічаючись десь там на горизонті з величними горами. Зліва від неї час від часу, наче примара з’являлась так звана Горлянка Світу – найвища гора Скайріма, чия засніжена вершина була так дбайливо закутана густими хмарами, ніби приховувала від простих смертних якусь таємницю. Хоч так і було. І Олі здавалось, що та Таємниця слідкує за нею.

Час від часу їй зустрічались зайці та лисиці, що деякий час супроводжували її, вказуючи вірний шлях. А молодий яструб, що літав над її головою, повідомляв про можливу небезпеку попереду.

Так тривало, доки жінка нарешті не дісталася краю Фолкридського лісу. Легкий прохолодний вітерець приніс їй густуватий хвойний аромат та додав бадьорості. Таємнича атмосфера лісу заволодітла жінкою, і, не гаючи ні хвилини вона увійшла в царство дерев. Дуже скоро кам’яна дорога звузилась до звичайної стежки. Що ж, безпечніше буде поки триматися її.

Ліс був спокійним та тихим. Високі та могутні дерева шуміли своїми верхівками, сперечаючись про щось між собою. Світло від сідаючого сонця ще трохи пробивалось крізь листя, вимальовуючи на землі дивні візерунки. Тут Оля почувалась як риба у воді. 

Над її головою безупинно перегукувались птахи, повідомляючи один одного про завершення цього дня. А зграя білок плигала з гілки на гілку, закликаючи Олю стерегтись небезпеки:

– Вовкулака! Позаду тебе вовкулака! Він йде за тобою! Бережись вовкулаки!

Жінка зупинилась. На її обличчі з’явилась грайлива посмішка. Чесно кажучи, вона думала що Вілкас перестав стежити за нею ще після ведмежого лігва. Але якщо білки праві, а тварини ніколи не брешуть, то чому б трохи не повеселитись?!

Вона озирнулась назад, уважно вдивлялась у лісовий лабіринт і врешті, помітила як між дерев промайнуло темне тіло вовкулаки.

– Гей, Вілкасе! – гукнула жінка. – Ану, наздожени!

З цими словами Оля побігла углиб лісу, в ту сторону, куди б все одно з часом повернула стежка. 

Вілкас бачив як дикі тварини гуртуються навколо жінки, як вони говорять з нею. Шкода що чоловік їх не розуміє навіть у вовчій подобі. 

– Гей, Вілкасе! – до біса неочікувано пролунав Олін голос. – Ану, наздожени! 

Вона побігла вглиб лісу, і, стрімко віддаляючись він нього, зникла серед дерев. Що вона робить? Чого добивається?

Його вуха нагострились, шерсть на загривку стала дибки. Хижого звіра ані трохи не хвилювало яку гру затіяла жінка. Вона його здобич, і полювання розпочато.

Оля бігла якомога швидше, не озираючись. Вона добре чула як десь там за її спиною тріщать гілки і ламаються молоді деревця. Дужий переслідувач стрімко її наздоганяв. На мить вона засумнівалась, чи він не заподіє їй шкоди якщо наздожене. Вона зупинилась, хутко зняла свій ранець і шпурнула його якомога далі вперед. Сама вилізла повище на найближче дерево і затаїлась.

Вовкулака дуже швидко з’явився під її ногами. Спинився. Почав нюхати все довкола і знайшов Олін рюкзак. Вона не була певна чи зараз безпечно наближатись до Вілкаса, але ризикнула і зістрибнула з дерева, опинившись у нього за спиною. 

Деякий час вони мовчки дивились один на одного. Жінка з відвертим інтересом розглядала хижого звіра.

– Значить, Кодлак таки мені не довіряє, раз послав тебе шпигувати за мною? – посміхнувшись, вона нарешті перервала тишу.

Вілкас не відповів їй нічого, лиш вирячив на неї свої червоні як рубіни очі, і швидко дихав.

Вона повільно обійшла вовка, зробивши повне коло, вивчала його з ніг до голови, ледь стримуючи своє бажання відчути на дотик його шерсть. Вілкас стояв непорушно. Рухав лиш головою вслід за жінкою, не відриваючи від неї свого погляду.

– Маю визнати, виглядаєш вражаюче, – продовжила жінка і підійшла ближче. – Можна? – вона поглянула йому у вічі і простягнула свою руку, питаючи дозволу доторкнутися до нього. 

В знак згоди він дав їй свою гігантську волохату руку, точніше лапу. Оля обережно погладила шерсть, повільно повернула її долонею догори, притулила до неї свою долоню і ледь чутно видихнула. Різниця у розмірі разюча! А його пазурі взагалі заслуговують окремої уваги. Довгі і гострі. Кожен кіготь був наче кинджал.

– З такими руками і зброї не треба, – пожартувала жінка. – Певне сили в тебе не менше ніж у того троля, м? Ти міг би легко відірвати меню голову, якби захотів.

– Якби захотів, – повторив Вілкас трохи хриплим голосом.

– Чесно кажучи, я думала що зранку відірвалась від тебе. Думала ти так і не дочекався мене з печери та повернувся у Вайтран, – Оля швидко змінила тему і підійшла до свого ранця.

– Ти знала, що я стежу за тобою? – здивувався чоловік.

Доки жінка порпалась в своєму наплічному мішку, повернувшись до соратника спиною, той встиг повернути собі людську подобу.

Вона повернулась до нього, і розчаровано зітхнула:

– Ну от, пропустила найцікавіше! 

– Це видовище не з приємних, – спокійно відповів чоловік. – То що ж мене видало?

– Ти про твої спостерігання на безпечній відстані? – посміхнулась жінка. – Якщо тобі так цікаво, то я знала про твої наміри ще коли вчора на світанку полишала свою кімнату у Йоррваскрі. І увесь той шлях до Лабіринтіана, коли ти слідкував за мною, я слідкувала за тобою.

Вона посміхнулась ще більше і вказала пальцем наверх. Високо в небі над їхніми головами кружляв той самий яструб.

– Ти… ти розумієш птахів! – знову здивувався чоловік. – І говориш з тваринами.

– І ти їх усіх розігнав, налякавши своїм виглядом вочевидь, – трохи роздратовано жінка розвела руки у сторони. – Тепер доведеться шукати потрібний шлях самотужки.

– Шлях куди?

– А Кодлак тобі не сказав? – Оля вирішила ще трохи помучити соратника, особливо тепер, коли вона більше не повинна прикидатись покірною вівцею. Та й Вілкас певне вже добре усвідомлює, що перед ним не безневинна служниця. – Ну і я казати не буду. Краще тобі дізнатись про все від нього.

Чоловік хотів щось заперечити, але його увагу відвернув раптовий шурхіт в кущах неподалік. За мить зі сталевим лязгом соратник дістав свого меча і приготувався атакувати.

– Сховай назад свою зброю, – наказала йому жінка. – Єдина небезпека тут це ти.

За кущів вийшла вовчиця, яка скалила на Вілкаса зуби.

– Я так не думаю, – заперечив соратник і продовжив тримати меча.

– Поглянь не неї, поглянь на її живіт, – ледве не благаючи сказала Оля. – Вона мати. Напевне десь неподалік її діти, яких вона захищає. До того ж готова посперечатись, що вона просто шукала чим поживитися.

Оля швидко полізла в ранець і дістала шмат запеченого козячого окоста, який берегла собі на вечерю.

– Тримай, – жінка кинула те м’ясо вовчиці. 

Хижачка обережно понюхала їжу, поглянула на Вілкаса і стала чекати, доки той сховає меча.

Швидко покінчивши з цим, так би мовити, хабарем, тварина поглянула на Олю.

– Ти знаєш, що я шукаю, – мовила жінка.

Вовчиця спокійно повернула у глиб лісу, запрошуючи мандрівників приєднатися до неї.

– Ти з нами? – вона спитала у чоловіка.

– Так, – відповів той без жодних вагань.

Вовчиця вела їх дуже швидко, тож скоро вони опинились біля крутої скелі.

– Далі вверх, – хижачка поглянула на Олю. – Інакше довго йти.

– Добре, – відповіла жінка і звернулась до Вілкаса. – Далі вверх.

– Ти їй віриш? – на його обличчі читались здивування і розгубленість одночасно.

– Тварини не брешуть, – сказала вона, вже деручись на скелю.

Вона розуміла, що для Вілкаса її дружба з тваринами дещо дивна. Вона також розуміла, що сама вона в його очах уся окутана таємницями, і в чоловіка до неї, мабуть, купа запитань. Проте жінка поки що не впевнена, чи варто йому довіряти, чи може вона йому розкрити свою правду, свою історію. Святі небеса! Вона так сильно цього хоче! Вона так хоче поговорити з кимось спокійно і відверто про щось. Про все на світі! Здається їй просто потрібен друг.

Скеля виявилась доволі високою, по Оліних підрахунках, метрів 50. Проте на їхньому шляху угору траплялось багато зручних виступів і природних сходів, де можна було б перевести дух. Хоча  їм варто було б задуматись про зворотний шлях. 

Врешті подолавши цей гранітний пагорб, мандрівники не опинились серед чогось особливого. На них чекало лише продовження лісу, хоч і не такого густого.

– Ну і? – скептично розвів руками Вілкас. – Тут нічого немає. Здається вовчиця тебе таки обдурила. 

– Точно ні. Думаю, варто пройти ще трохи вперед, – жінка пристально розглядала гілки дерев над головою в пошуках хоч когось вовняного чи пернатого, хто вкаже їй шлях. Адже сонце вже сіло і стрімко набігали сутінки, а блукати серед темного лісу не дуже хотілось.

– Що конкретно ти шукаєш? – запитав чоловік, демонструючи свою готовність допомогти.

– Я майже впевнена що це має бути печера, – жінка все ще шукала дружню живу істоту, повільно просуваючись вглиб лісу.

– Тобто ти не знаєш, що шукаєш?! – соратник почав дратуватись. Здається, він вже жаліє, що пішов з нею.

– Я точно знаю, що це заглиблення в скалі, яке веде униз під землю. 

– Ну, це і є печера.

– Навряд чи вони сидять просто неба.

– Хто вони?

Оля зупинилась і поглянула Вілкаса.

– Слухай, це моє випробування і водночас моя домовленість з Кодлаком. Якщо він тобі про це нічого не казав, то, мабуть тобі поки що не варто щось знати про це. 

– Якщо я все одно про це дізнаюсь, то чому б тобі не розкрити мені цю таємницю вже? – невдоволено фиркнув чоловік.

– Бо я не знаю як ти відреагуєш на це.

Тієї ж миті Оля почула знайомий клич в себе над головою.

Вона пройшла трохи вперед, де дерев не так багато і видно небо. То був Олін яструб, помічник і наглядач, провідник і посередник між нею та Кін. Оля знову почула його скрегіт попереду і зрозуміла, що пернатий друг вказує їй шлях.

Вони знову вперлись у скелю, не високу і не стрімку, на яку видертись було нескладно. Мандрівники опинились на кам’янистій вершині пагорба. Дерев майже не було, тож зоряне небо гарно освітлювало все навколо. 

– Здається, ти це шукаєш? – Вілкас кивнув в сторону невеликого заглиблення у скалу.

Спочатку Оля сумнівалась чи це те місце, адже вхід у печеру виглядав замалим, і щоб пролізти всередину, потрібно добряче присісти. Та підійшовши ближче, жінка розгледіла закривавлену голову гірського козла, що була нанизана на дерев’яний кіл, встиркнутий у землю.

– Я чую відьом, – насторожився Вілкас. – Це їх ти шукаєш?

Оля промовчала, прикинувшись що уважно вивчає вхід у печеру.

– Це… це Гленморильский Ковен, чи не так? – на його обличчі читалось усвідомлення чогось. 

– Ти справді кмітливий, – посміхнулась жінка, та за мить посерйознішала. – Далі я йду сама.

***

Вілкас довго стояв стовбуром біля печери. Чому не пішов з нею? 

“Тому, що це її випробування, довбень! Ти взагалі не мав йти за нею аж сюди.”

 Чому Кодлак не розповів йому про це? Вожак йому не довіряє? Хіба старий не заручився його підтримкою? Думки так голосно роїлися в його голові, що варто було якось відволіктись. Що ж, навряд чи жінка буде там дуже довго, і навряд чи вони в темряві ризикнуть піти назад. Доведеться залишитись тут до ранку. Потрібно розвести багаття і знайти щось поїсти.

Пройшло вже чимало часу з моменту, коли Оля увійшла в печеру. Вілкас вчергове поглянув на небо. Місяці суттєво змістились у зоряному просторі.

Чоловік розвів невеликий вогонь поблизу печери і навіть встиг вполювати парочку зайців на вечерю, що вже помітно підсмажились на саморобному веретені.

Все ж таки йому варто було піти з нею. Зараз, він зготує вечерю і піде… Та до біса тих зайців! Нехай хоч згорять та обвугляться. Не можна більше чекати!

Чоловік рвонув то входу печери, та вмить почув її кроки.

– Вілкасе! – покликала його жінка з глибин.

– Чого так довго там возилася? – грубо відповів, подумки смикнувши себе за це.

– Ну, роботи було чимало, – спокійно відповіла жінка, трохи виглянувши із печери. – Тримай, – вона простягла йому мішок, з якого активно капала кров, і не без зусиль почала пересувати ногами з місця на місце, аби вилізти нарешті з печери. – Вух, це було ем… пізнавально, – жінка струсила з себе пилюку та бруд. – О, ти розвів багаття! Чудово, – вона відібрала мішок назад і разом зі своїм ранцем кинула їх неподалік від вогнища.

Її обличчя та волосся було вкрито бризками відьомської крові. Її шкіряний плащ місцями підгорів, а місцями був вимазаний отрутою морозного павука.

– Здається, тебе добряче потріпало, – зауважив чоловік.

– Воно було того варте, – спокійно відповіла жінка і полізла у свій рюкзак.

– Що в мішку? – він підійшов до вогнища та присів на стовбур дерева, що впало неподалік, і яке він завбачливо притяг сюди, аби воно слугувало за лавку.

– Як що? Голови. Ти ж знаєш! – здивувалась жінка.

Вілкасу чомусь було соромно заперечити. Хоч він і здогадався про відьом, проте він жодної гадки не мав, яка з них користь.

– Здається в мене лишалась ще пара яблук і шматочок сиру. Поглянь-но, та в нас тут намічається справжній бенкет, – жінка присіла неподалік від нього і почала радісно діставати їжу зі своєї торби. – А ще Тільма мені поклала бутлю з вином на випадок якщо я змерзну… – продовжила Оля, та під кінець різко замовкла.

– Тільма поклала?! – глузливо перепитав чоловік, поглянувши уважніше на неї. Жінка трохи дивно поводилась – забагато посміхалась і намагалась приховати тремтіння своїх рук.

– Вона лише допомагала мені зібратися, – Оля почала виправдовуватись.

Вілкасу схотілося пожартувати на жінкою щось на кшталт того, що Тільма її мамця. Але в ту ж мить він почув присутність когось третього на цій галявині, хижого звіра.

– Ми не самі, – чоловік випрямив спину і поліз за мечем, але прибрав руку з руків’я коли до вогнища вийшла вже знайома їм вовчиця. – Здається це твоя нова подруга. Та ще й не одна.

Вовчиця насторожено поглядала на чоловіка, особливо коли за нею вибігло двійко цуценят. Вілкас підійняв долоні догори в знак того, що не збирається їх чіпати.

– Ти тільки поглянь які милі, – зраділа Оля і почала дражнити одного з вовченят, грайливо постукуючи пальцями по землі. – Вона каже, що ледь вислизнула з капкана і добряче поранилась. Їй потрібне безпечне місце зализати рани.

Чоловік мовчав. В ім’я Ісміра, в нього назбиралось стільки запитань! І кожна наступна мить біля цієї жінки додає ще по одному! Здається, він ніколи не втамує свою спрагу, навіть якщо буде невпинно питати.

Тим часом вечеря була готова. Вілкас зняв зайчатину з вогню і переламав патика рівно посередині, розділивши вечерю на дві рівні порції. Одного шампура передав Олі, у відповідь почувши щиру подяку. Посміхнувся. Пахло смачно, що особливо помітили двійко цуценят, які вже роїлись навколо нього. 

Жінка активно дула на спечене м’ясо, щоб трохи остудити. Було видно, що вона дуже голодна. Врешті, вона підскубнула шматок, але для того, щоб запропонувати вовчиці.

– Гей, – обурився чоловік. – Я готував це не для неї. – Перестань. Інакше лишишся голодна.

У відповідь на це Оля лише посміхнулась і, відламавши добру половину тушки, віддала її своїй новій подрузі.

Тим часом вовченята вже трохи не лізли чоловікові до рота. Спочатку він активно відганяв цю малу наглоту від себе. Проте когось вони йому нагадували. Когось дуже знайомого. В мить, Вілкас пригадав своє дитинство, як вони з Фаркасом, потрібно цим щенятам, бігали по Йоррваскру, плутались в усіх під ногами, хоч насправді лиш шукали серед дорослих якогось тепла і доброго слова.

Оля поглянула на нього і посміхнулась, ніби знала, що він все одно зрадить собі, і таки поділиться вечерею з цими надокучливими грудками шерсті.

Вовченята схопили кожен свій шматок і почали жадібно поїдати свою здобич, поглядаючи скоса один на одного час від часу, і погрозливо рикати. 

Щойно чоловік сам почав їсти, як над їхніми головами почувся клич знайомого яструба. На превеликий подив обох мандрівників, птаха вмостилася на плече Вілкаса і віддзьобала собі шматок від його вечері, не питаючи дозволу.

– Що відбувається? – роздратовано спитав у жінки. – Мені дадуть поїсти врешті решт?

– Здається. ти їй подобаєшся, – весело відповіла Оля і пристально поглянула на птаха.

– Справді? – Вілкаса і самого це трохи повеселило, що там казати, тож він вирішив пожартувати. – Це всі твої друзі чи почекаємо ще? Може варто було вполювати кабана, щоб на всіх вистачило? 

– Думаю, це все, – вона розсміялась.

– Точно? – її посмішка підбила його пожартувати ще. – А ці двоє? – він вказав на майже доїдених зайців. – Сподіваюсь, я не підсмажив твоїх знайомих.

– Ні, – жінка вмить посерйознішала. – Цих я не знаю, – вона ніби про щось згадала.

Здається останній жарт був невдалий. Окрім того, Вілкас помітив, що жінка ще навіть не починала їсти.

– Ти їстимеш їхнє м’ясо? 

– Так, – твердо відповіла Оля. Вона уважно поглянула на печену зайчатину у своїх руках і звернулась до неї. – Ми глибоко вдячні тобі за твоє безцінне життя і за твої сили, що віддаєш нам. Ми пам’ятаємо твою красу і мудрість, твій спів і твій танець. Нехай душа твоя знайде вічний спокій у священному гаю Кін.

Вілкас поглянув на їжу у своїх руках і ледь проковтнув той шматок що мав у роті. Звичайно ж, він теж поважає природу і ніколи не брав у неї більше ніж потребував, проте такої молитви він ніколи не чув навіть від жриць храму Кінарет, і йому здалось це трохи зайвим, занадто драматичним.

Коли жінка згадала про Матір нордів деякі частини головоломки нарешті склалися в його голові, хоч і не всі. Та загадкова димка, якою жінка була окута увесь цей час, і про яку плели чутки всі кому заманеться, тепер розвіялась. До купи збіглись: казкові роздуми Брілла про те, що жінку породило небо та блискавка; скептичні коментарі Кодлака, про те, що її сюди прислали боги; її дивна поведінка і дружба з тваринами. І зародилось зерно істини в його голові. Все ж так очевидно. Кінарет! За усім цим стоїть сама Кінарет! Невже?! Він ще ніколи не знаходився так близько до аедра. На мить його зв’язок з Хирсином здався йому брудним та ганебним.

– Ти згадала Кін, – чоловік обережно почав розмову. – Це вона навчила тебе говорити з тваринами?

– Ні, це магія моїх предків, – спокійно відповіла жінка і відкрила бутель з вином.

– Тоді чому ти щойно згадала Кінарет? – він взяв запропоноване нею вино і зробив ковток.

-Тому, що ці істоти її творіння. Тут Вона є Матір’ю всього, – трохи загадково сказала вона. 

Кожна її відповідь породжувала в його думках ряд нових запитань. Але він продовжив обережно запитувати:

– Твоїми предками були лісові ельфи? – чоловік пригадав що босмери теж мають сильний зв’язок з тваринами, здатні змусити тварин битися на їхньому боці, якщо потрібно.

– Що? Ні, – жінка замахала головою. – Я не вмію контролювати волю тварин, лише говорити з ними. А вони вже самі вирішують допомагати мені чи ні.

– Тоді ким були твої предки?

– Лісовими жителями. Вони жили в гармонії з природою, розуміли мову тварин, вміли слухати співи дерев.

– Ніколи не чув про цей народ.

– Це не дивно, – посміхнулась жінка, заворожено спостерігаючи за вогнищем.

– Хто ти? – нарешті спитав чоловік. 

– Людина, – вона відповіла так, ніби очікувала цього запитання.

– Звідки ти? Як опинилась тут? Тебе справді породила блискавка?

– Поглянь на небо, – запропонувала жінка. – Ти бачиш зірки, чи не так? А чи відомо тобі чим вони є насправді?

– Їх називають дітьми Магнуса, породженням від крові Великого Ану.

– Можливо дехто з них такими і є. Проте, те що ми бачимо звідси, маленьку блискучу крапинку, насправді може бути цілою системою планет, такою ж як і ваша. Там може існувати інший світ, інше життя. Розумієш, про що я? – вона поглянула на соратника.

– Здається, так, – чесно відповів Вілкас. – Я читав дещо про це, про те, як насправді побудований наш світ.

– А тепер поглянь на небо ще раз. Поглянь скільки зірок! Скільки інших світів! І ми бачимо лише ті, чиє світло дістає до нас. Проте їх набагато більше. Космос такий величезний, що ніхто досі не може сказати безмежний він чи ні…

– Ти жила в одному з таких світів? – чоловік перебив її, доки жінка не захопилась занадто сильно розмовою про зорі.

– Так, жила, – пролунав сум в її голосі.

– І як ти опинилась тут?

– Це довга історія.

Жінка уважно поглянула на соратника. В її очах він бачив сумнів. Він розумів, чому вона вагається, і він був не мав право вимагати від неї чогось.

– Скажи мені, чому ти тут? – вона неочікувано спитала у нього.

– Ти ж ніби казала, що курсі про прохання Кодлака, – чоловік спробував уникнути відповіді.

– Кодлак просив тебе прослідкувати за мною лише до Лабіринтіана, чи не так?

То чому ти ТУТ? Тобі було нудно? Тобі просто стало цікаво куди я йду? Чи може ти не довіряв мені та хотів знайти докази моєї підступності, впіймати мене на обмані? Чи може ти дуже любиш загадки й тобі вельми хотілось розгадати одну?

– Все й одразу, – неочікувано для себе відповів чоловік. 

– І тобі не достатньо того, що я вже розповіла Провіснику?

– А хіба ти розповіла йому про це? Чи хоч про що-небудь конкретне?

– Його не цікавила моя історія. Лише те що я знаю, і те що йому буде корисним. 

– Що ж. А мені цього недостатньо.

– І що ж ти робитимеш з цією інформацією? 

– Нічого, – пожав плечима чоловік. – Просто знатиму. Розширю свій світогляд. 

Здається, жінку ця відповідь цілком задовольнила. Проте вона досі мовчала, ніби не знала з чого почати.

– Розкажи про свій світ. Який він? Яка ще магія там є?

– Там немає магії. Тобто вона була, але давно вмерла. Магія сочилась з природи. Хто жив в степах, вмів керувати вітрами, хто у горах – володів погодою. А хто у лісі… Ну, ти вже знаєш.

Потім змінилась релігія. Людей змусили відвернутись від магії і вони забули її. Так вона і зникла.

Мій світ не сильно відрізняється від цього. Звичайно ж тут є живі істоти і рослини яких там немає. І навпаки. Але є одна вагома різниця – це технічний прогрес. Ваш світ відстає від нашого десь на 800 років, якщо порівнювати з історією розвитку мого світу. Проте тут, технічний процес рухається зовсім інакше і в іншу сторону. Тому, що у вас магія дорівнює наука. І взагалі, якщо подумати, хто знає, яким був би Нірн, якби двемери не зникли багато-багато років тому. Адже вони досягли в цій області чималих успіхів! О, і до речі, в моєму світі немає ельфів. Жодних. Ні альтмерів, ні орків, ні двемерів. Ну і звісно ж немає аргоніан і каджитів. Тільки люди. 

– Це багато пояснює.

– Що саме?

– Твої витріщання на Атіса.

– А, – посміхнулась жінка. – Не думала, що це так помітно. 

– Якщо магія твоїх предків вимерла, як ти її опанувала?

– Я дістала її зі своєї генетичної пам’яті.

– Що?

– Хоч ми і не знаємо хто були наші предки, але ми можемо отримати їхній досвіт і знання, які зберігаються в нашій генетичній пам’яті та передаються від предка до нащадка. Чи ти знав, що для того, щоб народився ти, в цьому мали взяти участь 1024 твоїх предків. І це тільки за останні двісті років! Чим більше предків, тим більше інформації у твоїй генетичній пам’яті. Корисної інформації, яку ти можеш використовувати так ніби вона твоя. Ніби це твій досвід. Частково ця інформація тобі передається при народженні. Але це зовсім крихітна частка. Ось, наприклад, коли говорять про вміння якоїсь людини щось робити, то кажуть що це у неї в крові. Оце воно і є. Розумієш про що я? – жінка зупинила свій словесний потік і поглянула на чоловіка. – Решта ж інформації закриті для тебе. 

– Як можна відкрити цю пам’ять предків? 

– Я не маю якоїсь конкретної інструкції для тебе. Бо я не знаю як це спрацює в умовах цього світу і чи спрацює взагалі. Я ж навчилась цьому, коли була спостерігачем, і плавала між світами.

– Що? – від абсурду її останніх слів Вілкас аж скривився.

Якщо попередні її басні ще можна було якось проковтнути, то останні її слова звучали не просто дивно, а наче маячня божевільного. Вона ніби знущалась з нього, вигадуючи на ходу все нові й нові нісенітниці. 

За розмовою мандрівники швидко розпили вино, тож Вілкас подумав, чи це все не звичайісінька п’яна маячня.

– Я розумію, це дивно звучить. Але до того як я прийшла у ваш світ я довго блукала у космосі. Ти ж не думаєш, що зі свого світу до твого я просто перейшла по місточку?!

– Я думаю, що все що ти говориш це якась маячня.

– Ну, дякую за чесний і справедливий відгук. Але нічого іншого я для тебе не маю. Ти питав, я відповідала. Якщо з тебе досить, то я не продовжуватиму.

– Ні, продовжуй, – наполіг чоловік. – Я не дуже зрозумію як ти живучи у світі без ельфів, опинилась раптом у космосі, і стала… Як ти там казала?

– Спостерігачем?! Фух. Так. Це не найулюбленіша частина мого існування. І як би це розказати тобі так, щоб історія ця не затяглась до ранку. Бо чесно кажучи, я трохи втомилась, – жінка злегка протерла очі і продовжила. – Добре. Я жила звичайним життям у своєму світі. Мала сім’ю. Проте одного дня стався нещасний випадок і ми всі загинули. У тому світі є (чи було) багато релігій, але практично всі вони зводились до одного – ми є творіннями одного єдиного Бога, і після смерті наші душі потрапляють у Його Вічне Царство. Але тільки за умови що ми прожили правильне життя, вірили в Нього і не грішили. Гріхи є різні, тож сам розумієш, лишатися праведним до самої смерті дуже складно. 

– І куди ж потрапляють ті душі, які прожили життя неправильно?

– Рай для хороших, пекло для поганих. Рай це вічне блаженство. Пекло – вічні муки, – вона зупинилась, очікуючи від Вілкаса ще запитань, потім продовжила. – Наша загибель… це була моя провина. Я благала Вищі Сили забрати душу мого … чоловіка у Рай, натомість усі його гріхи я беру на себе. Таким чином я мала потрапити у пекло, але самопожертва яку я скоїла, демонам, хазяїнам пекла, поперек горла. Тож я не попала ні туди ні туди та в результаті зависла між світами. Спочатку я просто пливла у космічному просторі, страждала і жаліла себе. Я не знаю скільки часу я так провела, години, місяці чи може століття. Там час вплине зовсім інакше. Та одного разу я зустріла таку ж душу як і я сама. Вона проплила повз мене і кинулась далеко вперед так що я ледь її наздогнала. За стільки часу це було великим щастям поговорити з ким-небудь. Це була древня душа розумної істоти з якогось іншого світу. Древня, тому що давно вже блукала. Настільки древня, що забула своє ім’я. Ця душа відкрила мені новий світ для існування для таких як ми. Вона розповіла як подорожувати до інших світів, як спостерігати за ними, де криється небезпека. Ми плавали між зірок цілу вічність, а може й один день. Врешті мій старий друг втратив контури свого останнього тіла і перетворився на кулястий згусток сяйливої енергії. Так трапляється з душами що дуже старі. Вони забувають хто вони та ким були, та в результаті стають маленьким бездумним вогником серед зірок. 

Далі я подорожувала сама. І натрапила на один цікавий світ. Я дуже довго за ними спостерігала і навчилась від них керувати пам’яттю.

Жінка солодко позіхнула і поглянула на небо. 

– На сьогодні досить. Вже скоро світанок. Треба поспати. Завтра на нас чекає довга дорога додому, тож в тебе ще буде час задати мені усі свої питання.

Жінка не стала чекати згоди Вілкаса і побажала доброї ночі. Простеливши свій спальний мішок, вона лягла поруч з вовчим сімейством, що вже давно мирно спало біля вогнища, скрутившись в один великий клубок.

Чоловік приліг на землю, спершись на стовбур поваленого дерева, і знову подивився на зорі. Він не знав вірити Олі чи ні, проте у нього лишилось ще багато запитань і завтра він обов’язково задасть їх усі.

Коли Вілкас прокинувся жінка ще спала. Вовчиця спокійно сиділа поруч, доки її діти грайливо бігали по галявині, намагаючись вполювати метелика. Це був ранній світанок, тож чоловік вирішив поки не будити жінку. Але щойно промені сонця попали на її обличчя вона розплющила очі. 

З вершини пагорба відкривався чудовий краєвид на навколишні землі.

– Гадаю нам варто рушити в дорогу якомога раніше, – запропонував чоловік.

– Згодна, – сонно відповіла Оля, і солодко потягнувшись почала хутко збирати свої речі. 

– Поглянь, – він вказав на краєвид. – Варто піти цим напрямком, думаю нам вдасться зрізати чимало шляху і швидше вийти на дорогу до Вайтрану.

У відповідь на його пропозицію жінка поглянула на вовчицю, а потім на нього.

– Вона каже, що там різкий обрив, гірська річка там спадає у водоспад. Але його можна обійти.

Вілкас відчув роздратування. Він все життя живе у Скайрімі, бував в цих краях не одноразово і взагалі прекрасно орієнтується у лісі. Але жінка все одно вирішила краще послухати вовчицю! Якщо з Йоррваскру хтось дізнається, що Вілкасу вибратись з лісу допомогли пташки та звірятка, його просто піднімуть на сміх. Чому він взагалі повинен супроводжувати її? Нехай йде куди хоче! А він піде своїм шляхом!

Оля поглянула на нього, і ніби все зрозуміла. 

– Думаю, варто спробувати піти так, як ти кажеш. Дійдемо до обриву, а там подивимось.

– Мені не принципово, – відповів невпевнено, та подумки смикнув себе за це. Він хотів негайно запропонувати розійтись прямо тут, та їхня вчорашня розмова підживлювала його інтерес до жінки і його допитливість взяла гору.

Дорогою вони майже не розмовляли, лиш зрідка обговорювали свій маршрут. Вілкас прокручував в голові Оліну історію знову і знову. Йому вже здавалось, що її розповідь звучить як нісенітниця тількитому, що це він щось наплутав і не так її зрозумів. 

Мандрівники швидко дісталися водоспаду і почали шукати можливість спуститися. 

– У воду стрибати не варто, внизу не дуже глибоко і багато каміння на дні.

– І холодно, – додала жінка та поглянула на вовчицю, яка разом з потомством всю дорогу йшла слідом за ними. 

– Що вона каже? – присутність тварини дратувала його дедалі більше.

– Нічого, – коротко відповіла Оля.

Вона явно йому збрехала. Проте тоді причина його не дуже хвилювала. Чоловік був надто зайнятий пошуком безпечного спуску, щоб довести їй, що в диких умовах людина здатна впоратись сама і без допомоги якоїсь там тварини, і в майбутньому Оля повинна розраховувати тільки на себе, бо саме так у цьому світі заведено.

– Поглянь сюди, – жінка стояла біля дужого дерева, що росло на краю обриву. Коли Вілкас підійшов вона показала вниз, – Ми можемо спробувати спуститись по корінню цього дерева. А там нижче є невеличкий виступ. Бачиш? Думаю, з нього буде не дуже високо стрибнути вниз. Як гадаєш, це коріння витримає людину? 

– Витримає звичайно, – експертно заявив чоловік, задоволений тим, що вовчиця помилилась. – Та дивись не вхопись за собачий корінь, бо він не дуже міцний. Бачу він теж тут росте.

– Собачий корінь? А, так, рослина, що у цьому світі росте на камінні і схожа на корінь.

– У світі без ельфів такої рослини немає? – нарешті йому випав шанс продовжити вчорашню розмову.

– Саме такої немає, – вона вже хотіла потроху спускатись, але Вілкас її зупинив і поліз сам, щоб випробувати міцність кореня на собі.

Дуже швидко він опинився внизу під обривом, а вслід за ним і Оля. Вона поглянула наверх, де на краю скелі на них дивилася вовчиця. Тварина байдуже розвернулась і пішла геть.

– Вона тобі не дуже подобалась, м? – неочікувано пролунало від жінки.

– Нічого особистого. Просто таких як вона я звик вбивати не зволікаючи.

– Хіба вовкулаки не мають дружити з вовками?

– Коли людина часто обертається на вовка, зрештою вона розчиняється у свідомості звіра і дичавіє. Тоді вона може почати дружити з вовками, і навіть бути ватажком зграї, проте повернути собі людську подобу вона більше не зможе.

– “Часто обертається” це скільки?

– Щодня.

– Скільки разів ти обертався за останні два дні?

Вілкас розумів до чого вона хилить. Він вже давно має справу з Хирсином і добре усвідомлює всі ризики його перетворень. Тож менш за все він потребує повчань з цього приводу зі сторони інших. Особливо з її сторони. Адже вона й гадки не має як буває складно вижити у цьому світі й досягти бодай якогось успіху.

– Краще розкажи мені про свої мандри у космосі.

– Чесно кажучи, я думала що з тебе досить. Я розумію як абсурдно моя історія звучить, тож мені здалось що ти більше не схочеш слухати про це.

– Навіть якщо твоя історія суцільна вигадка, я хочу почути її до кінця. Дорога буде довгою. Чому б не розважити себе розмовою?!

– Добре, – посміхнулась. – На чому я зупинилась?

– Ти знайшла світ, де навчилась керувати пам’яттю.

– А, так. Що ж, до того часу я вже стигла побачити багато світів, проте саме цей зацікавив мене, бо там не було війн. Уявляєш? Жодного воєнного конфлікту!

– Невже це така рідкість – існування без воєн? – щиро здивувався чоловік.

– Відверто кажучи, я теж була здивована. Не думала що бажання вбивати один одного таке популярне серед розумних істот. Тому я так довго спостерігала за життям на цій планеті. Їм вдалося збудувати успішну цивілізацію керуючи лише мудрістю своїх предків. Хоч ієрархія, що існувала там, не сильно чимось відрізнялась з-поміж інших світів. Увесь народ там ділився на три касти: нижча, середня і вища. Відкрити свою генетичну пам’ять міг будь-хто з нижчої касти, хто досяг повноліття, тобто був фізично та емоційно зрілим. У разі успіху цей будь-хто опинявся у середній касті. Проте не всі були готові ризикнути скористатись такою можливістю.

– Чому? 

-Тому, що це доволі складний процес. Складний і небезпечний для цілісності душі та свідомості. Перш ніж відкрити пам’ять предків, треба відкрити свою.

– І що в цьому складного? Ти ж і так усе пам’ятаєш. 

– Хіба все? Хіба тобі часом не здається, що ти щось забув, а щось ніколи і не запам’ятовував? Проте все твоє життя все одно зберігається у твоїй пам’яті, хоч і приховане від тебе. І коли ти відкриєш її … це не буде наче… прочитати книгу про себе і потроху все пригадати. Ні. Усі твої спогади накриють тебе з головою в один момент. Ти пригадаєш геть усе! Як ти вчився ходити, яке на смак молоко твоєї матері, як ти колись зламав пальця. Ти пригадаєш як це народжуватись! Але в першу чергу до тебе прийдуть погані спогади. Болючі спогади. І відчуватимеш ти їх так, ніби це відбулося щойно. Ті, хто наважувався відкрити свою пам’ять, не рідко втрачали розум. Решта, кому це вдавалось, як правило, довгий час проводили в медитації, так би мовити, сортували усі свої спогади у голові. Це як складати книжки на полиці, де твоя пам’ять це величезна бібліотека. Сюди кулінарні рецепти, сюди методи полювання і риболовлі, сюди усі пісні та вірші, які ти коли-небудь знав, сюди все що ти знаєш про птахів, сюди історії, які ти колись чув і так далі. Згодом непотрібні чи неприємні спогади ти зможеш приховати. Ніби закрити у скрині. Розумієш, про що я?

– Візуально це буде дуже велика бібліотека. Та й скриня з поганими спогадами теж буде не одна, – посміхнувся чоловік.

– Це точно, – вона хіхікнула у відповідь. – Тож таким чином ти навчишся керувати своєю пам’яттю, адже у будь-який момент ти можеш дістати будь-яку інформацію, яка тільки існує у твоїй голові. Це ніби користуватись одним великим довідником. Окрім того, усі навички якими ти колись володів, ти можеш повернути собі знов. Звісно якщо вважатимеш за потрібне.

– Це ж які?

– Наприклад, в дитинстві ти влучно стріляв з рогатки, але з часом закинув цю справу, і зараз ти вже не такий справний в цьому.

– Ха, в дитинстві ми з Фаркасом справно хіба що знаходили пригоди на свої зади. Не думаю, що варто було б повертати собі цю забуту навичку, – пожартував соратник.

– Ну, поганий досвід теж досвід, – вона весело пожала плечима у відповідь. – То на чому я спинилась? Ага. Вже після того, як тобі вдасться упорядкувати усі спогади ти зможеш відкрити свою генетичну память, адже тоді ти вже знатимеш що робити з цією інформацією. Цей етап простіший, тому що тобі відкриється лише досвід і вміння твоїх предків. І ці вміння можуть стати твоїми. Але чим давніше  жили твої родичі, тим менше корисної інформації від них лишається. 

– На скільки древніми мають бути ці предки?

– Я точно не знаю. Думаю якщо вони жили більше тисячі років тому, їхня інформація зникає. Та навіть якщо і так, в тебе лишаються ще тисячі праотців, що жили пізніше. І від кожного з них ти можеш отримати щось корисне.

– І як цей досвід допоміг тому світу не влаштовувати війни?

– Відкриття пам’яті це лише вершина айсбергу. Так, вона доступна усім, проте це ще не всі можливості, які дає це вміння. І простим жителям вони не під силу. Тут вже йдеться про вищу касту. Вони вміють набагато більше. Ці істоти пізнали усю мудрість управління пам’яттю. Вони народжуються один на тисячі. Їх зовсім мало, і вони виконують роль влади. Вони не нехтують і не зловживають нею, бо їхня мудрість дозволяє їм правити справедливо. Думаю, саме тому вони змогли покінчити з війнами назавжди. 

– Що ж це за вміння такі?

– Головне, що їх відрізняло це вміння відкривати спогади зі своїх попередніх життів, оскільки їхні душі щоразу після смерті проходять реінкарнацію. Так їх власне і розпізнавали серед інших. Їх тримали окремо від решти новачків, вчили багатьом речам, недоступним іншим. Згодом вони могли ділитися своїми спогадами, могли бачити чужий спогад і навіть мати можливість стерти його з чужої пам’яті. А ще могли  ці спогади змінити. Найсильніші були здатні навіть забрати собі чужі навички, просто відібрати їх, у тому числі й ті, що були отримані від предків. З часом обрані ставали мудрецями та займали своє місце у владі. Я ж так і не зрозуміла як змінювати спогади і як забрати чужі вміння. Та й навіщо це мені?! Навіть мудреці воліли б забути як це робиться. Бо це вже є злодіянням і за це у них є найвища міра покарання – видалення усіх спогадів. Рахуй, що тебе просто стерли і все – ти пуста книга. Я мала можливість спостерігати за одним з таких судових процесів. Один з мудреців, потопаючи у своїх безмежних амбіціях, систематично відбирав уміння у десятка своїх…колег. Він хотів мати більше ніж інші, бути могутнішим за всіх. Нічого нового, так? У кожному світі такий є, і не один. Навіть в ідеальній країні знайдеться хтось, хто схоче все загребти у свої руки.

– Ха, далеко ходити не треба. Я знаю трьох таких лише у Вайтрані, – пожартував чоловік, у відповідь на що Оля хіхікнула. – Ти сказала, що так і не навчилась відбирати чужі навички. Але ти вмієш робити усе інше? Справді? І ти не боялась зійти з розуму?

– В мене була одна перевага – відсутність тіла. Коли я померла і стала просто душею, усі мої спогади були мені вже доступні, тому що не були обмежені тілом. Проте я не могла відчувати їх повною мірою, бо після смерті відчуття болю і радості притуплене. Тож коли я отримала тіло, мені лишалось усе спокійно розкласти по поличках. Тоді ж я і відкрила свою генетичну пам’ять. Але я так довго плавала у космосі, що від моїх праотців практично нічого не лишилось і єдине що я змогла зібрати по часточках до купи це вміння говорити з тваринами. І то через те що серед моїх предків було таких умільців декілька. Решту ж умінь які я вивчила у тих істот, я ще не використовувала. Але я відчуваю що можу це. Наприклад, лиш доторкнувшись до твого лоба, я можу побачити твої спогади про той день, коли ти став членом Кола. А ще я водночас можу зробити так, щоб і ти пригадав як все було, ніби це відбулось щойно.

– Тобто зможеш освіжити мою пам’ять, – вдало помітив Вілкас. – Що ж, це непогана можливість перевірити, чи вся твоя історія не казочки.

Оля посміхнулась у відповідь і великим пальцем руки провела по його лобі. В мить його очі накрила біла пелена. Він почув рик вовкулаки. Ще за мить все зникло. Перед ним стояла налякана жінка, притиснувши до грудей свою руку.

– Схоже твій вовк не хоче мене впускати, – стривожено сказала вона.

– Що сталося?

– Я готова закластись, що він роздер мені руку, але вона ціла. Хоч ще досі болить, – жінка задерла рукав, щоб продемонструвати своє передпліччя, де не було жодної подряпини, проте чітко виднілись червоні сліди наче шрами, що давно затягнулись. – Ти ділиш свою свідомість з вовком, тому нічого не вийде, – додала засмучено Оля. 

– Мені шкода, – винувато відповів чоловік.

Було гірко усвідомити останні Оліні слова. Проте вона права. Якщо вовк так глибоко вкоренився у його голові, значить у Вілкаса проблеми. Тієї ж митті він помітив, що досі не виявив жодної вдячності цій жінці за те, що вона робить прямо зараз. Адже увесь цей шлях вона долає за для того, щоб допомогти соратникам, які навіть не усвідомлюють наскільки потребують цієї допомоги.

– Хочеш знати щось іще? – спитала вона, очевидно бажаючи забути про цей неприємний інцидент з його вовком.

– Розкажи як ти отримала тіло? 

– Тут мені доведеться зайти здалеку, щоб повною мірою відповісти на це питання. Щож ж. У просторах космосу існує безліч світів. І кожен з них має свого творця. І кожен з них відрязняється від іншого. Десь ще немає життя, лише вода та каміння. Десь планета населена дурненькими дрібними ящірками. А десь нескінченно вивергаються вулкани. В багатьох світах було розумне життя на різних етапах свого розвитку. Але практично біля кожного з цих світів існує певна енергія, яка піклується про своє творіння. Зазвичай, здалека вона виглядає як різноколірний туман, проте якщо наблизитись, то можна відчути абсолютну могуть цієї надістоти, відчути її нескінченну мудрість та можливості. Є також творці що виглядають радше як невелика планета, що кружляє супутником навколо свого творіння. Існують ще темні згустки енергії, які до речі полюбляють живитися душами спостерігачів. Таких я оминала десятою дорогою. Є також світи, чиї творці покинули їх. А буває так, що енергія ніби поділена на декілька частин, але існує як одне ціле. Та коли я зустріла вашу систему планет то ще здалеку, я побачила усе це одразу. Точніше, багато енергій і багато планет, що плавали навколо вашого світу, навколо Нірну. Якісь з них більші й могутніші. Якісь енергії пов’язані між собою тоненькими ниточками. Це мене і зацікавило. Та коли я наблизилась, щоб роздивитися усе…

– Що? Що ти побачила? – нетерпляче спитав чоловік.

– Тут я маю тобі де в чому зізнатись.

Ну ось. Настав той момент коли Оля скаже йому, що весь цей час вона просто жартувала і усе це дурні вигадки. А червоні сліди на її руці то лише дешева магія. Ще один вагомий привід не вірити жінкам. Хто б там що не казав, та на думку Вілкаса, усі вони так чи інакше відьми, з магією чи без.

– Я знала про ваш світ ще до того як його побачила.

– Як це? 

– У моєму світі є… історія про Нірн. Допоки я не побачила його, я була впевнена, що ця історія просто вигадка, чиясь фантазія. 

– Здається, тепер ти мене розумієш, – посміхнувся чоловік. – І про що ж розповідала та історія? 

– Про Облівіон, про Требунал… Про події, що мають відбутись через рік. Останню історію я знаю найкраще, – сказала жінка, сумно опустивши очі до долу.

– І що ж буде через рік? – скептично фиркнув Вілкас.

– Якби там не було, – вона удала, що не почула останнього запитання. – Коли я наблизилась, то впізнала ваш світ. Планети то плани даедра. А світлі згустки енергії до аедра. Деякі згустки мають темні плями. Але я чомусь знала, що загрози для мене тут немає, тому продовжила спокійно спостерігати за життям у Нірні. Спостерігала довго, мабуть навіть і занадто. Допоки зі мною не зв’язались аедра. Так, ти одразу усе вірно зрозумів. Це була Кінарет. Вона була напрочуд дружньою і привітною. А можливо їй просто було нудно. Я одразу ж сказала, що знаю хто вона, знаю про їхнє творіння і знаю, що має статись найближчим часом. Вона була спантеличена, бо навіть їй не було відомо яким буде завтрашній день, адже серед їх усіх часом володіє тільки Акатош. Богиня поглинула мене, і я опинилась в її царстві. Ми довго говорили, я розповіла їй усе, що знаю. Тоді вона запропонувала мені… таку собі домовленість. Вона відправить мене у світ живих, натомість я маю дещо зробити.

– Невже Очистити Йоррваскр від вовчої крові? Яке їй діло до зграйки бійців?

– Ти може здивуєшся, але цей світ не крутиться навколо Соратників. До того ж це скоріше було проханням Ісграмора. Але Кінарет погодилась, що ідея непогана. Адже Соратники це не просто наявний досі зв’язок з величним минулим нордів. Йоррваскр приховує в собі велике сакральне значення.

– Почекай, Ісграмор? – Вілкас аж зупинився. – Ти говорила з Ісграмором? Добре. Нехай, – він спробував змиритися з тим, що ця історія стає дедалі безглуздішою. – До цього ми ще повернемось. Скажи краще, що ж такого ти розповіла Кінарет, що змусило її піти на угоду зі сторонньою душею?

– Не питай в мене цього, – серйозно сказала жінка. – Я не можу тобі сказати.

– Що саме ти маєш зробити згідно з цією домовленостю?

– Цього я теж сказати не можу. 

– Чому? – відверто здивувався соратник. Що за секретність?

– Занадто багато стоїть на кону. Можливо колись я розповім тобі, коли буду впевнена, що все зробила правильно.

– А чому ти погодилась на цю угоду з Кінарет? Ти ж могла продовжувати своє безсмертне існування і надалі.

Жінка трохи здивовано поглянула на чоловіка і посміхнулась.

– Як гадаєш, що гірше: бути мертвим чи бути нікому не потрібним?

– Дивне питання. Якщо ти мертвий, то користі від тебе вже ніякої.

– Але ж люди, які тебе знали, згадуватимуть тебе і шкодуватимуть, що ти не поруч з ними. Вони все одно потребуватимуть тебе, – вона поглянула на чоловіка знов, очікуючи, мабуть, що той почне сперечатися. – Найгірше за все, це коли ти і мертвий і непотрібний. До того ж я бачила, що стає з душами, які довго блукають. І я не хочу такої ж участі. Тож Кінарет дала мені тіло, і тепер я приношу користь, несу свою службу богині.

– Що значить, дала тіло? Дістала з кишені чи що?

– Насправді це зайняло трохи більше часу, – посміхнулась Оля у відповідь. – Моє тіло зростало у великому прозорому… коконі чи яйці посеред її царства. Воно росло і розвивалось подібно пташенятам. Однак тіло мало пуповину, яка тягнулась донизу, туди де яйце торкалось землі. Можна сказати, що матір’ю мого тіла є сама Кінарет. Потім богиня з’єднала мою душу з тим тілом і ось я тут живісінька як ніколи, дихаю на повні груди, а серце моє б’ється.

Вілкас хотів задати їй ще купу запитань стосовно її серцебиття. Але тоді йому б довелось поділитись своїми спостереженнями щодо цього. А до такої відвертості він ще не був готовий. Натомість він зауважив, якою відвертою з ним була Оля. Особливо його вражало те, якою відкритою вона є, лишаючись при цьому абсолютно загадковою. Можливо навіть загадковішою ніж раніше. Жінка так просто і легко розповідає йому усе, ніби вони давні друзі, ніби це не вона ще пару днів тому була лише служницею і чистила баняки. І здається вона абсолютно не хвилювалась з приводу того, що її за це можуть підняти на сміх.

– Маєш до мене ще питання? – спокійно спитала жінка. – Бо мені здається, я вже все тобі розповіла, крім того, про що не можу говорити, звісно.

– Треба подумати, – відповів чоловік.

За розмовою, він і не помітив, як швидко вони дістались головної дороги.

Деякий час вони йшли мовчки. Вілкас намагався перетравити усю ту маячню про керування пам’яттю і на секунду замислився, а чи вдалося б йому самому пережити усі свої спогади ще раз? І який досвід він зміг би перейняти у своїх предків? А що, коли його праотці були першими нордами Скайріма, тими що збодували Лабіринтіан і що правили там? Чоловікові завжди було цікаво як це володіти магією.

Роздуми про Лабіринтіан і магію, нагадали соратнику про останні події.

– Що сталося у Лабіринтіані, коли ти зникла і з’явилась знов?

Жінка була занурена у свої думки, тому дещо розгубилась.

– Той курган колись слугував святилищем для одного драконячого жерця. Чи відомо тобі хто вони такі?

– Звичайно. Вони були могутніми магами свого часу, ще коли Скарім населяли перші норди, і коли у нордів ще була магія.

– Так. Вони були на стільки могутніми, що могли створювати окремі світи поза простором і часом. Ці світи могли бути великими або маленькими, не більше кімнати, що слугували жерцям сховком. І потрапити туди міг тільки той хто знав де вхід і мав ключ. Саме це я і зробила. Як ти певне знаєш у цей світ я прийшла голою. Бо тільки так я могла перетнути кордон між царством Кінарет і Нірном. Богиня виковала для мене меча, щоб я вчилася битися, і пообіцяла мені броню, яка б захистила моє тіло. Усе це чекало мене там, у тій чарівній кімнаті. Тільки так можна було приховати від небайдужих появу у світі смертних її дару. Я хочу, щоб ти розумів, Вілкасе, – жінка раптом зупинилась і заглянула йому в очі. – Те, що ти тепер знаєш про Кін… ця інформація не для всіх. Я взагалі не мала б тобі розповідати й про це. Тож я прошу тебе не ділитися нашою розмовою ні з ким, навіть з Фаркасом. А краще взагалі нічого не розповідати.

– Я не з балакучих, – відповів чоловік.

– Це я вже зрозуміла, – посміхнулась жінка. – Але я прошу тебе віднестись до мого прохання серйозно. Навряд чи інші все зрозуміють правильно. А коли люди чогось не розуміють, вони починають цього боятися. Не встигнемо озирнутись як я вже прив’язана до якогось стовбура, а розлючений натовп кидає в мене камінням, – вона посміхнулась і знову поглянула на соратника.

– Так, на жаль тут живуть такі вузьколобі і недалекі люди. Я знаю з трійко таких тільки у Вайтрані, – пожартував, і жінка розсміялась.

***

Мандрівники здолали чималий шлях за півдня та після опівдня опинились на тому ж місці, де Оля ховалась від розбійників. Жінка поглянула вверх, та свого яструба не побачила.

– Так ти дізналась про тих бандитів? – спитав Вілкас, що здається увесь час слідкував за нею, а не за дорогою в себе під ногами. – Тебе яструб попередив.

– Так, – трохи зніяковіла. – Я б могла з ними впоратись якби в мене був мій меч. Тому вирішила що на той момент мені краще було сховатись.

– В цьому немає нічого поганого. Ти правильно вчинила, – люб’язно відповів соратник та різко зупинився. – Але здається… в тебе з’явився ще один шанс, – додав він і дістав свого меча. – Я чую їх. Хапайся за зброю.

Жінка поклала на землю мішок з головами, скинула з плечей свого рюкзака і дістала катану. І справді за мить зі своїх схованок вилізла зграя розбійників, чоловік сім чи вісім. Лучники стояли поодаль, тримавши тітіву натягнутою. Решта вийшли на дорогу. Серед них жінка помітила мага. Попереду всіх був чоловік у залізній грубій броні. Певне ватажок. Окрім того, він був найсміливіший аби заговорити першим:

– Так-так, хто тут у нас? – глузливо скривився та поглянув на своїх дружків в пошуках підтримки. У відповідь ті засвистіли та заулюкали. – На жаль, змушений вас попередити, шановні мандрівники, що ця дорога платна, тож раджу вам негайно вигрібати усі свої кишені, якщо ви хочете лишитися живими і потрапити нарешті додому до матусі, – розбійник продовжив над ними насміхатися.

– Сьогодні не твій день, чоловіче, – відповів Вілкас. 

– Тільки подивіться, перед нами соратник власною персоною. Та яким би ти не був справним, це тобі не допоможе…

Оля занервувала. Знову. Як тоді, в печері. Вбивство відьми далось їй не просто. Ні першої, ні останньої з п’яти. Хоч вони вважаються ворогами Кінарет, і були вельми схожі на Бабу Ягу, наче її рідні сестри, проте вони були живими і вкрай розумними істотами. До того ж,  колись вони були людьми. 

Але це вже не тренування. Більше ні. Вона повинна вбивати якщо хоче жити. Варто лиш згадати про того троля з Лабіринтіану.

Ватажок продовжував блазнювати:

– Подумай добре, соратнику. Нас багато, а ти один. А твоя супутниця навряд чи тобі сильно допоможе. Може їй взагалі буде краще лишитися з нами. Тільки погляньте на неї, – і уся зграя розсміялась. – Що ти зібралась робити цим кривим мечем, дівко? Перед боєм треба не начищати свою вишукану броню до золотого блиску, а в першу чергу думати про хорошу зброю.

– Тобі подобається моя броня? Чесно? – вона прикинулась наївною дурепою, чого від неї певне і очікували. – Дякую щиро. Так приємно! А поглянь но, що у мене ще є, – вона сховала назад свого меча і показала лівого нарукавника до якого були прикріплені ножі для метання.

не зволікаючи ні секунди, вона схопила один ніж і поцілила магу прямо між очей. 

У відповідь в них полетіли стріли. Ледь ухилившись, жінка чим скоріше підбігла до найближчого лучника. Потім до наступного. Довелося з ними трохи повозитися, та коли Оля поглянула на Вілкаса, то побачила що лишила його одного проти чотирьох мечників. Усі п’ятеро рухались так активно, що поцілити у ворогів ножем вона не ризикнула. Тож жінка не роздумуючи побігла туди так швидко, як могла. Але Вілкас вже став перевертнем і за якихось пару секунд порубав своїх ворогів на грубі шматки.

– Нічого собі, ти швидкий. Я навіть добігти не встигла, – відверто здивувалась.

Проте вовкулака був ще занадто розлючений, та, мабуть, сплутав її з розбійником, адже вона стояла позаду нього. Він лиш махнув своєю гігантською лапою, наче хотів відігнати набридливу комаху. Та цієї сили було достатньо, щоб жінка відлетіла в сторону, врізавшись у дерево так, що обрубок гілки на цьому дереві проткнув її наскрізь. Вона намагалась висіти непорушно, адже швидко втрачала кров. Харкаючи червоною рідиною, жінка поглянула на перелякане уже людське обличчя Вілкаса.

– Зніми мене негайно, – ледь прохрипіла вона, відчуваючи як пекельний біль розтікається по її тілу.

Вілкас зняв її так швидко як зміг і поклав на землю. Він схопив її рюкзак, що валявся серед дороги і вмить повернувся.

– Ти маєш якісь зілля? – чоловік почав хутко ритися у її ранці. – Якого біса ти підкралась до мене ззаду?

Оля схопила його за руку і поглянула у вічі:

– Заспокойся, все добре, – проговорила тихо. – Все буде добре.

Вона бачила щире здивування на обличчі соратника, який дивився не відриваючись на криваву дірку посеред її грудей.

Смертельна рана швидко затягувалась, а вслід за нею і дірка на броні. Чого не скажеш про решту одягу. Чоловік продовжував дивитись на це диво з напіввідкритийм ротом. Врешті він поглянув на жінку і хотів щось сказати, але йому наче відняло мову.

– Що ж, – вона відповіла на його німе питання. – Здається тепер ти знаєш усі мої секрети.

Чоловік допоміг їй піднятися. Було видно що він досі під враженням.

– Тепер я бачу, про який дар богині ти говорила, – зауважив чоловік. – На твоєму місці я б ніколи з ним не розлучався.

– Я можу захистити себе і без броні, – Оля обурливо глянула на Вілкаса.

– Я про те, що ця кольчуга ласий шматок для будь-кого. Її захочуть усі, від жебрака до короля. Особливо королі. Це ж кольчуга Повелителя, чи не так?

– Звідки ти про неї знаєш?

– Багато читаю.

– Тоді ти розумієш, чому її сховали там де сховали. Сподіваюсь цей секрет ти теж триматимеш при собі, – вона запитливо поглянула на чоловіка.

***   

– Угу, – розгублено відповів чоловік. 

Він і гадки не мав, що йому тепер робити з усією цією інформацією. Чи казати хоч щось Кодлаку, чи справді краще мовчати по все? З іншої сторони йому було приємно усвідомити, що він єдиний знає усе про неї. Нічого приховувати, він почувався обраним. Особливо зараз, коли на власні очі побачив той Кінаретовий дар у дії, побачив те, що вона взагалі не планувала показувати нікому. Тепер її дивна історія не викликала вже аж таких сумнівів.

– Ти непогано впоралась, до речі, – він швидко змінив тему. – Проте наступного разу свої дії тобі краще узгоджувати зі своїм напарником.

– Не впевнена, що це було б доречним у такій ситуації стояти перед натовпом ворогів і дискутувати з приводу того, кого вбивати першим, – видно Олі дуже не сподобались повчання Вілкаса, хоч він і схвально відгукнувся про неї.

 Останнім часом це була його основна робота вчити новачків, тож чоловік дозволив собі це і стосовно неї. Окрім того, вона була кандидатом у Соратники, а значить мала переймати досвід від старших, бо саме так заведено у Йоррваскрі. В ім’я Ісміра, чи не думає вона що її походження та оригінальна техніка бою дозволить їй уникнути участі новачка? Невже вона мітиться одразу у капітани?

– Це тобі порада на майбутнє. Якщо ти хочеш бути серед Соратників.

– Добре, – скептично фиркнула Оля. – І яким був твій план дій? Продовжити суперечку з бандитами заради примарної спроби домовитись і розійтись мирним шляхом? – вона трохи посміхнулась і схрестила руки на грудях.

– Це була б дуже довга суперечка. Довелося б заночувати разом з ними прямо тут, – чомусь пожартував, хоч хотів відповісти на її їдкі зауваження чимось ще більш їдким. 

Жінка щиро розсміялась та поглянувши на мертві тіла вмить посерйознішала. Вілкас побачив у її очах сум і розчарування.

– Я розуміла, що лучники це найбільша загроза. Ми були легкими мішенями для них на цій відкритій місцевості. Проте потім я побачила мага. В його долонях вже блискали іскри, – жінка гляділа кудись у простір, намагаючись не дивитись на мертві тіла. – Тож мій вибір був очевидний. 

– За їхні голови може бути призначено нагороду. Коли повернемось, потрібно поговорити з людьми ярла, – Вілкас підійшовши до мертвого мага, витяг з його лоба Оліного ножа і передав жінці.

– Як ми доведемо, що вбили їх? Відрізати голови? – жінка скривилась. – В моєму мішку вистачає голів.

– Можна і відрізати. Як правило, достатньо голови вожака. Але нам варто обшукати тіла спершу. Не повіриш, але такі ходячі непорозуміння часто ведуть щоденники про своє убоге життя. Їх може виявитись достатньо. Тож я огляну цих, – чоловік вказав на решти мечників, – а ти лучників.

Оля послухалась і неспішно пішла оглядати трупи бандитів. Вілкас лишився стояти та дивитись їй услід. Щось з нею було не так. Серце билось рівно, проте мова її тіла була дивною. Підійшовши до першого трупа, спочатку вона не могла навіть подивитись на нього. Жінка ходила навколо мертвого лучника, не знаючи з якої сторони підійти. Вона помітно нервувала. Навіть на відстані було видно як в неї тремтять руки.

Одне тішило Вілкаса – хоч Оля і знає цей світ, проте очевидно вона мало що знає про справжнє життя у ньому. Їй є чому повчитися, а йому є в чому її наставляти.

Врешті він підійшов до жінки, присів і сам почав оглядати тіло.

– Не знаєш де тут кишені? – пожартував та поглянув на неї.

На її обличчі він знову побачив сум і розчарування. Вона аж позеленіла. Її руки трусились так сильно, що вона не могла цього приховати.

Вілкас вже бачив такий мандраж раніше, і знав його причину. Проте він не очікував цього від неї.

– Ти вбивала раніше? До вчорашніх відьом, до сьогодні?

Жінка здивовано поглянула на чоловіка, який ніби прочитав її думки.

– В моєму світі вбивство людини найтяжчий гріх. Тож ні, не вбивала. Я розумію, що це необхідність, але…

– Таке з багатьма буває на початку. Доведеться тобі звикати, – чоловік зосередився на вбитому лучнику і швидко перевірив всі кишені. – О, поглянь, тобі дісталось 5 золотих і 2 срібника.

– Лиши собі, – тихо відповіла жінка, все ще боячись поглянути на труп.

Вілкас взяв її руку долонею догори і поклав на неї гроші. 

– Як же ти навчилась так добре битися, коли ніколи не вбивала? 

– Мої вороги були примарами, – пожала плечима жінка і підійшла до іншого лучника, наважившись нарешті оглянути його самостійно.

– Технічний прогрес у світі без ельфів так сильно просунувся вперед?

– Що? Ні. У моєму світі на мечах вже давно ніхто не б’ється. Тобто не бився. Я навіть не знаю чи мій світ ще існує. Проте… коли я там жила, зброя була на багато-багато разів гірша і смертельніша ніж меч, – жінка гидливо відкинула руку мертвяка, аби дістатись його кишені. – Я вчилася битися тут, у царстві Кінарет, коли вже отримала тіло. І моя зброя хоч і виглядає дивно для всіх, але мені вона одразу припала до душі. У моєму світі теж така була. Ну а тут вона типова для Акавіра і дуже дієва, до речі, – Оля закінчила оглядати мертвого лучника і підійшла до тіла мага. 

– Це я помітив. В тебе не аби які здібності, треба визнати, – схвально відгукнувся Вілкас.

– Правда? Чесно кажучи мені складно з тобою погодитись. Мої…вміння дались мені дуже тяжко. Я не можу назвати себе обдарованою ученицею.

– Чому?

– У моєму світі кажуть, що хороший учень той, хто перевершив свого вчителя. У моєму випадку це неможливо… 

– Чому?

– Бо неможливо перевершити бога війни. Не кажучи вже про те, як сильно я його дратувала своєю бездарністю.

Бог війни?! Її вчителем був сам Моріхаус?! В ім’я Дев’яти! До чого готували цю жінку?

– Здається, я щось знайшла, – жінка дістала з-під пазухи мага невеликий записник і тремтячими руками передала знахідку Вілкасу.

Чоловік швидко прогорнув сторінки в пошуках якоїсь важливої інформації.

– Хм. Це лише нотатки щодо карткових боргів, – він перегорнув сторінку. – А це вже цікавіше.

– Що там?

– Здається, днями вони влаштували облаву на імперських купців. Поглянь, – соратник тикнув в записи, – цей маг вів облік вкраденого. Мабуть, боявся що його обділять. Нам варто пошукати їхнє лігво. Навряд чи вони вже встигли збути награбоване. Знайдемо здобич, матимем докази перед людьми ярла і отримаємо нагороду.

– Схема не хитра, – Оля взяла у Вілкаса записник, щоб детальніше вивчити записи мага. 

– Думаю, їхня схованка в тій посадці, – він кивнув в сторону соснового бору неподалік дороги. – Вони завжди ховаються у лісі.

– Це теж діло не хитре. З того лісу добре видно шлях ще за двісті кроків звідси.

***  

Оля швиденько знайшла б те лігво бандитів сама. Адже їй завжди підкажуть правильний напрямок. Проте вона вирішила що краще мовчки та покірно слідувати Вілкасу. Йому подобалось вчити жінку усьому підряд, запевнивши себе чомусь, що це їй необхідно. Він ніби все життя готувався до того, щоб стати чиїмсь наставником. Так, були речі у цьому реальному світі, що відрізнялись від її очікувань. Та Оля була абсолютно впевнена, що здатна впоратись і сама.

Скоро соратники дісталися галявини де розбійники розмістили свій табір. Вони одразу ж помітили спалені тіла купців, які все ще тліли однією великою купою. Двійко коней були порублені на шматки. Їхнє м’ясо коптилось неподалік. Усе награбоване бандити склали на одного невеличкого воза. Там лежали і вишукані килими, і скрині з дорогим одягом та взуттям, стопка книг і сувоїв, а також маленький сейф з дорогоцінним камінням і монетами.

Чоловік в першу чергу поліз до сувоїв.

– Наше щастя, що вони ще не спалили все це, – він уважно переглядав усі знайдені папери. – Гадаю ми знайшли, що треба. Тут документи на власність, а ще всякі іменовані дозволи та розпорядження.

– А що робити з рештою товару? Лишимо тут? – Оля вже милувалась сонячним світлом крізь великі смарагди.

– Ми маємо повне право це забрати. Проте, особисто я не збираюсь тягти з собою ці килими. І тобі не раджу.

Тоді я візьму оце, – жінка дістала зі скрині пару вишуканих сорочок і склала собі в рюкзак. – А ще половину оцього, – вона вказала на вміст маленького сейфа.

Дуже швидко напарники порівну поділили здобуті дорогоцінності.

– Пропоную обмін, – запропонувала жінка. – Міняю твої смарагди на свої діаманти.

– Навіщо? – здивувався чоловік. – Смарагди вартують менше.

– Я не буду їх продавати, – відповіла жінка, приймаючи від чоловіка його зелені камінці. – Буду колекціонувати. Вважай це моєю дивністю, – вона злегка всміхнулась.

– Прозвучало так, ніби дивність в тебе одна, – пожартував чоловік.

– Невже їх так багато? – знову посміхнулась і поглянула на Вілкаса. – Так, історія моя … дивакувата. Проте, чи така вже я дивачка сама по собі? Увесь час у Йорваскрі менш за все я хотіла здатись комусь дивною.

– Для пересічного жителя Скайріма ти може і звичайна, проте я і такі як я одразу помітять в тобі щось незвичне.

– І що ж мене видає? 

– Твоє серцебиття, – відповів чоловік і запитливо поглянув на жінку.

– А що з ним?

– Я завжди знаю, що відчувають оточуючі, коли чую їхній серцевий ритм. Страх, біль, гнів, голод. Навіть потяг. Багато про що може розповісти цей стукіт. Проте твій ритм … завжди однаковий. Так було, коли ти тільки з’явилась, і так є досі. Я бачу тебе… і я розумію що спілкуюсь з живою людиною, проте твоє серце …

– Здається, я розумію про що ти, – жінка перебила його, бо відчувала як складно Вілкасу бути відвертим і відкрито ділитися своїми думками. Він ніби боявся, що його не зрозуміють, боявся бути висміяним. – Гадаю, цетому, що моя душа ще не остаточно об’єдналась з моїм новим тілом, хоч воно і виглядає абсолютно так само, як і попереднє. Але чим більше я живу і дихаю, тим більше оживаю. Тож запевняю тебе дуже скоро я розгублю усю свою космічну мудрість і стану уїдливою, хамовитою, зухвалою і гордовитою… Коротко кажучи, почну поводитись відповідно віку свого тіла, – вона злегка підморгнула Вілкасу і продовжила. – Та й чесно кажучи, я гадала, що для початку кращою стратегією буде покірно виконувати накази соратників.

– Ти трохи перестаралась, – по доброму відповів чоловік. –  Занадто сильно ти прикидалась чемною і послужливою. Тільма тебе ганяла наче блохасту дворнягу, а тобі хоч би що. Хоча, не даремно ганяла – справлялась ти так собі.

– Серйозно? – Олю повеселило така оцінка її роботи. – А я і не сильно старалась. Хоч маю зізнатися, що спочатку мені усе подобалось. Приємно було нарешті робити щось своїми руками після стільки часу бездіяльності, навіть якщо виходило кривенько.

***  

Мандрівники подолали чимало шляху після лігва бандитів. Проте чимало ще лишалось до Вайтрана. Усю дорогу вони розмовляли про важливі та незначні речі, жартували. Оля питала про жителів Вайтрана, питала про інші міста, питала про Ульфріка.

– Маю визнати, я трохи стомилась, – згодом сказала вона. – Наша сутичка з розбійниками відняла в мене сил, та й моє зцілення потребувало енергії.

– Нам варто було передихнути одразу після бандитів. Ми багато часу витратили на них, тож все одно вже не встигнемо дійти до Вайтрану дотемна. Тому пропоную все-таки зараз влаштувати привал, знайти щось поїсти. Все одно додому потрапимо вночі. Тут поруч протікає річка. Впевнений, на березі ми легко вполюємо якогось краба.

Дуже скоро вони дістались до згаданого місця по дорозі назбиравши трохи сухого гілля.

– Я піду пошукаю ще якоїсь деревини для вогнища, а ти поки розведи вогонь, – чоловік швидко розподілив обов’язки. Їм варто було зробити усе якомога швидше, щоб не втрачати зайвий час. Окрім того, сонце вже сховалось за гори, і стрімко холодало.

– Ем… Добре. Маєш чим розпалити?

– Тобто?

– Як ти розпалюєш вогнище?

– Тобто як? Як всі, – Вілкас не зрозумів питання.

Жінка взяла тоненьку гілку і тикнувши її в товстішу гілляку, почала активно крутити її між долонь.

– Що ти робиш? – спочатку здивувався чоловік, та потім пригадав з ким має справу. – Просто візьми кремній.

– Давай, – жінка поглянула на нього і простягла руку.

– А де твій?

– Я не маю.

– А як ти до цього розпалювала вогонь? – після її довгих і дивакуватих історій вона ще мала чим його здивувати.

– Ніяк, – жінка спокійно пожала плечима.

– А як ти…? – він раптом усвідомив, що досі не бачив як вона розводить багаття і дещо пригадав. – Що ти робила в тій ведмедячій печері?

– Ночувала.

– Там доволі холодно. Особливо для такої мерзлячки як ти. Як ти зігрілась?

– Спала між двома ведмедями. Вони доволі гостинні, теплі та м’які, – сказала так, ніби це мало б бути очевидним для Вілкаса.

– А чому не розвела багаття?

– Не хотіла, – відмахнулась Оля і зніяковіла. – Ну, добре. Я ніколи не розводила багаття ось так в диких умовах. Але це не значить, що я не знаю як.

– Ти можеш тицяти однією гілкою в іншу хоч до скону, але в тебе нічого не вийде. Тримай кремній.

На скільки протирічливою є ця жінка! Вона знає і вміє стільки всього незвичайного, але не знає елементарних речей, необхідних для першочергового – для виживання. Було просто боляче спостерігати за тим як жінка невміло возилася з камінням, і все марно.

– Дай мені, – роздратовано фиркнув соратник і відібрав у неї кремній. – Краще пошукай ще гілок, товстіших за ці. 

Оля хутко повернулась з оберемком сухих гілок, на превеликий подив чоловіка.

– Щоб не втрачати час, спустись до річки та пошукай якогось краба на вечерю. З цим хоч упораєшся?

– Звичайно, – обурилась жінка, і впевненим кроком пішла до берега.

– Знайшла щось? – гукнув її за трохи.

– Так.

– Давай його сюди.

– Добре, – жінка активно закрокувала назад до чоловіка, постійно озираючись. – Ось, – вона вказала на живого грязекраба пристойного розміру, що біг за нею погрозливо клацаючи клішнями.

– Чому він досі живий?

– Не хотіла позбавляти тебе можливості ще трохи повчити мене життю, – уїдливо відповіла жінка. – В моєму світі таких створінь не водиться. Є звичайні краби, але у порівнянні з цим велетнем, вони геть крихітні, – вона весело застрибнула на високий камінь, що був поряд, і з цікавістю спостерігала за марними спробами краба дістатися її.

– Чому б тобі не попросити це творіння Кінарет відчепитися від тебе?

– Грязекраби виявились дещо… тупуватими, – вона дістала меча і почала злегка стукати ним по панциру клешненогого.

– Так ти злиш його ще більше, – роздратувався чоловік і невдоволено захитав головою. – Тебе потрібно ще вчити й вчити. Дивись уважно.

Чоловік підійшов до краба і швидко та точно встромив свого меча прямо у пику істоті.

– Це найшвидший спосіб його вбити одразу. До того ж його панцир дуже твердий, який, до речі нам ще знадобиться сьогодні. Оскільки ти привела старого краба, його м’ясо буде занадто жорстким для запікання на вогні. А от якщо зварити…

Оля уважно слідкувала за кожною дією Вілкаса. Чоловік вміло відірвав панцир від тіла та швидко і спритно почистив його зсередини. 

– Ось, тримай. На річці добре промиєш його і набереш туди чистої води. Це буде нашим казаном. 

Жінка послухалась без жодних заперечень і хутко повернулась з водою у панцері. Вона продовжила уважно та з непідробним інтересом спостерігати за соратником. Він показував їй як правильно відривати клешні і як дістати звідти м’ясо, пояснював, що можна їсти, а що ні.

Дуже скоро їхній улов плавав у булькотючій воді у саморобному казані.

Ще за трохи вони ласували відмінним крабовим м’ясом. Оля смакувала кожен шматок, не забувши перед тим і про свою молитву.

– Ми пам’ятаємо твою красу і твою мудрість, твій спів і твій танець. Нехай душа твоя знайде вічний спокій у священному гаю Кін.

Чоловік був абсолютно впевнений, що вона ще не один раз здивує його. Проте коли Вілкас дивився на Олю, йому здавалось що він знає її вже цілу вічність, хоч і провів з нею лише два останні дні. Без жодних сумнівів, вони були чимось схожі. Проте чому така дивна і часто незрозуміла для нього людина може водночас бути йому такою близькою по духу? Чоловік сподівається, що це початок доброго братерства і дружби, але не більше. Він вже давно зарікся, що кохання у його житті більше не буде.