мистецтво потребує жертв

Метью завжди любив малювати. з самого дитинства. в ті часи коли він ще не вмів це робити, як хотілось: не знав анатомії, як малювати форму, об’єм, тіні, він всеодно продовжував творити. з кожним роком в нього виходило все краще. він вчився сам: відеоуроки, книги, уява. в нього нема жодного зошиту, в якому ненамальований якийсь замальовок. він і дня не міг прожити без того, щоб вишкрябати щось на папері.

згодом він поступив до “Київського національного університету культури і мистецтв”, і він творив. він був митцем, в справжньому розумінні цього слова. в кожному русі його пензлика було стільки емоцій, стільки почуттів. але цього було недостатньо. кожен раз, як він закінчував картину – його нудило. результат завжди був жахливий: люди, пейзажі, тварини, архітектура.

Мет закінчив університет, і він продовжив малювати. робив це на замовлення, кожен раз стримуючись, щоб не розірвати полотно на дрібні шматки. він довго не міг зрозуміти, що не так з ним. виявилось – щось не так із миром. світ навколо нього був бридкий, жахливий, жалюгідний, гнилий, і не було в ньому нічого прекрасного, ніякої краси, про яку говорили в книгах, розмовах, тих самих малюнках. Мет довго думав, що він сліпий, якщо не може побачити те, що бачать усі. але з зором у нього було все прекрасно, навіть занадто – він міг розгледіти те, що не бачать інші.

в один день все змінилось, і Метью нарешті знайшов того, чого йому не вистачало все життя. курчаве дівча, з блакитними очима з’явилось поряд з ним. тепер, на кожному малюнку була вона: прекрасне створіння, що освітило цей світ. дівча наївне, від того дурне, і це дозволяє їй залишатися цнотливо чистої в цьому світі. вона захоплюється кожним його малюнком, тепер і йому подобається власна творчість. Але постійно чогось не вистачало, чогось до безгуздості логічного, що лежало перед самим носом.

Метью шукав, і Метью знайшов. тому, не чекаючи не хвилини він починає працювати над своїм останнім малюнком. він ніжно посміхається дивлячись на свою кохану. вона сидить перед ним. дівча не усміхається у відповідь, не дихає, не відчуває – вона мертва. притискаючи власне серце до грудей, обличчя ховається за, забрудненими кров’ю, білявими кучерями. намагається прикрити вже давно висохлі доріжки від сліз, по яким тепер біжать тоненьки крапельки крові. однак, від Мета вона нічого не зможе приховати.

тепер вона не зможе нічого приховати і від численних відвідувачів Лувру…