Егоїзм

Дистимія. Вона змучила мене. Я мучився в агонії. Мабуть я здичавів. Я втрачав себе. Я майже не чув реальності – мою голову полонили голоси.

Я напився. Легше мені не стало. Ноги підкосились самі собою, я втратив зв’язок з реальністю.

Світло лампи засліпило мене, хор вперемішку з власним виєм заклали вуха. Я вчепився в пляшку. Я не міг припинити пити. Я буквально вливав алкоголь в себе. Мене ламало. Голоси в голові стали чіткими, це останні чіткі їх фрази, що я чув:

«Ти помреш. Назад шляху немає. Твої очі тобі не знадобляться. Зараз стане легше. Назад шляху немає».

Ні, я не плакав. Я ревів і бився в конвульсіях. Мене кидало в жар. Я назавжди лишусь в цьому лабіринті безвихідності з дитячим хором в голові. Якщо пекло існує – це воно. Монотонне, нескінченне, дратівливе, загрозливе.

Божевілля це повтор однієї дії нескінченну кількість разів. Мій стан демонструє повне божевілля. Я бився головою об підлогу, виючи, ніби дика тварина. Раптом все затихло. Я почув своє дихання. Воно було ніби не людським. Раптом один голос спокійно сказав:

«Ти випустив мене. Ти помреш».

Саме в такому стані мене застала Саша. Нескінченні муки звели мене. Мене більше не існує, я не знаю, хто або що мною править тепер. Я лежав на підлозі і плакав, тихо завиваючи. Саша впала перед мною на коліна:

–     Юлю, Юлечко, подивись на мене. Прошу, подивись.

Я не дивився, не міг затримати погляд на ній. Мене зжер біль і морок. Пекельні муки повернулись з новою силою. Тільки після транквілізаторів я побачив Сашу. Її схвильоване і налякане обличчя, її тремтячі руки, котрі трусили мене за плечі. За що їй це покарання? Вона плакала. Я остаточно втратив себе і ліки більше не допоможуть. Я втратив слух від болю, не витримали перетинки. Він не повернувся і не повернеться, барабанна перетинка не загоїлась. Мені було вже байдуже. Я – егоїст, справжнісінький.