Рожеві окуляри

– Мені повторити ще раз? – Марія відірвала губи від краю чашки й нервово дзенькнувши нею, поставила ту назад на блюдце.

– Ні, я зрозумів тебе. – Лев Костянтинович зняв окуляри. Не дивлячись на студентку, що сиділа навпроти, помасажував пальцями перенісся.

– Тоді чому, чорт забирай, я повинна знову проходити цю процедуру? Непотрібні балачки й умовляння, кабінет директора, стос паперів на перерахування й все по колу знову й знову. Я хочу на свій факультет. Чому ми всі повинні танцювати навколо дурної магічної карти? – Дівчина зітхнула, задравши голову до стелі кабінету.

– Слідкуй за словами, Маріє. – Викладач лише хотів закликати студентку до дисципліни. Проте, його слова прозвучали якось різко й грубо. Можливо, тому що куратор і сам був на нервах.

– В мене немає сил, пане Авінов. Хорсівці поводяться зі мною так, наче я персонально кожному з них плюю в чай зранку. – Чарівниця стиснула долоні в кулаки, а затим розслабила пальці обвиваючи ними бильця крісла. –  Згадуючи ваші слова, я щоразу забирала заяву про перерахування на Велес, але більше не збираюся терпіти подібного ставлення до себе.

– Я можу поговорити з твоєю групою, якщо хочеш. Тікати від проблеми не вихід. – Викладач уважно поглянув на Марію, сподіваючись запевнити її лишитися.

– Вибачте, але це мій вибір, тікати чи ні. Якщо ви підете розбиратися за мене, всі зрозуміють, що я ще більша невдаха ніж вони вважали. – Студентка похитала головою, насупившись.

– Ніхто не вважає тебе невдахою, Маріє. – Лев витягнувся уперед зі свого місця аби краще відчути шквал емоцій, що вирували всередині дівчини. Гнів, сум, сором, відчай. Здавалося, що ось-ось і у дівчини над головою з’явиться чорна незрозуміла закарлюка, мов у героя коміксів, який перебував в сильному розпачі.

– Це не правда, ви говорите так аби знову запевнити мене лишитися й не мати проблем «нагорі». Бо який сором, спочатку прийняти велесівку до елітних студентів, а через рік відрахувати.

Лев не витримав й раптово підвівся, чим дещо злякав другокурсницю. Вона віддзеркалила його дії, прибравши порожню чашку на стіл.

– Ця розмова може й далі рухатися в нікуди, але послухай, Маріє. Ти не повинна думати, що інші оцінюють тебе на основі того, ким ти насправді є. Ні, вони живуть у світі власних переконань та носять свої рожеві окуляри. Тобі потрібно навчитися не звертати на них уваги. Спробуймо дещо зробити.

Куратор почав ходити вздовж книжкової полиці, поки його рука не зачепилася за один з корінців. Зробивши пас, Лев жбурнув книгу в нічого не зрозумівшу Марію. Дівчина миттєво зреагувала, зупинивши підручник магією в сантиметрі від обличчя.

– Ви хоч попереджайте, що будуть вправи на уважність. – Студентка покрутила отриману річ в руках. На однотонній  червоній обкладинці було великими чорними літерами виведено одне слово: «NOVEL».

– Що думаєш? – Чоловік питально вигнув брову.

– Ну, нічого особливого. Типічний твір, в якому, напевно, багато романтичних кліше й необґрунтованої драми. Супер розповсюджений та нічим не особливий, тому видавництво навіть над оформленням не запарювалося.

– А тепер розгорни на останній сторінці.

– Гаразд, просто не розумію, до чого це, пане Авінов. – Марія подивилася на форзац й в неї відібрало мову. На останньому аркуші були вручну проштамповані відтиски слів: «Дон Кіхот»;  та рік: «1616 р.»; Поряд, рукою було кволо виведено підпис: «М. де Сервантес Саведра».

– Я гадаю, ми можемо пробачити 17 сторіччю відсутність різноманітності в оформленні літератури. – Лев Костянтинович підійшов до Марії, обережно взявши в руки книгу.

– Це неймовірно, вона ж унікальна, певне, у світі вона така єдина, зважаючи, що сам автор підписав її! – Дівчина перевела погляд на викладача історії.

– Як і ти, Маріє. Унікальна, єдина у світі, неймовірна. – Лев поправив  окуляри. – Ось про що я говорив. Люди прагнуть читати книжки відштовхуючись від їхніх обкладинок, а не змісту.  – Чоловік розгорнув роман на 20-тій сторінці. – Мені видається, що я вже знаю тебе на от стільки, а, як відомо, на цьому моменті можна зрозуміти чи буде цікаво читати далі. Мені поки що так.

Марія уважно слухала, проте її не покидало відчуття, що всі слова пана Авінова були метафорою до чогось більшого, що він не наважувався сказати напряму. Вона не могла зрозуміти, як ставитися до почуттів свого куратора. Здається, що вони були взаємні? Їй теж хотілося «прочитати» його, дізнатися який в нього жанр, можливо навіть доторкнутися? Роздуми чарівниці перервам м’який вигук Лева.

– Не хочу тиснути, проте, чи ти винесла з нашої розмови щось для себе, Маріє?

– Так, але вам не вдалося переконати мене від перерахування. – Дівчина видавила з себе дрібненьку посмішку, стримуючись аби не посміхнутися ширше, оголюючи зуби.

– Ну, що ж. В мене цілий семестр попереду. – Куратор підморгнув Марії, від чого її серце пропустило один удар й зробило всередині грудей кульбіт. – Зустрінемося завтра на факультативі?

– Я подумую інколи його прогулювати аби ви бачили мене рідше. Говорять, що книжка, яка постійно знаходиться перед очима –  набридає. – Чарівниця не втрималась, щоб трошки поглузувати з чоловіка.

– Гарна книга ніколи не набридне, просто інколи, вона може виявитися за складною, тому потрібно буде зробити перерви між підходами в її прочитанні.

Марія кивнула й кулею вискочила з кабінету поки її обличчя не перетворилося на варений буряк. Метафори в голові почали розпливатися, переформовуючись в таємний, частково надуманий дівчиною сенс. Студентка покрокувала геть від дверей аби Лев не подумав, що вона хоче сказати йому щось ще. Вона хотіла б, проте спочатку, вони мають впевнитись, що вони один для одного та сама «книга».