Локвуд розповів, як вмовляв Люсі повернутися до агенції

Тієї ночі сон не прийшов ані на півгодини. Звісно, мені погано спалося всі останні чотири місяці, але іноді вдавалося задрімати хоча б на 2-3 годинки. Але в ніч перед візитом до Люсі я крутився на подушках і не зміг розслабитися ні на мить. Відчував себе вкрай неприємно: вразливим, залежним, слабким, нещасним. В животі щось скручувалось гірше, ніж під час мелейзу чи примарного захвату. Я боявся йти до Люсі. Боявся її відповіді. Я не знав, як мені потім змиритися з її можливою відмовою. А те, що вона МОЖЕ відмовити, сумнівів не викликало.

Тому встав я о 7 ранку геть розбитий, втомлений і похмурий. Вийшов на кухню заварити собі чаю і з подивом побачив там Джорджа. Не менш похмурий, ніж я сам, він сидів за столом і сьорбав чай. Ціла тарілка шоколадного печива стояла незайманою – Джордж не взяв ані штучки. Коли я зайшов, він підняв на мене хмурі очі і нічого не сказав, але ми й так чудово зрозуміли один одного, бо явно думали про одне й те саме.

– Вирішив піти зрання? – спитав нарешті Джордж, коли я з повною чашкою влаштувався навпроти нього. Мене від печива теж нудило, хоча зазвичай я люблю саме таке.

– Трошки почекаю, бо ще надто рано. Вона вочевидь ще спить після нічної роботи, – сказав я.

– Сподіваюсь, ти використаєш всі свої навички умовляння і увімкнеш цю твою фірмову чарівність на повну, – буркнув Джордж, роздратовано відсунув стілець і почовгав геть з кухні.

– Чекаю на гарні новини, – гукнув він вже зі сходів. Я зітхнув.

—————————–

І от я стою на темних брудних сходах якоїсь підозрілої багатоквартирної халупи в Тутінгу. Люсі не могла знайти для себе місця більш бридкого і похмурого, навіть якби постаралася. За що вона так із собою? Наче спеціально карає себе за щось.

Біля дверей її квартири (Голлі по своїх каналах відшукала адресу, хоча це було і непросто) стоїть пакет білизни з пральні. Мою увагу привернули яскраво-червоні та жовті трусики на спортивній гумці. Трусики Люсі. Раптово стало жаркувато і комірець сорочки видався затісним. А між тим одягався я для цього візиту ретельно: не забув про краватку, що її Люсі якось подарувала мені на Різдво, а пальто спеціально одягнув старе, в якому могла пам’ятати мене Люсі, хоча, звісно, було в мене і нове пальто, без подряпин привида.

Глибоко вдихнувши і заховавши пакет із білизною за спину, я натиснув кнопку дзвінка. Кілька хвилин нічого не відбувалось, і мені довелося подзвонити ще кілька разів. Я вже почав думати, що Люсі немає вдома, але ось нарешті за дверима почулися кроки. Мої коліна стали геть ватними і, щоб ненароком не впасти, я оперся рукою на стіну біля дзвінка, роблячи вигляд, що просто не встиг ще прибрати руки. Чорт, щось я був геть не в формі, і ніяк не міг зібратися. Кепсько!

З тієї сторони Люсі вже поралася із замком. Ще мить і двері відчинилися.

Я дуже багато разів уявляв нашу зустріч із Люсі. В деяких моїх фантазіях вона приходила вночі на Портленд-Роу в сльозах і падала мені на груди зі словами: “Пробач, Ентоні, о, пробач!”. В інших ми зустрічалися десь на нічних лондонських вулицях дорогою на роботу, холодно і підкреслено ввічливо розкланювались один з одним, обмінювались парою пустих фраз: “Як справи? Як Джордж і Голлі?” – “О, все чудово, дякую. Як сама?” – “У мене все прекрасно” – “Ну то й чудово! Хай щастить”. Інколи я навіть уявляв, як зустріну її біля Клеркенвельського крематорію, підійду до неї, стисну в обіймах і скажу: “Я просто не можу без тебе, Люсі! Будь ласка, повертайся вже до мене!”.

Так, я сотні разів програвав в голові найрізноманітніші сценарії, але я не очікував того шквалу почуттів, що огорнув мене, коли я нарешті побачив її вживу. Вона стояла на порозі в старій сірій піжамі, яку я так добре знав. Скільки разів я намагався уявити бодай хоч щось у її потворних складках. Я знав, що ця розтягнута мішкувата піжама ховає високий і доволі пишний, як на вік її власниці, бюст, округлі звабливі стегна, які вже давно не давали мені спокою, м’який ніжний животик, сильні довгі ноги… Тьху! Про що я думаю?! Геть не те!

Який же я був радий її бачити. Вона розгублено кліпала припухлими зі сну темними очима, скуйовджене волосся стирчало врізнобіч… Така тепла, домашня, така МОЯ. Я так звик бачити її у такому вигляді та СВОЇЙ кухні, а не в занедбаній комірчині, де вона зараз оселилася на зло мені!..

– Привіт, Люсі, – сказав я нарешті, бо мовчання затягнулося, і треба було сказати хоч щось. – Пробач, що завітав так рано.

Вона була явно приголомшена моєю появою, не очікувала на неї. Я знов відчув слабке роздратування, яке відчував постійно протягом останніх чотирьох місяців, коли думав про те, як Люсі пішла від нас всіх, від мене! Це було несправедливо і жорстоко… Але я сюди не сваритися прийшов, тому треба опанувати себе.

– Що ти тут робиш, Локвуде?

– Просто вирішив провідати тебе. А ще хотів про дещо попросити. Знайдеш для мене трохи часу?

Ну що ж, нашу Люсі не назвеш чепурною охайною господинею. Квартирка її ще той свинюшник. Мені-то, відверто кажучи, було на це начхати, але Люсі явно зніяковіла, бігаючи по хаті і поспіхом прибираючи свої речі з усіх горизонтальних поверхонь. Ну то й добре, у мене буде трохи часу оговтатись, бо я ніяк не міг до ладу себе зібрати. Я репетирував свій прихід до неї разів із двадцять, і все виходило так гладенько і красиво. Я – впевнений, щирий і відкритий – приходжу до Люсі, яка безмежно рада мене бачити. Я роблю свою пропозицію, вона радо погоджується, ми солідно тиснемо один одному руки і я йду звітувати Джорджеві та Голлі про блискуче виконану роботу. Але правда була у тому, що Люсі не здавалась безмежно щасливою через мою появу, а я не був і на 20% таким впевненим у собі, як мені б хотілося. Жодна з відпрацьованих переконливих фраз не йшла з язика.

– Хочеш чаю? – спитала Люсі.

– Чаю? Це було б чудово. Дякую! – з полегшенням відповів я, радіючи невеличкій форі. “Давай, Локвуде, зберися”, – смикнув я себе подумки.

Люсі тим часом поралася на крихітній кухні і я мав змогу її потайки роздивитись. Вона мало змінилась за останні чотири місяці, лише волосся стало трішки коротшим. Воно падало їй на обличчя, коли вона нахиляла голову, і заважало на неї дивитися. Мені закортіло підійти і заправити неслухняні пасма їй за вушко, зазирнути зблизька в її очі і побачити в них ту ж тугу, яка зжирала мене всю цю безкінечну зиму, коли я ламав собі голову думками, як її повернути, чим заманити назад, ДОДОМУ.

– А як ведеться агенції “Локвуд і Ко”? – питала тим часом Люсі, схилившись над чайником. – Я часто читаю про вас у газетах. Ні, я не стежу за вами навмисне – просто потрапляє на очі…

Ах, он як! “Не стежу навмисне. Просто потрапляє на очі”! А у мене увійшло у звичку кожного ранку проглядати газети від корки до корки, шукаючи її ім’я. А також – найжахливіше! – усі некрологи із прізвищами загиблих за ніч агентів. Кожен раз мене охоплював крижаний ступор при думці, що зараз я можу побачити там “Люсі Карлайл, фрілансер”.

– Я за вас дуже рада, – продовжувала далі щебетати Люсі. – Часом навіть згадую про вас… зрідка…

“Часом навіть згадую. Зрідка”! Кров зашуміла в моїх вухах, захотілося розвернутися і піти звідси, сісти в парку під деревом і… розплакатися. Від образи, обманутих сподівань, відчаю. Невже я дарма прийшов і Люсі просто закрила цю сторінку свого життя, у якій була наша Портленд-Роу, агенція, Джордж… і я сам?

– Як ти зараз п’єш чай – із цукром чи ні? – спитала Люсі, озирнувшись на мене.

Ну знаєте, всьому є межа!

– Люсі, ми з тобою не бачились якихось чотири місяці, – кинув я значно більш роздратовано, ніж збирався. – Навряд чи за такий короткий час я змінив би свої звички! Я п’ю чай БЕЗ цукру!

Хотілося копнути ногою стілець, закричати, вгатити кулаком у стіну. Але ж я Ентоні чортів Локвуд – гранітне серце і крижана душа. Я не можу відчувати злість і розпач через те, що дівчина, за якою я так відчайдушно сумував останні 16 тижнів і 3 кляті дні, не пам’ятає, який чай я зазвичай п’ю. Я почепив на лице свою фірмову посмішку “Все трин-трава” і спитав, поплескавши склянку з черепом, що стояла поруч.

– А як ся має наш давній приятель?

– Череп? Часом допомагає мені, – лагідно посміхнулася Люсі і я вже вкотре відчув гострий укол ревнощів до цієї запліснявілої черепушки, якій, на відміну від мене, дозволено жити і працювати з Люсі! Подумати тільки, цей череп може спати з Люсі, МОЄЮ Люсі, в одному ліжку, бачити її радісною, роздратованою, втомленою, голою… Трясця, знову думаю геть не про те!

– Взяли когось на моє місце? Нового агента? – пробився у мої фантазії голос Люсі.

– Я думав про це. (Чорта з два я думав! Ти – наш четвертий агент і твоє місце чекає на ТЕБЕ) Та поки що ми не взяли нікого. (Бо ти повернешся до нас. Я поверну тебе!) Джордж (насправді Я) і чути про це не хоче. Так і крутимось утрьох після того, як ти пішла від нас. (І нам всім тебе ДО БІСА не вистачає!)

Але ж треба вже переходити до справи.

– Коли твоя ласка, я все-таки сяду. Куди скажеш, – сказав я.

Я крутив у руках чашку і не знав, з чого розпочати. Все йшло якось не так. Люсі забула, який чай я зазвичай п’ю, зізналася, що цікавилася нами тільки коли натрапляла в газеті на наші фото, вела себе доволі байдуже і самовпевнено. Я відчував, що дарма прийшов сюди і холодний відчай починав пронизувати мене ізсередини. Чесно, я всі ці чотири місяці вигадував найрізноманітніші приводи, щоб прийти до Люсі і запросити її назад, і от коли трапився дійсно гідний привід, я почав боятися, що і його недостатньо. Але, хай там як, та хоча б спробувати варто.

Невже Люсі може подобатися в цій малесенькій, темній, захаращеній квартирці? Я розумію, у неї були певні складнощі з Голлі, але ж не так, щоб зірватися, покинути нас всіх і займатися фрілансом із нікчемними конторами типу “Банчерча”! І це Люсі, з її надзвичайним Даром!

– Це місце не для тебе, Люсі, – сказав я перше, що прийшло на думку.

– Пробач, але це тебе не стосується.

Ого! Буде складніше, ніж я розраховував… Не треба сильно тиснути. Поволі, Локвуде, поволі.

– Авжеж, не стосується. І я прийшов сюди не для того, щоб умовляти тебе. (Брехня! Саме для цього я і прийшов!) Я намагався зробити це чотири місяці (і три дні) тому, але марно. Ти зробила свій вибір, і я його поважаю. (Поважаю, але ніколи не прийму його, Люсі! Це була дурість!)

– Я вважаю, що зробила тоді правильно.

Чорт! Чорт-чорт-чорт! Не те вона каже! Геть не те, що повинна!

– Гаразд, облишмо цю тему… (Ну давай, Локвуде, стрибай вже у вир!) Річ у тім, що я хочу запропонувати тобі роботу. Як фрілансеру.

– Ти хочеш найняти мене? – Люсі виглядала обуреною. І це знову збіса неправильна реакція! От дідько! Все йде навперекоси.

– Тільки на один розслід. На одну ніч роботи, якнайбільше – на дві… (А потім ти захочеш залишитися назавжди і я радо тебе прийму!)

– Локвуде, – невдоволено сказала Люсі, – ти же знаєш, чому я покинула компанію.

– Чи знаю це я? Правду кажучи, Люсі, тут я ніколи тебе до ладу не зрозумію, – кинув я. Знову вийшло різко і пихато.

Мене накрила хвиля апатії. Здалося, що я продираюсь крізь товстий шар вати і не можу намацати жодної опори. Люсі виглядала непохитною. Схоже, і справді час втрачений безповоротно і нічого вже не повернути… Чому стало так холодно, наче по кімнаті проплив привид? Ладно, спробуємо триматися суто ділового тону, якщо вже сентименти на Люсі не діють.

– З мого боку це просто ділова пропозиція, й нічого більше. І ти повинна знати, що нинішня наша клієнтка – Пенелопа Фіттес.

Люсі явно зацікавилась. Ну ок, якщо сама моя поява не змогла справити на неї жодного враження, може, вплине гучне ім’я клієнтки? Але ні, вперта Люсі замість того, щоб відразу погодитись (подумаєш, одна ніч роботи фрілансера!), почала допитуватись, що за справа і чому саме нас Пенелопа притягла до її вирішення.

“Люсі, люба, просто скажи “так”! Я трохи розслаблюсь (бо зараз геть не у формі) і знайду всі необхідні слова”, – подумки благав я. А вслух сказав:

– Ти знову за своє… Не знаю я, Люсі, чому Пенелопа обрала саме нас. Та якщо ми впораємося, у нас з’явиться чимало нових вигідних замовлень!

– Я більше не працюю в агенції “Локвуд і Ко”. Не тисни на мене! – вигляд у неї вкрай невдоволений.

Спокійно, тільки без паніки. Хоча паніка і відчай накочували хвилею.

– Я не збираюся тиснути на тебе, Люсі, – казав я, відчуваючи, що в мене майже не лишається аргументів. Люсі не хоче повертатися до “Локвуда і Ко”, не хоче повертатися до мене… Цей клятий комірець замалий став, чи що? Захотілось розстібнути гудзик, відчинити вікна і вдихнути весняне повітря. Давно я не відчував себе таким безпорадним! Ладно, остання спроба: буду максимально відкритим і чесним.

– Ми всі тоді зазнали удару. (У пам’яті – безсонні ночі і порожні дні, коли не хотілось ані ворушитися, ані думати, ані жити) Я не вдаватиму, ніби нам було легко після того, як ти пішла…

Перші дні я жив на автоматі: зустрічався з клієнтами, посміхався їм, виїжджав на розслід, ліквідовував привидів, повертався додому, падав на ліжко і мене знову поглинали спогади про той вечір, коли вона приголомшила нас: “Ось чому, подумавши про все, як слід, я вирішила негайно звільнитися з агенції “Локвуд і Ко”. Гнів, відчуття повного безсилля, роздратування, образа, зрада – ось лише основні почуття, які я відчував тоді. І відчуваю досі.

– Просто допоможи нам. Хтозна, може, після цього нам усім стане трошки легше… Хтозна…

Я більше не знав, що сказати. Я зробив усе, що міг. Стати на коліна і плакати з відчаю – до цього я ніколи не опущусь. Якщо її не переконали всі мої аргументи, так тому і бути. Я дорослий хлопчик, мені не звикати до самотності. Може, воно і на краще. Скільки там лишилось мого жалюгідного життя… Якийсь спритний Спектр чи активний Безногий, і ляжу я нарешті поряд із родиною на міському кладовищі.

Я тупився у свої руки, відчуваючи глибоке спустошення і відчай. Я боявся підняти на Люсі очі, тому що вона відразу б побачила мій стан. Та вона і так бачила… В мене не було сил робити гарну міну при поганій грі: я сидів на стільці згорбившись, з похнюпленою головою і вочевидь являв жалюгідне видовище.

– Є й інші агенти-слухачі, – м’яко сказала Люсі. Їй було незручно відмовляти мені і вона намагалась пом’якшити свою відмову.

– Усе гаразд, Люсі, – сказав я, важко піднімаючись зі стільця.

Промайнула думка, що Джорджа ця звістка остаточно доконає. Поки Люсі жила з нами, я не надавав ваги відносинам між Люсі і Джорджем. Але варто було Люсі піти, як я побачив, що вона була дорога Джорджу не менше, ніж мені самому. Ні, Джордж не хотів цілувати її за вушком (це я з’ясував під час доволі незручної розмови з ним),  але Люсі стала для Джорджа наче сестра. Він дуже сумував за нею і вірив, що мені вдастся її повернути. Але я не впорався.

– Усе гаразд, – повторив я, хоча нічого не було гаразд. – Я розумію, як тобі не хочеться працювати з нами, і анітрохи не дорікаю за це тобі. Піду і скажу іншим, що ти відмовляєшся.

Ну от і все. Розгром по усіх напрямках. Ентоні Локвуда поклала на лопатки Люсі Карлайл. Трибуни вітають переможницю.

– Я думаю, що робота за пропозицією Пенелопи Фіттес зробить мені рекламу, – роздумливо протягнула Люсі мені в спину. Я рвучко обернувся і незграбно гепнувся назад на стілець.

– Ще б пак! – Мені здалося, що я пустив півня.

– І я справді можу допомогти агенції “Локвуд і Ко”? (Вона ще питає!)

– Справді, Люсі. (Спокійно, тільки спокійно, просто дихай, не забувай дихати, Локвуде).

– І це лише разова угода?.. (От причепилась! Чорта з два!)

– Так. (Мої пальці схрещені у кишені пальта) Люсі, поруч із собою я хотів би бачити тільки тебе.

Мене самого вразило, як просто і щиро прозвучала ця коротка фраза, яку я не готував і не планував вимовити. Але під кінець цього важкого візиту я був таким виснаженим, наче всю ніч воював з цілим кластером привидів. Вже не залишилось сил, щоб добирати слова. Але саме ця фраза виявилася найправильнішою, найдієвішою. Я відразу зрозумів це, коли побачив, як разгладилось збентежене обличчя Люсі, як засяяли темні очі.

– Гаразд, тільки пам’ятай, що я підвищую свою ціну, – посміхнулась вона.

Тільки тут я відчув, як тремтять коліна, як ниє від напруги шия. Я був радий, що досі сиджу на стільці, бо не був впевнений, що з гідністю міг би подолати зворотний шлях до дверей. Люсі, хай тобі грець, я так знудьгувався за тобою, що ладен віддати тобі ліву нирку і праве око тільки за те, щоб ти прямо зараз повернулася додому зі мною. Але всьому свій час. Поки вистачить і першої маленької згоди.

– Люсі, дякую! Я знав, що ти не підведеш нас! – сказав я якомога спокійніше і посміхнувся назустріч її сяючим очам. Все у нас буде добре, люба, дай тільки час і довірся мені.