Повернення мрії

Хоч Дмитро і відкинув пропозицію Артема, та протягом наступних кількох днів думки про батька не полишали його. Його дитяча мрія знову запалала в серці.

Одного дня він все ж вирішив, що воно того вартує. Дмитро почав думати над тим що треба йому у дорогу, за допомогою він вирішив звернутись до Артема.

З самого дитинства Артем опікувався Дмитриком на скільки міг, в якомусь ступені замінюючи йому батька, хоча сам Дмитро більше бачив у ньому доброго і люблячого дідуся, але не батька. Він був з того ж села що і Дмитрова родина, і перебрався в це містечко разом із ними. Артем був старший за Дмитрових батьків на 10 років, та всеодно Дмитро кликав його дідом, що трохи його дратувало, але й трохи смішило.

– Діііду! Дііііду! – Дмитро стояв біля хвіртки Артема і кликав його.

– Та тут я. Чого ореш на все місто як недорізаний? Шо хтів?

– Ви ж ходили колись караваном в інші міста?

– Було звісно – казав Артем із помішкою, повільно погладжуючи свої довгі вуса – А шо?

– Розкажіть мені як воно подорожувати, і шо в дорозі потрібно.

– То ти надумав все ж ідти?

– Надумав. Я через вас більше тепер ні про шо інше й думати не можу.

– Та чи є ж тут моя провина? – сказав Артем посміюючись – Я просто тобі чутки від людей які караваном через місто йдуть переповів. Далі вже твоя мрія попрацювала.

– Хєр з ним. То шо треба то? – Дмитро зробив павзу – І ще…

– Кажи.

– Від кого це чутки?

– Від мого старого товариша по каравану, він каже, шо бачив військових коли до міста йшов. Сумніваєшся?

– Троха – сказав він не впевнено.

– Розумію. Але не переймайся, він людина перевірена. Шо ж – продовжував Артем – В похід для початку треба їжі і води.

– А зброя? – здивовано подивився Дмитро на Артема.

– То само собою, але який сенс зі зброї, якщо з голоду чи спраги здохнеш?

– Ну, звучить логічно.

– Шось типу спальніка, щоб якшо шо заночувати де завгодно, якщо бинти є то бери обов’язково. Набоїв понапихуй сікі влізе.

– Таке діло… – сказав Дмитро опускаючи очі – Чи нема у вас якої рушниці часом?

– Так в тебе ж було шось наче?

– Та то пістолет, до того старий. Шо мені в подорожі з нього то.

– Хм, і то правда. Ну є в мене калаш старий, наче робочий.

– А не позичите?

– Позичити не позичу, а от поміняти можу – сказавши це Артем почав гладити вуси, ніби розтягуючи їх.

– Ну і шо ж навзаєм хочте?

– Пістолета мені віддаси. І худобу дай свою, хоча б поки не буде тебе.

– Фу йоптіть! Я вже не знав шо ти діду вигадав вже собі! – він зробив великий видих із полегшенням.

– Та хто я такий шоб обдирати тебе?! Ти мені як рідний.

– Дяка тобі діду. Я всеодно хотів її тобі оддати, мені проку ніякого не буде з неї. І цейво, я калаша в руках ні разу не тримав…

– Не сци навчу! – перебив Дмитра Артем, і на його обличчі розтеклась велика і добра посмішка – Завтра приходь зранку. Спочатку покажу як чистити, а потім може і постріляти підем.