Чутки від Артема

– Дмитре! Дмитро іди сюда!

– Що вже сталось діду? – спитав Дмитро підходячи до хвіртки.

– Не дід я ше, на ім’я клич мене, Артемом. Май хоч трохи поваги.

– Та яка нахєр різниця. Шо хотіли то?

– Зі смерті твоєї матері вже багато часу пройшло. Чи не пора рухатись далі?

– А чи на завалити вам єбало?

– Ну шо ж ти такий грубий?

– Бо то не ваше собаче діло. Не лізьте куди не просять.

– Просто чутки ходять, шо не так далеко звідси військових бачили – сказав Артем наче натякаючи на щось.

– І шо далі? Не тягніть бляха – відповів Дмитро все ше роздратовано, але з невеликою зацікавленністю.

– Ну то може серед них є батько твій? Або хоч знатимуть шо з ним сталось.

– Та звідкіля їм то знати, навіть ті хто з ним служив не знають де він.

– Ну та бачили може, такого як твій батько важко не помітити. Я пам’ятаю який він був високий зараза.

– Навіть якшо так, господарство на кого лишити то?

– А я тобі нашо?!

– Вам дивлюсь тікі то й тре.

– Не без того, але сам подумай, воно ціле буде, в безпеці і доглянуте. Ну а батька знайти то ж мрія твоя, я добре пам’ятаю як ти в дитинстві казав, шо обов’язково знайдеш його.

– То давно було, не думаю шо він живий взагалі.

– Дімка, ну сам поміркуй, ти хлопака молодий, шо гнити тобі тут, а так світ хоч трохи побачиш може. Ти був народжений для великих справ, а не гнити десь в богом забутій місцині і худобу порати.

– Та з чого ж ви взяли, шо я для справ народжений то бля? – роздратування знову з’явилось у нього на обличчі.

– Бо така воля Господня!

– Ідіть ви нахуй разом із господом своїм! – сказав Дмитро ідучи геть – Якби він існував то вберіг би нас від усього цього – прошепотів.

– Ну чого ти одразу?! Подумай хоч про те шо я казав! – кричав Артем йому у спину – Може все ж варто тобі!