Початок з кінця

Це був 2040 рік, з великої війни пройшло майже 20 років. Більшість людства було знищене. Величезна кількість місць на планеті були забруднені радіацією на стільки, що жити там стало неможливо, більше за все постраждали великі ядерні держави, особливо їхні столиці. Але не ядерні держави теж зазнали радіаційного забруднення, адже у цій війні було використано багато, так званих, “брудних бомб”, які не завдають великих руйнувань, але отруюють радіацією величезні простори.

Сильніше за все в цій війні постраждала росія, як країна яка цю війну і почала, саме звідти полетіли перші ядерні снаряди, бо нажаль прогнози виявились не вірними: росія мала величезні запаси атомної зброї, а бункерний дід був достатньо навіженим щоб віддати наказ. Більшість країн атакували її одразу після вильоту першої боєголовки, хоч і використовувалась в основному зброя націлена на руйнування, а не на радіаційне забруднення велика кількість територій стали не придатні для життя. Та нажаль багато людей вижило, бо в жодної країни не було достатньо арсеналу аби зтерти московію з лиця Землі. Пов’язано це з тим що майже весь світ налагоджував системи оборони на такі випадки, але росіянам було не так важливо в такій війні вижити, як забрати з собою як омога більше життів.

В самої ж росії виявилось достатньо снарядів аби одночасно бомбардувати весь світ, звісно такі країни як КНДР виступили на стороні агресора, Китай також. Більшість боєголовок збивали ще на підльоті, що мінімізувало ефект руйнувань, але від радіації це не допомогло.

Таким чином війна розпочата росією в Україні завершилась трєтьою світовою з використанням ядерної зброї. Україна не зазнала сильних руйнувань, але через радіацію велика кількість територій, як наприклад великі міста стали майже безлюдними.

Оскільки були на поверхні не заражені радіацією землі, там почали утворюватись нові людські поселення, українські степи знову стали дуже жвавими, як в дуже давні часи. В одному такому поселенні і починається історія одного хлопчака на ім’я Дмитрик.

Він народився в 2021, в селі Донецької області. Хоч він і не пам’ятав цього в 22 році його село було знищене вщент і його родина вимушено стала жити в маленькому містечку Запорізької області. Батька свого він не пам’ятав, адже ще в лютому того ж року він добровольцем пішов на фронт, але в один момент він перестав виходити на зв’язок з родиною, хоча ніде не числився пораненим або загинувшим. Його побратими не знали нічого, після одного бою його просто ніхто не бачив.

Коли ж сталась ядерна війна Дмитрова родина не постраждала, адже містечко де вони тоді були розсташовувалось доволі далеко від будь яких великих міст. Та все ж, хоч на пряму родина і не постраждала, наслідки були: Дмитрикова бабуся була стара, її серце сильно ослабло через стрес який щодня доводилось переживати, в 2026 році вона померла в віці 57 років. Менш ніж за місяць помер і дідусь. Мати Дмитра була дуже сильною людиною, але через смерть близьких вона була не в стані виховувати дитину, тому наш герой велику частину дитинства був відданий сам собі, що сильно повпливало на становлення його характеру.

Через нестачу батьківської любові він все життя марив знайти батька, хоч всі навколо і казали, що через стільки років шукати його марно. Але Дмитро не хотів цього чути, як тільки він став достатньо сильним щоб тримати зброю то почав тренуватись в стрільбі: з набоями і зброєю проблем не було, адже військові повертаючись з фронту приносили всі види зброї що тільки мали і часто продавали майже за просто так. Окрім стрільби він навчився також самостійно крутити набої, та хоч і доволі базовим, але навичкам виживання.

Коли Дмитру було 17 його мати теж померла: з моменту смерті її батьків вона почала швидко старішати, з кожним днем виглядала в рази старшою. На момент смерті їй було всього 39, але виглядала вона тоді на 50 з великим гаком.

Хоч стосунки з матір’ю у нього завжди були не найкращі її смерть вибила його з колії, на кілька років він забув про мрію знайти батька.