Друга зустріч

*Станція Дніпро. Вихід на праву платформу*

Мірель відсунувся від дверей, зітхнув. Мимохідь глянув в прохід і завмер. Він помітив знайомий силует. Їхати далі не було сенсу, «вихід» був на праву платформу. Мірель ковзнув назовні.

 – Ось і ти. – від цих слів хлопець трохи сіпнувся. – І знову біля води.

 – Звідси не дострибнути

 – Навіть з розгону? – він підійшов ближче до поручнів – Дійсно… То ти більше не вбиватимешся? Чи змінив тактику? – він кивнув донизу, в бік дороги.

 – Ні. Більше ні. – як і в першу зустріч, юнак тримав в руці лист паперу. – Просто вийшов подихати. Привести думки до ладу. – він трохи стиснув папірець.

 – Що це?

 – Діагноз. І направлення на хімію. – його голос тремтів. Юнак помовчав, а потім продовжив вдаючи спокій. – Я погано знаюся на медичних термінах, але здається часу обмаль. Якщо лікуватися, то починати треба негайно… У мене нема стільки грошей… Щось вони казали про відсутність метастазів. І що зона ураження вже велика. – Він стиснув зуби.

Мірель мовчав. Юнак теж не продовжував. Вони просто стояли, спершись на поручні, і дивилися на проїзну частину. Нічне повітря пахло річкою і піском. Вітерець легко грався косами.

 – То що? – байдуже спитав Мірель.

 – Що?

 – Я питаю: і що, що це так? Ти помираєш, та це ж нормально, людям притаманно помирати. Може настав твій час? – Юнак витріщився на Міреля. Потім різко відвернувся і затулив очі рукою.

–  Я це і в перший раз помітив, але співрозмовник ти кошмарний. Ріжеш без ножа, а я ще навіть не помер. – голос зрадницьки зривався. – І якщо тобі цікаво, не збираюся, я виживу.

 –  Невже? Думаєш все залежить лише від твого бажання?  Думаєш ти хоч на щось впливаєш?– Хижий погляд.

 – Да пішов ти! Так, може я не можу вплинути на все, але я робитиму хоч щось. Знайду точку прикладення зусиль… 

 – Справді? – спитав Мірель. Він схопив юнака за комір і перехилив через поручні, затримавши в повітрі. Один необережний рух і хлопець вже летів би на проїзну частину. Юнак щосили вчепився в руку Міреля.

 –  І що зараз? Що ти можеш зробити? Чим тобі допоможе твоє кляте бажання жити? Де точка прикладення зусиль?

 – Ти до біса здурів!

 – Скажи мені! Чого ти хочеш? Судячи з твоєї розповіді ти втратив геть усе. Що в твоєму житті такого хорошого?

 – А що поганого в тому, що я хочу жити? Ти так зневажаєш смерть, думаєш, тебе вона не торкнеться?

Почувши ці слова Мірель знітився. Він підтягнув юнака назад до платформи і м’яко поставив на ноги. Юнак, ще не відійшовши від шоку, продовжував:

 – Ти зовсім не цінуєш життя.

 – Тоді чому ти не цінуєш смерть? – (тихо).

Юнак втратив мову. Який час просто дивився на Міреля. Він звернув увагу на вигляд співрозмовника.

 – Ти з кимось побився?

 – Ні.

 – Тоді що сталося з твоїм одягом?

 – Собаки.

 – Чув останнім часом про собачі напади. Жах.

Мірель уважно подивився на Юнака, а потім зітхнув.

 – Я збрехав.

 – В сенсі?

 – … У неї опинився ніж. Вона чинила супротив до кінця.

 – У собаки?

Мірель гучно засміявся. Юнак зашарівся. Замислився і миттєво збліднув. Мірель це помітив і затих. Потім грайливо продовжив.

 – Ну давай, Белло, скажи це. Голосно.

 – Ти маніяк?

 – Гмммм, не зовсім. Ну ж бо, дай волю уяві.

 – Психопат.

 – В молоко. Була ж підказка.

З цими словами він широко усміхнувся, оголивши гострі ікла, і в світлі ліхтарів його очі спалахнули багряним.

*Станція Дніпро. Вихід на праву платформу*

Серце юнака божевільно закалатало. Він щодуху кинувся в бік потягу і встиг саме до зачинення дверей. Мірель непорушно стояв біля поручнів і проводжав юнака поглядом. Потяг рушив, юнак наважився глянути на платформу, але Міреля там вже не було.