В дзеркалі я не бачу себе. В гримерці надто тихо, а скоро мій вихід на сцену

Цукор надто солодкий,

Я додала його забагато до свого чаю.

Я обпеклася, язик пече.

Чай я люблю з ромашкою,

М’ятою, мелісою

Ці трави заспокоюють думки,

Рухи стають легшими

Я включаю блюз і рухаюся під такт музики.

Кружляючи, роблячи дивні рухи руками,

Танцюю, як мені зручно.

Коли я під чимсь,

Мені не боляче.

Легені не печуть,

Не хочеться плакати,

Вити від самотності.

Музика в навушниках плавить мозок,

Я краще буду почувати себе радісним “овочем”, який показує комусь свою “справжню сторону”,

Але насправді я граю в театрі.

Театрі венеційських масок,

Кожен раз нове оздоблення.

Я й сама заплуталася де є справжня я.

Серед масок з пір’ям, демонів,

Здається, ніби я граю в японському театрі кабукі..

Все завжди закінчується криками,

Голосним плачем.

Бажанням роздерти груди,

Видерти те кляте відчуття вічного болю.

Все надто драматично?

Навіть комічно.

Боляче не фізично,

Біль фантомний.

Мене забудуть лишать позаду.

Ту маску я розіб’ю,

Вщенд,

Але надягну нову.

Для нової постраждалої після мого експерименту.

Ніхто не знає хто я.

Ніхто не бачив мене справжньої.

Кожен раз я дивлюся в дзеркало,

Переді мною ніби та сама людина,

Але в очах, наче не я.

Маска із сльозою з лівої сторони.

Мало мені стати собою,

Мало любити себе.

Я в кривому дзеркалі бачу відображення себе і поряд того клятого болю.

Мене немає,

Над моєю могилою стоїть статуя плакальниці.

Хоча б хтось мене запам’ятає.

Я не зможу вирватися з ланцюгів,

Довгих, які тримають мене за руки і горло.

Кожен раз стає складніше дихати,

Кожен раз ланцюги затягують мою шию тугіше.

Одного ранку я не прокинуся,

Певно багатьом на це буде просто байдуже.