САМОТНІЙ БУДИНОК В ГЛУШИНІ

Для нашого героя все сьогодні складалося якнайкраще в плані жаданої зловісної атмосфери. Справа йшла до півночі. Звечора на нічному небі царював повний місяць, абсолютному правлінню якого незабаром почали перешкоджати густі грозові хмари. Пронизливо розійшовся грім, змусивши чоловіка здригнутись. Артур мав багато недоліків, але характеристика «боягуз» була найменш притаманна його непростій особистості.

Будучи скептиком до глибин кісткового мозку, він був таким же непристойно завзятим у плеканні смертного гріха на ймення Гординя. Наш Артур був людиною свого гаджетного віку і його основний заробіток полягав у відеоблогерському ремеслі. Молодий чоловік, а йому ще не стукнуло і тридцяти, любив полоскотати нерви – як собі, так і постійно зростаючій армії шанувальників. В яких тільки відразливих, гнітючих, а то і відверто небезпечних місцях йому випала доля побувати, аби тільки залишитися в тренді! З просто-таки демонічною одержимістю Артур намагався створити вау-контент у місцинах, оповитих зловісними легендами.

Але на цей раз він захотів порадувати своїх чисельних підписників чимось новеньким. Артур вирішив стати містифікатором страшної містичної легенди із огидною «реальною» передісторією, а потім самого себе викрити. Звісно ж, не відразу, а коли історія набуде свого піку популярності. Та блогер не ризикнув експериментувати, а безцеремонно використав затерті до болю кліше. Його фейкова легенда виглядала наступним чином: на далекому поліському хуторі, серед зловісно-гнітючих боліт, один чолов’яга перетворився із люблячого глави сімейства на демона, що не знав пощади, і жорстокості якого позаздрив би найлютіший звір. Наш герой хотів додати бенкет канібалізму, але в останню мить відмовився, так як це могли сприйняти як явний перебір. Останнє могло загрожувати меншими переглядами, що було для Артура набагато страшнішим, аніж будь-яке нічне жахіття.

До півночі залишилися якісь шість хвилин. Атмосфера для його містифікації ставала ще більш страхітливою. В долині, нижче самотнього будинку в глушині, стояли болота, що поступово вкривалися саваном густого непроглядного туману. Коли Артур споглядав неприємну трясовину, йому спало на думку, що стільки звірини і людей знайшли у цих проклятих тенетах останній свій притулок. Від цих яскравих образів в блогера усередині на якусь секунду все похололо. І це відчуття подобалося – йому був добре знайомий гріховний стан адреналінової невиліковної залежності. Після цього він перевів свій погляд за густий-прегустий хвойний ліс, який, цілком можливо, під надійним покровом ночі приховував маніяків у вовчій шкурі. Вдалині, без найменшого почуття сорому, бенкетувала блискавка і чомусь складалося сильне враження, що вона повільно, але впевнено прямує до нього. Перед тим, як поставити на запис апаратуру, Артур похапцем оглянув будівлю і відразу зауважив вкрай неприємну особливість: ніде не було і натяку на громовідвід.

З такими тривожними думами він розпочав свій псевдомістичний стрім. На екрані камери нічного режиму постав двоповерховий будинок середньої паршивості, який справляв невимовно гнітюче враження.  Відразу породжував глибокий дискомфорт той факт, що навколо потворної споруди в радіусі десятків метрів не було не те що невеликого деревця, а навіть і кволого кущика. Лише трава. Висока трава.

Однак, Артура це почало заводити і його марнославна натура вже передчувала оп’яніння від непристойної кількості лайків. Камера із пристрастю оглядала будівлю зі всіх ракурсів, а остання, ігноруючи будь-яку сором’язливість, демонструвала свої потворності. Як і личило покинутій будівлі, шифер місцями оголяв горище і тим лише поглиблював всезростаючу гнилизну цегляного монстра. На другому поверсі чорніли майже нагі віконниці і, хто-зна, які брудні таємниці приховувала темрява самотніх кімнат. Блогер, для повноти картини, хотів би віднайти хоч якусь готичну архітектуру, але це було просто не реально в поліській глибинці. І поки Артур зосереджено наводив зум на порочності покинутого будинку, тишину ночі порушило завивання. Від такої несподіванки далеко не дешева камера мало не впала у вологі обійми густої трави, але самовпевнений блогер не розгубився і поділився із майбутніми глядачами самоіронічною реплікою. Звісна річ, що завивали не вовки, а їх зніжені людиною собачі побратими.

На цьому оглядини фасаду самотнього будинку в глушині закінчувалися, і приходив час стати, свого роду, патологоанатомом і оглянути потворні нутрощі будівлі. Тому Артур підійшов до порослих старим лишайником вхідних дверей, а тим часом вітрисько показував свою злостиву силу. Безперечно що двері, а заодно і вікна на першому поверсі, були наглухо забитті зараженими гнилизною дошками. Для початку Артур намагався голими руками відламувати трупні рештки дерева, але огидний тактильний контакт із здоровезною і відразливою сколопендрою змусив звернутися за допомогою до ломика. Із злодійською одержимістю блогер трощив хистку перепону до своєї популярності. І тільки він потягнувся до дверної ручки, що була вражена метастазами корозійної хвороби, як зверху знадвору пролунав звук падіння. Тієї ж миті Артур схопився та чимдуж побіг до місця міні-катастрофи. Як виявилося, причина була страшно банальна: винуватцем виявився гнилий шмат шиферу. Одначе, це порушило душевну рівновагу чоловіка, бо він на мить уявив, що цей уламок міг би спотворити його симпатичну голівку, викликати струс мозку і його бездиханне тіло Бог зна коли б знайшли. Винуватицею цих побоювань була гріховна гординя, адже він ні з ким не бажав ділити славу і, як істинний мізантроп, ненавидів працювати в команді.

І ось він знову біля дверей лігва вигаданого ним нелюда в людській подобі. Як і зазвичай, в перші миті патологічний запах тліну кімнат довів його мало не до блювоти. Але бажання слави доволі швидко поклало кінець рефлекторному почуттю нудоти. Ліхтар із награною нервозністю променем настирливого світла оголював по кутках безсоромну простоту занедбаного інтер’єру. Ентузіазм молодика втратив монолітність і починав повільно розкладатися. Гнилий стіл стояв посеред просторої кімнати, в нього була ампутована одна ніжка. Біля вікон розвалилося потворне ліжко до якого гидко й лячно було навіть подумати доторкнутися, так як воно стало брудним притоном богомерзенних мокриць та інших покручів природи. Рухаючись далі, він не помітив гнилуваті рештки чогось, що при житті було меблями, і смачно впав. Лежачи на брудній запилюженій підлозі, Артур звернув увагу, що між великими щілинами дошок сховався від нав’язливого світла камери чорнющий жук. Ще в дитинстві блогер, будучи на канікулах в селі, проводив антигуманні досліди над цими недоладними створіннями і, як кару за ці невинні смерті, мусив терпіти алергію, що проявлялася у невимовному свербінні на його злочинних пальцях. Від цих неприємних спогадів його обличчя на секунду перекосило гримасою всепоглинаючої огиди.

Від спогадів про травми дитинства Артура відволік звук із надвору. Нашому герою здалося, що вдалині прозвучав несамовитий рик мотоциклетного звіра. Тому блогер поспішно вимкнув ліхтар і обережно рушив до виходу, адже свято дотримувався заповіді: не бійся мертвих – бійся живих. Перебування на відкритій місцині давало куди більше шляхів відступу, аніж закритий невідомий простір. Але від цього Артуру ставало лише трішки менш лячно. Надворі відчутно стало холодніше, і як на зло, почала біситися мряка. Грім звучав все ближче і ближче, а прокляті темні хмари невідступно наближалися до покинутої будівлі. Нашому герою все це додавало все більшого і більшого дискомфорту. Та попри все, він обережно, щоб не видати свою присутність незнайомцям, які цілком могли мати злі наміри, обходив гнітючий будинок. Раптово його коліно боляче спіткнулося об щось. На що блогер, згадавши пошепки чорта, ризикнув на коротку мить увімкнути ліхтарик. На превелике здивування Артура там виявилося порожньо – абсолютно нічого, об що було можна спіткнутися. В нерішучості він протягнув руку в повітря, і замість порожнечі відчув холодний неприємний поцілунок металу. Рука в туж мить блискавично віджахнулася і притиснулася до грудей. Апаратура ще раз освітила це місце і результат був абсолютно таким же, як і перед цим. Аби розгубленість не переросла в шок, Артур дав собі добрячого ляпаса і засміявся від своїх диких фантазій, адже знав про такий феномен, як тактильна галюцинація.

Та згодом його застала злива. Тому він, без великого остраху, повернувся до вхідних дверей, перед цим хвацько спорожнивши одним махом енергетик «Пекельне полум’я». Навчений гірким досвідом, блогер обійшов уламки гнилих меблів і попрямував на другий поверх. Сходи були безпросвітно захоплені епідемією павутиння, і як не старався наш герой оминати липке плетиво, але химерне творіння павуків гидюче липло до його одягу.

Другий поверх виявився ще більш огидним, аніж його предтеча. Жодних останків, хоч якихось меблів, там не було. Стеля місцями сяяла дірами, крізь які чорніло горище. Через майже оголені вікна глузливо заглядали поодинокі зорі. Також, а це найголовніше, стояв несамовитий сморід щуриного кубла. Раптом грім вдарив у найближчі дерева і в повітрі зловісно повис передсмертний крик падаючої гілки. На цей раз камера таки не втрималася у тремтячих руках оператора-славолюбця. Коли вона безпорадно лежала на підлозі, її чистоту хотів збезчестити бруднючий вгодований пацюк, що торкнувся ремінця своїми нечистими вусищами. Миттєво, під впливом всеохоплюючої огиди, Артур зі злістю тупнув ногою, наганяючи жах на мерзенного щура. Нечестива істота піддалася страху, але на прощання осквернила знімальну техніку ще раз дотиком свого смердючого хвоста.

Як наслідок, знаходитися на другому поверсі у нашого героя не було ні найменшого бажання. Тим більше, холоднючий вітер без найменшого жалю виганяв бідолашного блогера. Гримнуло ще раз, але на цей раз кара небесна проявила себе далі, чим перед тим. Артур поспіхом спустився по сходам, при цьому, страшно навіть подумати, мусив спльовувати павутинну, яка була щедро приправлена геть не апетитним порохом.

І поки його нога залишила в спокої останню сходину неприємно ниючих сходів, як пролунав скрип. Як виявилося, вхідні двері різко відкрилися, і так же швидко зачинилися. Невиправно скептичний Артур безцеремонно списав на протяг цю гучну подію. Раптом блогер звернув увагу на піввідчинені двері, що вели у невелику затхлу кімнату. Відчуваючи на підсвідомому рівні, що там його очікує щось цікаве, він попередньо увімкнув камеру та за допомогою вологої серветки повернув їй невинність від щурячого дотику. Перед тим, як відкрити двері, він безбожно схрестив пальці, і глузливо попросив сенсації у блогерського божества.

Одначе неймовірна реальність перевершила його найсміливіші очікування. В кімнаті було тьмяне освітлення. Із меблів – лише столик, на якому одиноко горіла чорнюча, як смола, свіча, а поряд лежали яблука яскраво-кривавого кольору. Це змусило Артура мало не заціпеніти, але він мужньо взяв себе в руки. Він блискавично обернувся назад, підійшов до вхідних дверей і так-сяк підпер їх дошкою, більш-менш не враженою цвіллю. Вже абсолютно не лишалося сумнівів, що він тут не один. В кращому разі це лише розіграш, але його страшено лякало, раптом це нелюди у людській подобі? Адже, не мертвих треба боятися, а… Спочатку був план збігати на другий поверх і там якось зістрибнути вниз. Але демон гордині переконав, що необхідно в ім’я свого его принести в жертву власну безпеку, і спробувати все це зафіксувати на камеру. Біля свічки, на вкрай запилюженому столі, був написаний дивний, незрозумілий символ. В пам’яті Артура сколихнув сюжет його авторства, про мольфарів. Якщо він не помиляється, то даний символ позначає безумство. Такі думки в невіруючого блогера викликали лише широку глузливу усмішку. Його веселила думка проте, що забув карпатський мольфар у поліських широтах. Без подальших вагань і сумнівів він списав символ на гру уяви. Він стер зображення, а замість нього намалював сороміцький орган самця. Не усвідомлюючи ситуації, він вчинив акт святотацтва…

Після цього його погляд заполонили яблука. Здається, звичайні плоди, які Артур за своє життя знищив мало не тисячі. Але їх колір одночасно і відлякував, і притягував увагу. Наш герой не боявся вигляду крові. Поки він обережно оглядав яблука, позаду його пролунав отруєний злобою шепіт, але Артур безапеляційно списав це на завивання вітру.

А дарма, бо цим він підписав собі смертний вирок. Першим дзвіночком стало те, що зник всякий острах перед яблуками. Замість двоякого відчуття, його свідомість все більше і більше була одержима просто тваринною пристрастю з’їсти їх в найшвидші терміни. Об’єктів непереборного бажання було шість. І розпочалася повна безумства трапеза. Яблука пожиралися, ніби Артур був страшенно голодним. Він поїдав ці плоди із такою ненаситною пристрастю, ніби цілував безмежно звабливі, пухкі вуста якоїсь геть пропащої блудниці. За якусь хвилину його обличчя було вимазане рештками яблука і площа забруднення безупинно тільки збільшувалася.  Артур був настільки захоплений гастрономічною процедурою, що мало не подавився. На п’ятому яблукові його шлункова хіть явно зменшилася. Але попри все, блогер зробив декілька глибоких вдихів і видихів, і взявся за ліквідацію яблука номер шість.

Добряче надкусивши дитя яблуні, молодик побачив на неймовірно соковитій м’якоті кривавий слід. І тут його розум почав виходити із небезпечного забуття. Кров на яблукові була його власною кров’ю, ймовірно із ясен зубів. Тому він із непереборною огидою жбурнув плід на брудну підлогу. Наш герой і так збирався йти із цього проклятого місця, але сталося дещо, що змусило його панічно бігти. Тільки він обернувся спиною до зловісного столика, як із кутка підлоги почали доноситися звуки. Це було щось віддалено подібне на чавкання, яке неможливо описати іншим словом, окрім потойбічне. Ледь-ледь переборюючи страх, Артур спрямував мерехтливе світло ліхтаря в куток. Те, що він побачив, змусило його кров крижаніти. Наш герой абсолютно не був релігійним, але те, що постало перед ним, в раз переконало його в існуванні виплодків із самого пекла. Яблуко, яке було із ненавистю кинуте, мало відверто демонічний вигляд. Яблуневий монстр мав… щелепи із гострими зубами, і на одному із цих мерзенностей була кров. Його кров. В глибокому оціпенінні він, проти своєї волі, із жахом спостерігав, як диявольське яблуко огидно шамкає своєю пащекою, а єдине гидке око із глибокою злобою, не моргаючи, дивиться на нього абсолютно чорними зіницями. Витвір нечестивого наближався все ближче і ближче, але бідолашний Артур зовсім не зміг зрушити з місця.

Почвара почала котитися доверху по його ногах. Згодом продовжила свій кривавий шлях по його тулубу. Потім плавно перейшла до його беззахисної шиї. Насамкінець, хижацьке яблуко зупинилося на лівій щоці блогера і вчинило те, що не можна уявити навіть у наркотичному оп’янінні. Ніс Артура став жертвою відчайдушного укусу демонічного творіння. Різкій біль змусив нашого героя нарешті врятуватися від смертельних обіймів оціпеніння. Він скинув глибоко ненависне йому яблуко вниз і почав топтати його плоть із нелюдською люттю, ніби це був його давній смертельний ворог. Криваво розправившись з потворою із глибин темряви, Артур ні на мить не бажав залишатися в цій аномальній зоні. Не без жертв пройшло відкривання дверей, і блогер боляче обдер до крові свої руки. Але на це він зовсім не зважав, як і забув про відкриту рану на перетинці носа.

А тим часом на вулиці вже минули і дощ, і грім, але на їх місце прийшов густий, неначе кисіль, туман. При цьому картину жаху доповнював сморід із поліських боліт, що робило атмосферу ночі ще більш нестерпною. Коли Артур із злобою грюкнув дверима самотнього будинку в глушині, поряд рознісся ехом демонічний регіт. Абсолютний страх став заповнювати блогера все більше і більше. Швидка ходьба переросла в несамовитий біг в непроглядному тумані. Останніми осмисленими думками Артура було те, що він ніколи і нізащо не буде їсти яблука, не буде дивитися на яблука, не буде говорити про яблука, і, навіть, думати про яблука. Не дарма, думав він у гарячці, що саме цей плід був використаний самим Люцифером для спокуси перших людей. Згодом він перестав називати яблука яблуками, і охрестив його «сатанинським виплодком». Він, ще півгодини тому глибоко переконаний скептик, намагався згадати слова давно забутої молитви із дитинства.

Але було надто пізно! Біг через туман, та й ще в глибоку ніч, рано чи пізно мав отримати кривавий акорд. Втративши лік часу і будь-яку надію на орієнтацію в просторі, Артур спотикнувся об малий надгробок, і в наступну мить вдарився головою об інший, великий могильний камінь. Весь цей час невимовного бігу разом із блогером було його вірна подруга – камера. На превеликий жаль, незаперечні докази паранормального були знищені, так як апаратура була у розчленованому вигляді після агресивної зустрічі із надгробною плитою. І наш герой втратив останні залишки свідомості.

***

Через декілька днів Артура в абсолютно дикунському вигляді знайшли місцеві поліські грибники. Пані Доля добряче познущалися над ним. Через те, що він необережно відкрив таємниці, над якими раніше глузував, його душевна рівновага була втрачена до останнього подиху короткого життя.

Читач, цілком резонно, запитає із глибокою недовірою: «А звідки оповідач все це знає?». На що оповідач, із холодним спокоєм, цілком чесно відповість: «Тієї ночі я був із Артуром в самотньому будинку в глушині».