Восьма пара

Ранок прекрасного весняного дня-понеділка.. На вулиці все зелене, а небо сяє яскраво голубим кольором.нема не однієї хмаринки, що дозволяє промінчикам сонця просвічувати все місто.. І все було цьому житті прекрасного як сьогодніша погода, поки не з’явилася вона..

-Мамо, я пішла! До зустрічі! – З початку коридору крикнула Дженні до матері.

-До зустрічі, доню.

Дівчина трохи підстрибуючи повільно біжала по вуличці посміхаючись дуже милою посмішкою. Якщо й на неї дивилися люди, то вся увага надходила до її прекрасних, великих очей, ..на них світило сонце, ..вони сяяли ще більше. Вона вже дойшла до університету, і вже на вході вона зустріла свою гарну подругу, Розе..

-Привітики!! – голосно прокричала дівчина.

-Привіт моя солоденька, ходімо?

-Так, так, ходім.

Подруги йшли по університету, все б було нормально, але..

-Йоой, підемо через іншу сторону ми не запінюємось, хах, ідемо…? – Тихенько промовила Дженні через секунду сховавшись за спину своєї подруги.

-Що? Що сталося?

-ТАМ ВОНА! – напружиним голосом сказала Дженні.

Хвилина мовчання та не розуміння.. І саме через цю хвилину на зустріч подругам йшла першокурсниця на ім’я Лаліса Монобан. Її знає увесь інверситет, вона з багатої сім’ї і дуже популярна.

-…Пр..ивіт..Привіт! – трохи налякано промовили разом в один момент Розе і Дженні

-Здрастуйте. – грубим голос промовила Ліса і пішла далі.

-О НІ Я ЗНОВУ ЗГАНЬБИЛАСЬ ПЕРЕД НЕЮ – трохи голосно закричала Дженні. Це було не так гучно, але ця фраза долетіли і до самої Ліси. Вона зупинилась і повернулась до них коли вони вже почали йти. Лаліса пішла за ними підслуховуючи їхню розмову.

-Та ну, ти що, ти таким голосом кажеш, наче ця багата Ліса тобі подобається. – запевнила Розе

-Наче..? Мені треба до вбиральні, йди без мене, я потім прийду. – ображено вимовила Дженні і пішла до туалету.

Ліса була шокована питальною фразою “наче?” від Дженні. Вона зупинилась як тільки почула це і одразу швидко пішла у іншу сторону, щоб подруги не помітили як вона їх підслуховувала. Ліса йшла по університету і роздумувала над фразою Дженні. Вона йшла з відкритими очима, але таке відчуття, що її очі закриті і вона просто йде прямо, не помічає нікого. Вона штовхнула сім людей своєю неуважністю, а восьмою стала.., Вона. Їй на зустріч йшла Дженні з похмурим обличчям, таке може статися тільки 2 рази в рік, Дженні дуже весела і життєрадісна людина, вона йшла прямо також не помічаючі нікого. Одна секунда.. Дженні і Ліса зіштовхнулись. Джен впала на підлогу. Ліса простягнула їй руку, щоб вона встала.

-Вставай. – Простянувши руку тихо промовила Лі. -Вибач, я тебе не помітила.

-…., дякую, нічого. – Джен говорила так спокійно, наче ця дівчина просто незнайомка, яка їй не подобається і вона в ній ніяк не зацікавлена.  Вона встала і трохи прискорившись пішла до класу, де вже її чекала її подруга Розе.

Заняття пройшли, вже час було йти додому. Джен пішла додому навіть не обійняв Розе, це її так сказати традиція. Вона тихо промовила тільки “Бувай” і пішла на зупинку. Дженні сіла у автобус і вже через 15 хвилин була біля свого дому.

-Є хто дома? – відкривши двері до квартири крикнула вона, відповіді не було, але з кімнати її сестрі було чути якісь розмови, вона роззулася і пішла туди.

Без звуку вона відчинила двері у кімнату. Там сестра розмовляла по телефону і була повернена обличчям від двері. Джен стала у дверях та чекала, поки сестра її помітить.

-Ахах, так, я теж тебе люблю, цьомаю, до завтра. – сестра Джен говорила до співрозмовника, і через секунду поклала трубку. Вона встала, повернулась. У дверях стояла Дженні, сестра трохи злякалася її.

-О боже, шо ти тут стоїш? Підслуховуєш?

-А ти шо собі ді..хлопця знайшла?

-Так, а тобі яка різниця? Взагалі радіти за мене повинна, тобі вже 20, а ти досі хлопця не знайшла.

-брр, хлопці.. – дуже тихо бробуркотіла Дженні.

-що що? – здивовано спитала сестра.

-та нічого. – промовила Дженні і пішла до своєї кімнати.

“Настало завтра” Дженні як завжди прокинулась, поснідала і пішла до університету. Вже на заняттях:

-І так, ви повинні будете зробити проєкт, я розділю вас на пари. Час на виконання буде тиждень, це не легкий проєкт. – сказав професор Люо.

Професор промовив вже 7 пар, які будуть робити разом проєкт. А от і восьма)

-Так.. Кім Дженні і… і Лаліса Монобан.

Дженні і Ліса одразу подивились на один одного, професор Люо продовжив вибирати людей для роботи разом. Після занять:

-Оо, Дженні, я тебе шукала, не хочеш пійти до мене додому? Обговоримо як будемо виконувати проєкт. – З посмішкою звернулася Ліса до Дженні.

-Ае..,ну.., я не проти, ходімо… – Трохи злякано відповіла Дженні.

-От і добре, зараз під’їде таксі.

Дівчата поїхали додому к Лісі. Коли вони їхали салон авто поглинула тиша. Увесь час поки вони їхали не одного слово не пролунало, не від дівчат і не від водія. Через 10 хвилин вони вже були біля будинку Ліси. Дженні роздивлялась усе навкруги, вона ніколи тут не була, але знала де це.

-Ходімо, я зараз тобі все покажу.

-Мг..

Ліса показали все Дженні і вони пішли до Ліси у кімнату.

-Таак, ну що? З чого почнемо? – тихо спитала Дженні.

-я правда тобі подобаюсь……?

Дженні дивилася на Лісу великими здивованими очима, питання або думка у голові Дженні була одна “звідки..?”.