Незнайомець

Історія твориться кожну хвилину для нас,

Та незвичайна історія обирає нічний час.

@Опівнічна Сеньйора

Місця та особи в даній роботі є вигаданими та немають ніякого відношення до реальності!

 

***

Марія дивилася у вікно на те, як потяг відправляється від вокзалу, і була дуже рада, що нарешті вона повернеться додому.

Гостити в Стейсі, звісно, було добре, та все ж таки хотілось додому, відпочити від шумних днів проведених з подругою. Тож вмостившись у своєму вагоні вона дістала книгу, яку не читала стільки, скільки була в Насті, бо просто було ніколи. Дівчина тягала її по різного типу магазинах, клубам, кафе, і знайомила з різними людьми. Марія не звикла до такого гіперактивного життя, тому зараз тільки й мріяла про книгу та спокій, і сподівалась, що в неї буде нормальний сусід…

***

Що ж, здається Марія занадто старанно благала небеса дати їй нормального сусіда. По правді сказати, через нього було важко зосередитись на книзі. Не тому, що він був якийсь зовсім відбитий, чи, не дай боже, диким, а тому, що він буквально був її мрією. По-перше, він був блондином, по-друге, він був високим, а ще гарним, мав жовті очі, які здавалось переливались на сонячному світлі, а ще…

Чорт би побрав ці випади долі, вона навіть не може з ним заговорити, він вже й так косо на неї дивиться, бо щоки горять червоним, не вистачало б ще почати заїкатися, щоб повністю зганьбитися.

— Вибачте, — заговорив раптом він, — ви погано себе почуваєте? Просто ви почервоніли…

— Ні, ні, все добре просто душно, — для правдивості вона помахала книгою перед своїм лицем, — але дякую, що запитали, — дівчина ще дужче рознервувалася.

— Добре, — чоловік нахилився до неї зі свого місця, — повірю вам на слово, — і підморгнув, повертаючись до свого заняття, тобто до телефону.

Марія вже навіть не читала, а просто дивилася на слова, які, до того ж не намагалась розуміти. Вона все думала, як би то заговорити з тим незнайомцем та й про що взагалі з ним говорити?

” Як же все це важко”, — подумала вона, і тяжко зітхнувши закрила книгу та відкинула її на столик.

Це привернуло увагу чоловіка.

— Бачу, ви чимось засмучені, — незнайомець навіть відклав телефон, зацікавлений причиною печалі дівчини.

— Угу, — це звучало, ну, дуже жалібно. Марія це зрозуміла й зашарілася.

— І в чому ж причина, якщо бажаєте, можете розповісти, я вислухаю, — він привітно їй посміхнувся.

Дівчина прикусила губу, але вона мусила продовжити розмову, щоб не втратити цю можливість з ним поспілкуватись. Та все ж таки:

— Ми з вами зовсім не знайомі, — промовила вона, а потім швиденько доповнила, — було б добре, якщо мені стало відомо хоча б, як звуть такого турботливого незнайомця. — Це його розсмішило.

— Ви праві, та за умови, що в замін я дізнаюся ваше ім’я, — видно було, що він розслабився, побачивши, як розмова набирає дружнього відтінку. — Моє ім’я Лев, — чоловік протягнув їй руку.

— А я Марія, приємно познайомитися, — в неї вже починали трястися руки, але вона вважала себе психічно здоровою людиною, тож намагалася контролювати свої емоції, щоб відповідати тому здоров’ю. Рука його була теплою, але дівчина вже пізно зрозуміла, що подала не ту руку, та Лев не розгубився, й піднявши її до своїх вуст, поцілував. І Марія просто не змогла стримати ту дурнувату усмішку. Але розслабилась, помітивши, що він посміхається точно так само.

— То… Тепер я можу дізнатися причину вашого поганого настрою? — поцікавився Лев, як тільки відпустив руку.

— О, знаєте, я думаю, що ця тема вам буде дуже цікавою, але вона може змінити наше спілкування або зовсім його закінчити, а останнього я б дуже не хотіла…

— То ви через мене так хвилювалися, я правий? А не варто було я зовсім не злий, — Лев так по доброму їй усміхався, що вона тільки й думала про те, щоб у нього не було ніякої дівчини, коханки, і, боронь боже, дружини.

— Я… — почала була дівчина, але посміхнувшись і похитавши головою не наважуючись подивитись тому в очі продовжила, — ви праві, ви не такі вже й сурові, як я думала.

— Ну, люди здатні все перебільшувати, — він знизав плечима.

Марія щось угукнула. А потім раптово запитала, треба сказати, що вона навряд багато думала перед цим:

— А… у вас є дівчина, чи може дружина… — вона почервоніла бачачи, як здивовано на неї дивиться чоловік. — Просто цікаво…

— Ну, якщо цікаво, то так тому й бути, відповім. — Він опустив голову, потім облизавши губи підняв голову, відкинувся на сидінні, й нарешті промовив, — ні, немає в мене ніякої дівчини, й дружини теж. — Марія вже й була не рада, що поспитала, бо настрій чоловіка відверто погіршився.

Та дівчина вирішила не здаватися, і продовжити діалог. Бо, здавалося, якщо вона цього не зробить, то втратить щось важливе для себе.

— Ви сказали це дуже засмучено… Вибачте, звісно, можливо це не зовсім коректно, та мені здається у вас щось сталося…

— Так, ви праві, мене кинула моя кохана жінка, тому я і їду в такий пізній час куди очі дивляться, знаєте, часом спонтанність є дуже корисною, — можливо він намагався усміхнутися, та в нього це, поправді кажучи, виходило погано.

Марії стало соромно, дуже.

— Вибачте, часом я не думаю про наслідки своїх слів…

Раптом чоловік замахав рукою.

— О ні, ні, що ви, все гаразд, мені насправді навіть стало трішки легше, коли я з вами цим поділився, знаєте, погано ховати свої проблеми від інших, — лице знову було привітним, але очі були наповнені печалю. Марія ненавиділа коли люди сумували.

— Ем… можливо це прозвучить дивно, але можна вас обійняти? — Чоловік уважно на неї дивився, ніби він знову бачив дівчину перший раз і оцінював її, — просто мені тяжко дивитись на людей, які чимось засмучені, мені завжди хочеться хоч чимось їм допомогти й… — чоловік її перебив, перший раз за всю розмову.

— Звісно, Маріє, я буду дуже радий, якщо ви подаруєте мені свої обійми. Мені буде приємно, що така дівчина, якоюсь мірою, потурбується про мене.

— А мені буде приємно попіклуватися про такого чоловіка, як ви. — Авжеж, Марія вагалася, та все ж таки піднялася й обійняла чоловіка. Вона була рада, що може подарувати йому таку підтримку, він був радий, що хтось готовий йому цю підтримку дарувати. Руки Лева ніжно обійняли тіло дівчини. Та, своєю чергою, оповила своїми руками його шию й притулилася до нього так близько, що відчувала запах вже, майже вивітрених, парфумів.

Безсумнівно, вони не рахували скільки часу обіймалися, бо всі почуття, які замірюються часом, не можуть існувати поза ним.

— Думаю, — промовив він все ще обіймаючи дівчину, — ми маємо повне право перейти на “ти”, звичайно, якщо ніхто з нас не проти.

— Я не проти! — Вона відсторонилася і посміхнулася сідаючи на своє місце.

Запала тиша.

— То… чим ти займаєшся в житті? — перервала тишу дівчина.

Лев замислився провів долонею по волоссю і, нарешті, відповів:

— Нічим особливим, в мене є свій власний нічний клуб, — Марія витріщилась на нього бо, як не крути, але не могла його уявити власником *нічного клубу*. Лев на її реакцію лиш задоволено усміхнувся і, піднявши брови, з викликом подивився на неї.

— Власник нічного клубу? — Майже шепотом запитала, здається, сама в себе дівчина.

Чоловік розсміявся, а Марія зрозуміла, що її слова були досить не гарними та сказала тихе “вибач”.

— Не переймайся, так всі реагують, — він махнув рукою. — Взагалі я викладач історії, але в одному з міст України в мене є свій нічний клуб, яким зараз керує мій молодший брат.

— Насправді, власний нічний клуб це круто, було б цікаво там побувати. До речі в якому місті знаходиться твій клуб?

— Саме у Львові, тому я так пізно і їду, хочу скоріше подивитися чи не натворив там чого мій брат, бо дистанційно дуже ним не покеруєш…

— Львові?! — На цей раз реакція Марії дуже здивувала чоловіка, і вона побачивши це швидко пояснила, — то виходить я зможу побувати там! — Тепер на обличчі Лева з’явилось розуміння.

— Прекрасно! Я з радістю проведу там тобі екскурсію, — чоловік і справді був дуже радий.

Марія подивилась у вікно, було вже достатньо темно.

— До речі, — почала вона, — чи можу я дізнатися скільки тобі років?

— Авжеж, — чоловік знизав плечима, — мені двадцять сім.

— А мені двадцять скоро буде, виходить різниця сім років, — вона ахнула, а потім розсміялась, — уяви собі, моя подруга вчилася гадати на картах таро, і вона вирішила погадати мені на судженого, — вона показала пальцями лапки, — я в це, звісно, не дуже вірю, але погодилась. — Вона зітхнула. — Так от, ці її карти таро показали, що мій суджений буде від мене старший на сім років.

— Мені подобаються такі збіги, — відказав Лев і вони розсміялися…

***

Останок поїздки вони дружньо розмовляли. Виявилось, що Лев обожнює полуницю та чай з бергамотом. Марія своєю чергою розповіла, що жити не може без білого шоколаду і, що в неї завжди були, невеликі, але проблеми з історією. Почувши останнє Лев з радістю розповів їй все, про що вона тільки могла спитати. Дівчина здивувалась сама собі, бо так уважно вона не слухала нікого.

Коли потяг вже зупинився, і прийшов час розходитись в різні сторони, вони разом рушили до нічного клубу Лева, бо зупинилися на тому, що північ саме час для таких закладів.

Спочатку Марія забігла додому залишивши там всі непотрібні речі, а потім швидко переодяглась в те, що більше б підходило для такого закладу. Згодом вона вже чекала Лева біля парку де вони згодилися зустрітися, а коли він підійшов до неї, Марія готова була дивитися вічно на нього в чорній сорочці та брюках.

— Ти виглядаєш прекрасно, — раптом вирвалося в неї.

— Дякую, та думаю сьогодні на мене навіть ніхто не подивиться всі компліменти будуть тільки твої, — він підморгнув їй, — і я цьому радий, бо ти, безперечно, їх заслуговуєш.

Марія зашарілася закусивши губу.

Взявши дівчину за руку він повів її за собою галантно відкриваючи двері таксі та сідаючи на сидіння поряд.

***

Через пару хвилин Марія під руку з Левом вже входила до нічного клубу “Експрес”.

Авжеж, дівчина знала про цей клуб, та ніколи не ходила сюди, якось, навіть не думала про це, й компанії не було, Настя ж живе зовсім в іншому місті…

Та тепер вона мала доволі гарну компанію, поки Лев її вів кудись по території закладу, вона маючи змогу розглядала його профіль, чоловік справді був гарним, і справді подобався їй. Й хоч якби він або хто інший зараз поспитав про її почуття до цього чоловіка, вона б йому, мабуть, збрехала, та брехати собі дівчина ніяк не могла.

Коли її погляд не зачіпався за розслаблені риси його лиця, Марія роздивлялася сам нічний клуб. Було гарно, нічого не скажеш, хоча щоб оцінити всі недоліки й переваги, Марія б воліла подивитись на нього тоді, коли буде менше народу і коли в закладі буде світліше.

Та, звісно, з того, що вона бачила можна було сказати — заклад виглядає люксово. Це не була якась забігайлівка, де якісь не зрозумілі люди стрибали по серед тансполу (ні, ну люди тут теж танцювали). Музика була приємною, освітлення не занадто “приставучим”, як говорила Марія. Знаходитись тут було приємно. І особливо з такою компанією, як у неї — раз за разом проносилось у дівчини в голові.

Лева тут знали добре, хоч за його словами він сюди не навідувався дуже довго. До нього підходили тиснути руку, обійматися та просто привітатися багато жінок і чоловіків (треба сказати, що на Марію всі теж звертали увагу, а от чи через компанію Лева, чи може вона й справді була така гарна — лишалося загадкою). Ось і зараз до них прямувала якась жінка в чорній мінісукні, яка гарно підкреслювала її, як встигла помітити Марія, доволі естетичні та акуратні форми. Незнайомка мала русе волосся до плечей та виглядала доволі привітно.

— Леве! — крикнула вона, — боже, як я рада тебе бачити, давно ти сюди не навідувався.

— І тобі привіт, Злато, — він посміхнувся їй, вона хотіла взяти його під руку, та він делікатно відсунувся притягаючи Марію ще ближче до себе. Тоді Злата її й помітила.

— О, Леве, представ мені свою супутницю, — видно було, що настрій у жінки опустився, але вона продовжувала бути все такою ж приязною.

— З радістю, Злато, це Марія, дуже добра та гарна дівчина, — чоловік подивився на Марію і підморгнув їй. — Марія, це Злата, моя давня подруга.

— Приємно познайомитись! — Марія протягнула руку жінці, на цей раз ту, що треба, а не як з Левом, та чекала поки та протягне свою у відповідь.

— Взаємно, люба, — по при всі переживання дівчини, Злата виявилась не якоюсь злюкою, і потиснула їй руку, як гарній подрузі.

Раптом Марія почула позаду чоловічий голос.

— Бгатику! — Вона зрозуміла, що це брат Лева, про якого той розповідав, і впевнилась в цьому на всі сто, коли той підійшов до чоловіка, обійняв його. — Радий тебе бачити!

То був такий же біловолосий чоловік, як і його брат. Виглядав десь на двадцять п’ять, та Марія дуже не довіряла такій тактиці виміру віку зором. Чоловік мав доволі низький голос, але трохи гаркавив, а очі були не такі, як у Лева — блакитні.

— Ти навіть не уявляєш, як я радий, — розсміявся Лев.

Брат Лева перевів погляд на Марію посміхнувся їй поклонився і промовив:

— Чи можу я дізнатися ім’я прекрасної дами?

— Авжеж, — вона йому посміхнулася, — мене звати Марія, а вас?

— Едуард, — не дивлячись на особливості своєї вимови, своє ім’я чоловік сказав чітко. Він взяв її руку і поцілував зап’ястя, дівчина мигцем подумала, що брати схожі в цьому. — Приємно з вами познайомитись.

— Взаємно, Едуарде.

Окрім привітання з жінками, вони були схожі ще багато, а чому, але Лев, як на неї, був спокійніший, і, мабуть, серйознішим.

Коли Едуард побачив Злату, то в мить втратив інтерес до Лева і Марії. Позвавши Злату за собою і сказавши, що щось не зрозумів в тих паперах, які вона дала.

Пара знову зосталася в компанії один одного.

— Так, ну цей зал ти побачила весь, — він повернув своє усміхнене обличчя до неї, — тепер підемо кути ти забажаєш.

— Посидьмо тут.

— Давай, ти будеш щось пити?

— Так, щось без алкогольного, на твій вибір.

***

— Справді смачно, ти не збрехав.

— А ти ще й сумнівалася в мені? Я цей напій пив тут упродовж трьох років, бо не переношу алкогольні напої.

— Та ти прямо чоловік мрії, — Марія посміхнулась.

— Не кожен день почуєш цю фразу з уст такої чарівної дівчини, — він точно знав, що треба сказати, щоб дівчина зашарілася.

— Ну перестань, — вона усміхаючись закотила очі, — і взагалі, ти казав тобі тут треба щось зробити.

— Угу, — він допив те, що було в стакані, — треба буде розібратися з паперами, та Едуард сказав, що вони будуть лише через пару годин, — він поглянув на свої наручні часи, — час в нас ще є.

— То може потанцюємо, — Марія кивнула в сторону енергійних людей, які повністю піддавалися ритму музики, — гадаю, буде весело.

— Тоді ходімо? — Лев подав їй руку.

— Так! — Вона без вагань вклала свою долоню в його.

***

Танцювати з Левом було весело і приємно. Марія б хотіла потанцювати з ним ще тисячу раз. Дівчина б воліла, щоби він, так само як і зараз, тримав руки у неї на талії, перекручував її, чи просто тримав за руку, щоб не загубити в цьому морі людей. Вона б хотіла, щоб він знову і знову притискав її до себе, проходячи крізь натовп.

Марія виринула з цієї атмосфери тільки коли вони вдвох йшли кудись по коридору. Виявилося вони прямували в його кабінет.

Відпираючи його він сказав:

— Дякую тобі за танець, Маріє, — він відчинив двері та пропустив Марію ввійти першою, — прошу, розташовуйся на будь-якому зручному для тебе місці.

Якщо сама атмосфера клубу не зовсім асоціювалася з Левом, то за цим кабінетом відразу було зрозуміло, хто його господар. Гарний, затишний кабінет повністю відображав Лева.

— В тебе дуже гарний кабінет, — дівчина покрутилася навколо своєї осі, а потім присіла на диванчик біля столу.

— Правда? Я навіть не старався робити його якимсь гарним, розумів, що не часто тут буду. — Він сів на стілець біля столу з темного дерева, й почав перечитувати папери й деякі відкладати, а деякі підписувати.

— І все ж таки, коли заходиш сюди, то тут відчуваєшся ти.

— Цікаво, як це? — Він склав в замок руки й поклав на них голову, зацікавлено на неї дивлячись.

— Ну, — Марія приклала пальця до губ, ніби роздумуючи, що саме сказати, — в цьому кабінеті почуваєшся спокійно, як і з тобою. — Лев продовжував уважно слухати. — Ти говорив, що любиш історію, і в кабінеті це відчувається, я вже нарахувала три книги.

— Раніше було трохи більше, — сказав він не відриваючи голову від рук.

— Тим більше — дівчині важкувато було всидіти на місці, тому вона піднялась і продовжила говорити стоячи. — Та й взагалі кабінет дуже гарний і подобається мені я… — вона встигла обірвати себе, подумавши, що все-таки сказала якусь фігню. А Лев, зацікавлено піднявши брови, нарешті опустив руки, та підійшов до Марії.

— То ти, я так розумію, не договориш?

— А ти хочеш?

— Я вже дорослий чоловік, тому не буду приховувати, що так.

Марія була вкрай очарована тим, що він говорить про це так просто.

— Подобається мені, як і ти…

Він ніжно їй посміхнувся і нахилившись промови на саме вухо:

— Дякую…

Вони стояли в тиші, коли Марія подивилася на годинник і розчаровано промовила:

— Думаю, мені вже час додому.

— Звісно, я тебе проведу, якщо ти не проти. — По чоловіку теж не можна було сказати, що це його дуже ощасливило.

— Я буду тільки рада.

***

Коли вони були біля під’їзду Марії — настав час прощатися. Дівчині цього дуже не хотілося.

— Я радий, що ми з тобою познайомилися, Маріє ти чудова дівчина.

— Я рада не менше.

Вони посміхнулись один одному.

— Сподіваюсь ми ще зустрінемось.

— Ну ти тепер знаєш де я живу, я буду рада твоїй компанії…

— Я теж… — Лев тяжко зітхнув, — тоді до зустрічі.

— І що, навіть не поцілуєш на прощання? — Усміхнулась дівчина.

— А ти впевнена, що хочеш? — він посміхнувся у відповідь.

— Можливо я не така доросла, як ти, але теж не буду приховувати, що так.

Чоловік розсміявся.

— Такій юній дамі, я можу подарувати тільки один поцілунок, — взявши її руку він спочатку ніжно провів по ній пальцями, а потім так само ніжно поцілував внутрішню сторону долоні. — Бережи його до нашої наступної зустрічі, Маріє…

— Обов’язково, Леве…

Вона ще трохи стояла і дивилася, як його постать в чорному пальті зникає, завертаючи за будівлі. Та відчувала ще той теплий поцілунок на своїй долоні. І тільки тоді вона зрозуміла, що їй, справді, холодно, і, що з нею, справді, відбулася найпрекрасніша в її житті нічна історія.