1 глава: Інше життя

Це місце таке таємниче та неймовірне, що не можу описати всю її красу. Ті сузір’я зверху, що вказують шлях, та ще й історія, яка пов’язана з нами, але вона для деяких така загадкова. Хтось вірить в ці історії, а хтось ні, і живуть вони своїм життям. Правда не завжди усім двері відкриває, бо буває така правда, що важко її чути. Якось людина побачила своїми очами, те що людям не потрібно бачити чи чути, то та людина приховає геть ту правду від усіх, щоб ніхто не страждав… . Як я… в пустому світі… на одинці… сама із собою… назавжди… в небутті… .

1… 2… 3… прокинусь я знов, чи ні? Знов? Наче раніше була… Хоча звідки мені знати?
4… 5… 6… якщо згадувати себе, то я нічого не знаю, ніби життя вже зараз вперше починається, а не тоді, з малку.
7… 8… 9… відчуваю щось.
10… на землі?

Відкривши свої очі я побачила вже не той світ. Воно було таким насиченим і різнокольоровим.
– І взагалі, що це за дивне місце та ще й з могилами?
Вставши із землі, вона почала розглядати те місце, де вона опинилася, і тут…
– … А о-о-ой – спіткнувшись та й відкрила ті очі, сказанула:
– Ні ну серйозно, що тут могили роблять!
Чому життя таке жорстоке зі мною? Чи це випробування, яке ми маємо пройти?
Це все що зараз думала вона. Тож вона привстала, і тут вона почула звук якогось сяйва. Його можна почути?
– О сонячний зайчик?
Той зайчик наблизився до неї, наче хоче щось сказати, покликати на допомогу. Із-за її не розуміння, він почав битись, та щоб вона зрозуміла, що то за біда, і треба хутко йти за ним.
– Та добре, добре я піду за тобою, лиш не бий мене.
Зайчик зрозумів, що до неї дійшло, та швидко помчав вперед, а за ним вже дівчинка зоря.
Пройшли вони арку із сходами, та й відразу спустились. Бігли вони вперед, поки не були вже біля печери. Та й зоря свалившись промовила:
– Ох-йо, що так швидко то! Хух, я ще мовчу, що я на тих сходах ледь не звалилась!
І все таки до такої швидкості не звикла вона. Зайчик показав де потрібна допомога. Зоря відпалу це помітила, та й почала розкопувати з піска разом з сонячним зайчиком.
– Ой-йой…
Помітила вона дитину світла, яка вже наче не жива, але з іншого боку, може вона спить? Хоча навряд чи.
– Гей, прокинься!
І все тихо, нічого не відбувається.
– Ох, що ж робити?!
Побачила вона поруч воду, та й погнала обливати її, щоб прокинулась вона, може спрацює?
– та йом, хто це так посмів, тепер я наскрізь мокра – відразу вставши від свого сну під піском, та вставши так щоб пісок розлетівся де-не-де, прям навіть в лице.
– йойки, то ти жива?
– а не видно? Трясця, знову завадили моєму сну…
– Але ж, я тебе врятувала? Чому ти так …
– Бо я нашла то місце, щоб мені ніхто не завадив виспатись від усього, та просто відпочити, але …
– …
Зайчик став перед лицем цієї дівчинки, що аж сяйво всюди був.
– ой, Яне, де ти був? – здивовано задала питання мала зоря.
– Ну-у-у-у, ти не знаєш куди…
– А? А … ти ж, новенька… мабуть, йди просто вперед і все.
– Ох, добре дякую, бувай
– Та та та, на все добре – встала вона, держачи свого улюбленця сонячного зайчика на ім’я Ян.
Йде наша зоря в печеру вперед, а по сторонам були різні білі свічки. Підійшла вона до них, і відразу свічки запалали, а на стіні з’являлись різні таємничі малюнки. Цікаво, що вони можуть значити? Чи то давня історія? Чи хтось малював від душі?
Дивні на вигляд малюнки, було видно різних людей, і світлу людину, і вона єдина така із сяйвом. Чи то не дивно? Розглядала знову, то туди, то сюди. Може то історія тієї людини світлого. Що ж, в житті все можливо, не буду забігати так далеко. Та дівчинка сказала просто йти вперед, хм. Окей. Гаразд. Я просто піду. По невідомій мені землі. Я нічого не боюсь. Все окей. Все буде добре.
І тут хтось позаду прям різко, швидко пролітає, що я впала вниз, з не дуже високої висоти в печері, прям вниз де була вода. Озеро? Ну впринципі тут втопитись неможливо, Але все одно життя вже бентежне. Я лежачи на цьому всьому, піднімаю голову та розплющую очі і раптом бачу ту саму дівчинку з зайчиком. Повернувшись головою до мене, сказала:
– Ох, вибач, але ти і справді дивачка. Нема в тебе ні крил, новачок-горобець, але при цьому ти маєш таку багату маску. Знаєш, не в кожної вона є. Щасти-и – та й полетіла вона далі, залишивши такими словами на одиниці зорю.
– ех, може вона й права, що я така, я ж навіть свого імені не зна.
Встаю я собі, вся вже бідна враз, встала та й йду собі вперед далі, і бачу таку красу, як сонце, сонячне проміння світить землю. Знаєте такого не бачила ніде, але щось таке знайоме. Я йшла до того світла, наче кликало воно мене, нінащо я не могла дивитись крім того сяйва. Не знаю як інші бачать, але я бачу щось закрите по ту саму дорогу. Я йшла вперед, як різко падаю вниз вже з високої висоти. Що?
– Оп, піймала, привіт, надіюсь з тобою все в порядку?
Розплющила я очі, а вже лечу з кимось, що? Куди? Ну хоч жива я, чи що.
– А…
– Не бійся, бачу ти ще новенька, яка досліджує цей світ? Мене звати Віола, а тебе?
– А, ну … я…
– Якщо, що не бійся висоти, все окей, окей?
– А ну так.. але щодо імені… Я не зна…
– А? Ти не знаєш, як тебе назвали? В тебе амнезія? В такому випадку … Хмммм… Треба подумати
– Ну добре
– Давай так, поки я одночасно буду думати, по дорозі до мене в дім, я тобі розповім про цей світ.
– угу, добре, мабуть цікаво буде.
– Ще б пак, тільки тримайся сильніше, щоб не звалитись, ну отож.
Цей світ, Королівство Небес. Існує всього 6 королівств і лише один 7 самий вищий за всіх решту. Перший світ в якому ми зараз – Острів Світанку, другий світ – Прерія денного Світла, третій – Прихований Ліс, четвертий – Долина Тріумфу, п’ятий – Золота пустка, шостий – Сховище Знань, та останній сьомий вже світ або ж королівство, то є Едем. Його називають ще Серце Едема, так як воно на самому верху цього світа, та й не лише. Звичайно тут ще є таке що можна втратити своє світло, наприклад від дощу в лісі, чи в Золотій Пустці. Там просто такі істоти є темні, які не безпечні для нас, але ми маємо якось це побороти. Цих істот називають Крилями. Вони можуть буде не лише в повітрі а й під водою, тож в то королівство краще бути обережним. А краще поки не йти туди. Краще з кимось, ніж самому. Ще є крабики, також їх називають Бальзеками, колись їх до нестями боялись, а зараз просто їх використовують як їжу, чи стало для когось другом. Якщо що, то ми летимо до мене додому, він знаходиться в Прихованому Лісі, але нічого, в мене є парасолька з собою, тож все має бути нормально.
-…
– О до речі я вже… Хм… Що ж так важко літати стало, а ми лише летимо над Прерією, чи ти… А, ти вже спиш? Схоже що історія звучала для тебе як казка на ніч, від якої спати тягне, але я поки розповідала вже придумала тобі ім’я. Що ж
Відсьогодні
Тебе
Звати
Буде
Фієста!
Що означає, бути щасливим промінням Сонця…
Що ж, значить далі будуть нові пригоди, нове життя? І багато що нового. Що ж, уперед!