Епізод 4

— Вітаю, мій любий хлопчику! — промовила тітка Инджі та притягнула Мінхо у великі обійми.

Її обійми були для Мінхо майже улюбленими у світі, звичайно після танців та його котів. Він не сильно любив дотики, проте дійсно обожнював отримувати теплі, міцні обійми від тітки. Вона пахла домом і кожного разу, коли вона хотіла обійняти Мінхо, це заспокоювало, ніби все гаразд, йому добре.

Мінхо не був дуже високим хлопцем і Инджі була трішки вищою за нього, тому обійми відчувались набагато краще, ніби він усе ще дитина.

— І моя улюблена стара жінка. — відповів він, коли вона його відпустила.

Варто було очікувати легкий удар у руку після цього та злісний погляд Инджі.

— Не смій знову називати мене старою, знай, тобі також колись буде 40. — сказала вона з дражливим поглядом.

— І не сумнівайся, до того часу я тебе відгодую. — драматично захрипла вона.

— Не поводься так, ніби не випустиш мене з будинку, доки я не з’їм половину твоїх запасів. — відповів Мінхо насмішкою.

Вона подивилася на нього так, ніби справді сперечалася, правий він чи ні.

— Ти на 100 % маєш рацію. — сказала вона та відчинивши двері й запросивши його в середину.

Після тижнів, вони нарешті знайшли час, аби знову зустрітись. Це вимотувало, дійсно вимотувало не мати можливості зустрітися з Инджі майже три тижні. Мінхо хотів бачити її більш ніж 30 хвилин, що було майже неможливим весь час через її роботу. Вона завжди поверталась додому пізно і він просто не хотів її турбувати, навіть попри те, що та казала, що це ніколи не турбує її.

Тому вона вирішила зателефонувати босу та попросити відгул на один день, щоби провести його з її улюбленим хлопчиком. Спочатку, Мінхо почувався погано, бо їй не варто було вибирати його замість роботи, але він не міг подолати почуття щастя від цілого дня з нею.

Він уже повідомив Чану та Чанбіну, що його не буде цілий день. До того, як йти спати, він встановив будильник на шосту ранку, а в Инджі був уже о сьомій. Він погладив своїх котів по голові, перед тим, як залишити їх на Чанбіна й Чана. Його швидко виштовхнули з будинку, коли він не міг зупинитись пояснювати як правильно годувати його дітей.

Повертатись до свого старого будинку було дивно. Будинок, очевидно, не змінився, для нього було б неможливо змінитись за такий короткий час. Він прожив тут майже 22 роки, тому повернення сюди було знайомим, ніби рутина. Проте він уже не відчувався домом. Инджі відчувалась, але не будинок. Він почував себе гостем, яким, по суті він і був.

Він мав рацію, на рахунок того, що його тітка його відгодує як божевільна. Очевидно, вона планувала заздалегідь, якими стравами відгодовувати Мінхо. До обіднього часу, йому було важко було відкусити хоча б шматочок від чогось.

Пізніше, він ліг на диван і Инджі приєдналась до нього, сідаючи та кладучи його голову на свої бедра, щоб водити рукою по волоссі хлопця. Мінхо подобалось, коли з його волоссям гралися, це завжди було так приємно, що він був майже готовий заснути.

— Знаєш, іноді я не можу повірити, що ти більше не дитина. — сказала вона, м’яко розчісуючи його волосся.

— Я все ще дитина. — пробурмотів Мінхо із зачиненими очима.

— Такий уже ти. — м’яко засміялась вона. — Я так пишаюся тобою.

— Ти вже казала це.

— Знаю. І я буду продовжувати казати це, бо це правда. — сказала вона щиро. — Я все ще пам’ятаю, як ходила до торгового центру тобі за іграшками і стояла в коридорі годинами, бо не знала, чи сподобається тобі щось із того, що я купила. Я пам’ятаю, як вчила тебе плавати і їздити на велосипеді, як підвозила тебе до школи й забирала після неї. Пам’ятаю всі ті рази, коли ти плакав вночі, вдень також, ти був плаксивим хлопчиком. — вона посміхнулась, — і я завжди дбала про те, щоб твоє обличчя було вкрите великою усмішкою до того часу, доки я не перестала тебе втішати. Я пам’ятаю як вимірювала твій зріст кожного місяця і записувала, доки ти не перестав рости перед закінченням старшої школи. До чого я веду, ти все ще дитина для мене, але ти також уже виріс. Ти знайшов те, що робить тебе щасливим, те чим ти хочеш займатись до кінця життя, ти пройшов через перше розставання, переїхав, щоб стати більш самостійним, зустрів багатьох нових людей…. Я просто нереально пишаюся, що пройшла через це все разом із тобою.

Якби Мінхо не був напів у сні на колінах Инджі, він би розплакався. Натомість, він відповів тітці теплою посмішкою, його очі все ще закриті.

— Ти хочеш подрімати? — тихо запитала вона.

Мінхо злегка кивнув.

— Так, — пробурмотів він.

— Я можу піти? Будинок сам себе не прибере.

— Не смій. — по дитячому скиглив Мінхо.

Ще до того, як він зрозумів це, Инджі встала, а його голова доторкнулась дивану.

— Ауч.

— Міцно спи, великий малюк.

Він міцно заснув. Він точно мав найкращий сон у його житті. Він міг би спати годинами, якби Инджі не почала шуміти.

Він струснувся і витріщився на тітку, котра несла декілька коробок.

— Що ти робиш? — запитав він, потираючи очі.

Инджі здивовано глянула на нього й майже кинула речі, які тримала в руках.

— Ой, пробач, я була занадто гучною?

— А коли ти не була гучною? — відповів Мінхо дражнячи.

Його тітка зиркнула на нього на мить.

— Я знайшла деякі твої речі на горищі. Подивись, якщо тобі щось потрібне, можеш забрати із собою.

Мінхо повільно підвівся з дивану і приєднався до Инджі. Там було так багато речей, тому він не знав із чого варто почати.

Він знайшов старі чашки для його чайних вечірок, які Инджі подарувала на шостий день народження. Він був повністю залежним від них, продовжував наполягати на його так званих чайних вечірках із його тіткою, де він просто наповнював чашки водою та додавав трішки піску для кольору.

— Гадаю, мені це не знадобиться. — засміявся він, відчуваючи невелику ностальгію.

— Пам’ятаєш це? — сказала Инджі, підіймаючи стару коробок пазлів.

— Ох боже, пам’ятаю як я був розчарований, бо не міг закінчити його, незважаючи наскільки сильно я старався. — зітхнув він, згадуючи, як Инджі пропонувала допомогти йому, але він відмовляв кожного разу, бажаючи скласти разом самостійно.

— Дивись! Твоя перша медаль! — Инджі гордо подивилась на неї.

— Це було лише за участь.

— І що?! Ти був аж шостим, тим більше зараз ти кращий танцюрист ніж я. Знаєш, я все ще пам’ятаю цей день. Усі діти нервували, лише ти був просто… схвильованим і щасливим. Пам’ятаю як вчитель танців стояв перед вами та показував рухи, у випадку, якщо хтось забув рухи, і всі дивились на нього, окрім тебе. Ти крутився навколо та махав руками, дивлячись на аудиторію з величезною посмішкою на обличчі. — згадувала вона.

— Я дійсно щаслива, що ти знайшов себе в танцях. Це все ще тобі подобається. — додала вона.

— Є якісь фото з того дня? — зацікавлено запитав він.

— Ох, насправді десь тут мав би бути альбом. — згадала вона й почала порпатись у коробках. — Ось він!

Мінхо підсунувся ближче до неї та глянув на фотографію.

Це була світлина його, задуваючи свічки но сьомий день народження, була одна, яку Инджі зробила в перший день школи, одна з поїздки до зоопарку з тіткою і її колишнього, одна з ним і Чанбіном,…. нарешті, вони дивляться на фото з його першого танцювального виступу.

Инджі мала рацію, він дійсно виглядав найщасливішою дитиною у світі. Танці завжди робили його щасливим. Йому подобалось, що він знайшов спосіб виразити себе без використання слів. Також він міг сховатись від своїх думок під час танцю, він не хвилювався за своє життя, єдине, що хвилювало його, це танець.

Він перегорнув сторінку й раптово відчув, ніби хтось вдарив його прямо в живіт.

— Я не бачив цього фото раніше. — його слова відчувались дуже важкими.

— Я робила це фото, знаєш, — відповіла Инджі, — я точно пам’ятаю як ти нарешті навчився ходити і вона попросила зробити фото вас двох разом.

Це було фото Мінхо із його мамою. Він не мав багатьох фото із нею, насправді, він навіть майже не мав її фото загалом.

— Вона була гарною, — сказав він тихо.

Він не міг перестати дивитись на її божественну посмішку, як вона дивилась на Мінхо, ніби він був її світом. Вона була приголомшливою. На ній був звичайний одяг, трішки брудний, більше мабуть через Мінхо, її волосся було також розпатланим. Вона виглядала стомленою, як звичайна жінка з маленькою дитиною. Навіть так, вона виглядала найгарнішою жінкою в цілому світі.

— Я виглядаю схожим на неї, ти не думаєш? — подивився він на Инджі.

— Так, це трішки лячно насправді.- пробурмотів вона й поплескала його по голові.

— Я щасливий, що не виглядаю як він.

Инджі не знала як на таке відповісти, тому просто тихо продовжувала дивитись у альбом разом із Мінхо.

— Я хочу навідатись до неї.

— Сьогодні? — запитала вона.

Мінхо кивнув.

— Так, пройшло багато часу.

— Гаразд. — відповіла Инджі.

— Ми вже можемо йти?

— Ти впевнений? — запитала вона недовірливо.

Мінхо кивнув.

— Тоді добре, дай мені тільки швиденько зібратись. Взуй своє взуття, гаразд? — сказала вона, підіймаючи альбом та піднявшись, пішла переодягнутись.

Це не забрало в неї багато часу. Мінхо чекав на неї на дивані, листаючи щось у телефоні, намагаючись відволікти себе.

Вони покинули будинок та попрямували до машини. Це супроводжувалось болючою тишею до самого кінця поїздки. Насправді, це не сильно турбувало Мінхо, зрештою, що він міг сказати в цій ситуації, хей, не можу дочекатись відвідати могилу моєї матері?

Він тримав свічку в руці, яку прихопив перед тим, як покинути будинок. Вони швидко прибули до цвинтаря і Мінхо вже відчув нудоту. Раніше, він приходив до матері декілька разів на тиждень, він любив говорити до неї, навіть якщо він був єдиним, хто говорив. Від цього він почувався краще, ніби біля нього дійсно хтось є.

Так було, доки він не розійшовся з Мінсу. Після цього, він проводив більшість днів у ліжку, він витратив декілька місяців, аби повернутись на ноги. Він також більше не знав, як справлятись зі своїми емоціями. Він почав приховувати свої емоції та страждання. Він також почав рідше приходити, бо почувався невдахою і просто не хотів плакати перед могилою матері через щось таке жалюгідне.

Пройшло два місяці відтоді, як він востаннє приходив до неї. Це було одразу як він покінчив з екзаменами й успішно закінчив навчальний рік у коледжі.

Він вийшов із машини й Инджі попрямувала одразу за ним.

— Привіт, мам. — сказав він, коли вони підійшли до її могили.

Він дістав запальничку з кишені й запалив свічку, розміщуючи її на землі. Він підвівся і просто дивився на могилу деякий час.

— Пробач, я не навідувався до тебе останнім часом. — промовив він тихо.

Ось так, він відчув, як сльоза потекла на його лівій щоці. І потім друга на правій. Він намагався заспокоїтись, але все що всього виходило, це тяжко дихати й неприємно задихатись.

— Ох, любий. — сказала Инджі зламаним голосом.

Він відчув, як вона обійняла його своїми великими руками й помістила його голову на вигині своєї шиї. Вона легко погладжувала його спину однією рукою і пройшлась по його волоссю іншою.

— Шшш, усе гаразд, просто дай цьому вийти.

Вона продовжувала вимовляти заспокійливі слова, але Мінхо зовсім не звертав на них уваги. Наскільки йому було боляче, настільки ж він був вдячним. Він не був певний через що він плаче, мабуть через усе. І відпустити це все було так приємно. Усе що було важливим зараз, те що він був у руках Инджі, відчував, що все буде добре, він може бути вразливим, бути тягарем.

— Ти не розумієш, мені настільки її не вистачає. — він схлипнув.

— Я знаю любий, мені також. — шепнула вона у відповідь.

— Я п-просто хочу сказати їй наскільки я її люблю і х-хочу щоб вона була тут, щоб допомогти мені й дати пораду. Хочу обійняти її міцно, прямо як тебе зараз.

— Пробач, Мінхо. — відповіла вона, Мінхо знав, що їй також боляче.

— Знаєш, що вона все ще тут? Кожного разу, як ти говориш до неї, вона слухає тебе. Вона знає, що відбувається, і вона пишається тобою, так же як і я. — щиро сказала вона, притискаючи Мінхо сильніше в обійми.

— Це не чесно, Инджі. — продовжував він схлипувати.

— Я знаю.

— Я втомлений від відчуття жалюгідності. — пробурмотіла вона.

Вони залишались так декілька хвилин. Вони більше не говорили нічого одне одному, Мінхо продовжував плакати, доки в нього більше не залишилось сліз.

Це не було новим для них. Мінхо постійно плакав, коли був дитиною і Инджі завжди його заспокоювала. Нічого сильно не змінилось, коли він виріс, вона завжди була поруч із ним у складні моменти.

Вона ніколи не казала, але такі моменти допомагали їй також. Вона завжди намагалась залишатись сильною перед Мінхо, бо вона була єдиною дорослою в його житті, тож ніколи не показувала свого суму.

Саме тому, коли Мінхо плакав, вона відчувала, ніби вона теж може плакати. Але вона не плакала, вона була тут, для Мінхо, щоб заспокоїти його.

Із часом схлипи Мінхо затихли і він більше не дихав важко, як раніше.

— Можеш відпустити мене. — прошепотів він Инджі.

— Ти впевнений? — запитала вона.

Мінхо кивнув, занадто втомлений щоб говорити.

Вони обидвоє стояли й дивились на могилу. Инджі вирішила принести трішки води для квітів, доки Мінхо продовжував стояти на місці й розмовляти до мами. Він розповів про своє літо, як він нарешті переїхав та говорив про Чана й Чанбіна.

Вони пішли незабаром, обидвоє з неприємним присмаком у роті. Сівши в машину, вони продовжували мовчати. Мінхо стомлено дивився у вікно. Дуже дуже стомлено.

Він хотів залишитись так назавжди, просто їхати й абсолютно нічого не робити.

Вони повернулись додому й Инджі хотіла відчинити двері і вийти з машини, але помітила, що Мінхо не рухається.

— Все гаразд? — схвильовано запитала вона.

— Можна залишитись на ніч? — запитав Мінхо, у його погляді було видно, що він от-от заплаче, якщо Инджі відмовить.

Вона сумно посміхнулась.

— Звісно, але я піду зранку на роботу.

— Все гаразд, я піду коли прокинусь.

___________________________________

Була ніч і Мінхо був у своїй старій спальні, готуючись до сну. Він уже й забув, наскільки незручним був його старий матрац. Це вже не мало значення, просто було добре знову бути в будинку Инджі.

Він почув стукіт у двері й у наступну мить, тітка відчинила двері та засунула голову в середину.

— Просто хотіла побажати гарних снів. — сказала вона з невеликою усмішкою на обличчі.

Мінхо посміхнувся у відповідь.

— Гарних снів, Инджі.

— Зачекай. — сказав він до того, як тітка змогла зачинити двері.

— Що таке, любий? — запитала вона.

— Я просто, — він глибоко вдихнув, — сподіваюсь, ти знаєш, що я люблю тебе.

— Я знаю, я також люблю тебе любий. — посміхнулась вона.

— Ні, я маю на увазі, що коли раніше ми були на цвинтарі і я сказав наскільки мені не вистачає мами. Сподіваюсь, ти знаєш, я не забуваю як ти піклуєшся про мене. Настільки ж як мені не вистачає мами з нами, я б не хотів повернути всі ці роки із тобою. Я щасливий, що ти виростила мене і я вдячний, що ти є в моєму житті. — пояснив Мінхо.

Инджі ніжно глянула на нього.

— Дякую тобі, Мінхо.

___________________________________

Він прокинувся наступного ранку і вирішив швидко повернутись до своїх котів. У будинку було тихо, це означало, що Инджі вже пішла на роботу. Вона залишила йому сніданок на кухні, тому він поснідав, перед тим як покинути будинок.

Після цього, він залишив їй записку на холодильнику дякую за сніданок, люблю тебе, вийшов із будинку, зачинивши двері й попрямував до машини.

Коли він прибув додому, помітив Чана й Чанбіна за сніданком.

— Хей, Мінхо! Хочеш трішки? — запитав Чанбін.

Мінхо похитав головою.

— Ні дякую, я вже поснідав.

— Як було в будинку тітки? — в очікуванні запитав Чан.

Мінхо зітхнув, це була дійсно була історія на інший день. Це був безлад, ось що це було.

— Добре, було весело. — відповів він.

Раптово, він відчув, як один із котів вдарився в його ногу. Він глянув вниз і побачив Суні.

— Привіт, малюче! Ох, я так сумував за вами, — сказав він підіймаючи його, — Я більше ніколи не залишу вас знову.

— Вони гарно поводились? — запитав він.

— Так, вони були чемними. — відповів Чанбін.

— Окрім ночі, — казав Чан, — вони мабуть помітили, що їхнього татка немає вдома, а Дорі відмовлялась спати одна, тому вона застрибнула на ліжко Чанбіна, що змусило його заверещати і прокинутись. — засміявся він.

Мінхо почав сміятись і Чанбін злісно подивився на них.

— Ох, годі Чанбіне, ти дійсно злякався маленького кошеняти? — дражнячи запитав Мінхо.

— Я зовсім не налякався! — кричав у свій захист. — Що б ти відчув, якби спав і раптово щось пухнасте стрибнуло на твій живіт?!

— Я був би радий. — нахабно відповів Мінхо.

— У будь-якому випадку, — він поклав Суні на землю, — що ви робили вчора?

— Нічого особливого, — відповів Чан, ми пішли до Синміна, бо на вулиці було нестерпно жарко, а він єдиний, у кого є басейн вдома.

— О, круто.

— До речі, хлопці сумували за тобою. — казав Чанбін. — Вони продовжували нити, наскільки веселіше було б, якби ти був із нами.

— Так, звісно. — засміявся Мінхо.

— Ні, це справді так. — додав Чан. — Джисон прийшов останнім, розпитував Де Мінхо? він виглядав як викинутий цуцик, коли ми сказали, що ти не прийдеш.

— Джисон? — здивовано перепитав Мінхо.

Чан кивнув.

Мінхо знав, що це не щось особливе, тим більше, він точно поводився б так само, якби хтось інший із хлопців не прийшов. Проте він і Мінхо не проводили разом стільки часу разом і він не знав, що молодший відчуває до нього, тому почути про те, що хлопець хвилюється, що того немає, було приємно.

— Що ж, приємно, що за мною сумували. — м’яко засміявся він.

___________________________________

Троє хлопців вирішили залишитись вдома до кінця дня і просто нічого не робити, бо на вулиці було дійсно дуже спекотно. Вони вирішили покинути дім, лише коли сонце почало сідати і вони захотіли взяти морозива. День не був продуктивним, проте це нікого це не хвилювало.

Знову була ніч і Мінхо був у ліжку. Якщо бути точним, крутився в ліжку. Ще одна ніч, коли він наодинці зі своїми думками, він відчував, що його голова от-от вибухне.

І спекотне повітря зовсім не допомагало

Він згадав, що Джисон сказав йому. Ого дня.

Знаєш, якщо в тебе будуть проблеми зі сном, або буде нудно, ти можеш написати мені й ми можемо кудись поїхати або слухати музику, якщо ти хочеш.

Він усе ще не впевнений, чи молодший дійсно мав на увазі це, чи просто намагався бути милим. Також вони тоді обидвоє були під дією алкоголю.

Він подивився на годинник. Була перша ночі. Джисон мабуть уже спить і він не хоче турбувати його.

Чим більше він думав про це, тим більше йому подобалась ідея вийти і просто проїхатись. Але знову ж, вони не були настільки близькими з Джисоном, тому як це виглядатиме?

Мінхо зітхнув, не знаючи, що робити далі. Що саме йому варто написати Джисону? Хей, Джисон, не знаю чи ти пам’ятаєш, але чи не хочеш ти вийти десь зі мною?

Він буркнув та повільно починаючи розчаровуватись. Він почув нявчання Дорі.

— Так, так, ми з тобою вдвох. — пробурмотів він.

— До біса. — шепнув він і підхопив свій телефон.

me

Хей

Сподіваюсь, я не розбудив тебе

Момент, коли він натиснув «Відправити», одразу ж захотів поховати себе живцем. Він закрив очі та зловив крінж від власних дій. Що якщо він дійсно розбудив його і Джисон подумає, що він набридливий? Або ще гірше, якщо Джисон прочитає це вже зранку й Мінхо доведеться пояснити, чому він написав так пізно.

Але потім, його телефон дзенькнув.

jisung

О, привіт

Не переймайся, я завжди не сплю в цей час

Мінхо глибоко вдихнув і відчув легке полегшення.

me

Ух

Дідько, це може прозвучати дивно, пробач

Просто я не можу заснути

І ти мабуть не пам’ятаєш

Але того разу, коли ти робив мені макіяж

ти сказав мені, що якщо в мене будуть проблеми зі сном

Або щось таке

Я можу написати тобі

Тому я думав чи не хочеш ти

Зустрітись, або щось таке

Дідько пробач, сподіваюсь я не заважаю тобі

jisung

Господи, Мінхо, спокійно

Звісно я пам’ятаю

Я дійсно мав на увазі це

Тож, ти хочеш потусити:D

me

Ох

Це круто

Маю на увазі

Лише якщо ти не проти

Я дійсно не хочу заважати тобі

Пробач

jisung

Ні ні, чому ти вибачаєшся

Я щасливий, що ти написав мені

Дійсно

Я приїду через 15 хвилин, гаразд?

___________________________________

me

Гаразд

Мінхо витратив декілька хвилин за збори, не готовий, щоб Джисон побачив його в спідньому. Він надягнув шорти й синю майку. Він не мав достатньо часу, аби сходити в душ, тому лише вмив лице, щоби позбутися липкості. Він глянув на себе в дзеркало.

Що він до біса робить? Про що саме він думає?

Він продовжує думати про що він зможе поговорити з Джисоном, потрібно заздалегідь підготуватись.

Розмовляти про погоду буде жахливо, усі знають, що про таке говорять тільки коли не мають нічого іншого. Він може запитати Джисона про його день, проте буде незручно, якщо Джисон спитає про його день теж, бо в нього не буде багато про що розповісти, бо він цілий день не робив абсолютно нічого. Можливо розпитати про його останнє побачення? Ні, це буде не ввічливо, вони не є друзями. Тварини! Він може розповідати про своїх котів, а Джисон розповість про його рибку. Гаразд, добре, вони мають одну тему для розмови. Тепер залишилось ще близько сотні.

Звук прибувшого автомобіля відволік його від думок. Він зрозумів, що це Джисон, гадаючи, що ніхто інший не зупиниться перед їхнім будинком о першій ночі.

Він глибоко вдихнув і вийшов на вулицю, намагаючись бути тихим, аби не розбудити Чана й Чанбіна, якщо звісно Джисон уже не зробив цього звуком свого автомобіля.

Він відчинив двері й одразу ж помітив Джисона, котрий посміхався йому зі своєї машини.

Він не міг не посміхнутись у відповідь.

— Привіт. — радісно сказав Джисон, коли Мінхо зайшов у машину.

— Привіт. — відповів Мінхо нервово.

На мить, він просто дивився на Джисона. Той був одягнений у все чорне, втім, нічого нового. Він не одягнув шапочку, як зазвичай, тому його блакитне волосся було повністю відкритим. Мінхо не хотів витріщатись занадто довго, проте його волосся дійсно виглядало гарно, блакитний барвник уже тмянів і коріння трохи виступало. Тим не менш, цей колір волосся йому неймовірно пасував.

Молодший помітив, що Мінхо витріщається на нього, і спантеличено дивився на нього, доки не зрозумів

— Ох, чекай, ти хочеш вести? Нам варто помінятись місцями? — запитав він у Мінхо.

Мінхо похитав головою.

— Господи, ти не захочеш побачити мене за кермом.

— О, тож ти витріщаєшся, бо оцінюєш мене? — Джисон хитро посміхнувся, — Не може винити тебе, я шикарний.

— Чекай, що? — запитав Мінхо, його лице тут же загорілось.

— Я жартую

— Ох.

— А тепер пристібни ремінь безпеки. — сказав молодший, заводячи авто.

— Дійсно, — зрозумів Мінхо, — так, добре.

Й ось так, вони почали рух, офіційно на шляху в нікуди. Це насправді відбувається. Було занадто пізно для втечі, а вистрибувати з машини буде занадто драматично.

— Тож, — заговорив він, — на вулиці доволі жарко, чи не так?

Він подумки дав собі ляпаса, за відкриття свого роту і вимови того, про що він п’ять хвилин тому заборонив собі говорити.

— Навіть не змушуй мене починати. — зітхнув Джисон.

Мінхо зрозумів, що його ногу трусить, тож схопив її, намагаючись заспокоїтись. Він відкинувся на сидіння і зітхнув.

— Чому ти так нервуєш? — запитав Джисон, мабуть помітивши дивну поведінку Мінхо. Він не звучав роздратовано, мабуть більш зацікавлено і схвильовано.

Мінхо глянув на нього. Молодший не повернувся у відповідь, зосереджуючись на дорозі, проте все ще очікуючи на відповідь.

— Пробач, — випалив Мінхо, — я просто наляканий.

— Ти боїшся мене? — запитав Джисон, він звучав майже ображеним.

— Ні! — крикнув Мінхо, — Мені просто не просто з людьми загалом. — пояснив він.

— Я не знаю, це просто так несподівано і я відчуваю провину, бо потурбував тебе своїм повідомленням, тим більш, ми навіть не настільки близькі, а зараз я просто не знаю, про що можна говорити.

— Мінхо.

— Мені шкода, що я розбудив тебе о першій ночі й тепер ти застряг тут, а я не знаю що роблю і лише чекаю, щоб ти повернув авто і відвіз мене додому, якщо ти захочеш —

— Мінхо. — повторив молодший, цього разу більш суворо.

Старший одразу ж замовк.

— Я вже казав тобі, що я дійсно був щасливий отримати твоє повідомлення раніше, я б не сказав тобі зв’язатися зі мною минулого тижня, якби не мав цього на увазі. — заспокійливо сказав Джисон. — Тобі не треба боятись, якщо ти хочеш, ми можемо їхати в тиші. І ти не розбудив мене, довірся мені, я ніколи не сплю в цей час.

— Н-ні, я не хочу їхати в тиші. Я хочу говорити з тобою. — тихо відповів Мінхо.

Джисон швидко глянув на нього з посмішкою на обличчі і відвернувся, знову фокусуючись на дорозі.

— Чудово, бо я також хотів би розмовляти з тобою.

— Тепер, чому ти не спиш? — запитав він у Мінхо.

Старший знизав плечима.

— Не знаю, не те, що б я мав проблеми зі сном, я просто завжди починаю багато думати вночі й тобі бум, і проходять години, навіть не помітивши.

— А, зрозумів, — відповів Джисон, — так завжди коли заходить сонце.

Мінхо посміхнувся на його слова.

— Моя тітка також так казала. Ну, взагалі, вона казала так завжди, коли приходить ніч, проте це, власне, одне й те ж саме.

— Ти також не спиш по цій же ж причині? — запитав він у молодшого.

Джисон пирхнув.

— Ти точно не хочеш знати мій розклад сну, він у повному безладі.

Мінхо нічого не відповів і продовжував витріщатись на Джисона, чекаючи на розповідь.

Молодший, схоже, зрозумів це.

— Мабуть, ще в середній і старшій школах, мені не потрібно було нічого робити, для чудових оцінок, але коли я пішов до коледжу, зрозумів, наскільки тяжко працювати. Я проводив більшість ночей, працюючи над завданнями, і тепер, коли я склав іспити, усе ще не можу звикнути лягати раніше, тому я просто сплю, коли… відчуваю, що можу спати.

— Відстій. — відповів Мінхо.

— Типу того. — засміявся молодший. — Зачекай, ти навчаєшся танцям, правильно?

Мінхо кивнув, потім додав тихе так, зрозумівши, що Джисон не дивився на нього через дорогу.

— Що ти робиш зараз, влітку, типу ти танцюєш взагалі?

— Ну так, я танцюю весь час, — засміявся Мінхо, — я вже згадував, що навчаю дітей разом із другом, також постійно відвідую танцювальну студію. Вона відкрита для всіх студентів влітку, ми просто не виступаємо до початку наступного семестру.

— Ти виглядаєш як гарний танцюрист. — сказав Джисон.

— Ти навіть не бачив, як я танцюю.

— Тому я сказав, що ти виглядаєш як гарний танцюрист.

— Тоді дякую. — сором’язливо відповів Мінхо.

— Як довго ти займаєшся танцями? — запитав Джисон.

— З п’яти або шести років, я гадаю.

— Танці це те, чим ти хочеш займатись до кінця життя?

— Безумовно. — відповів Мінхо.

— Пробач за такі дурні питання, цілком зрозуміло, що ти не плануєш стати адвокатом, чи ось на кшталт цього. — засміявся Джисон.

— Все гаразд. — засміявся Мінхо у відповідь.

— Твої батьки підтримують тебе в цьому?

Батьки. Це була остання тема, на яку він би хотів говорити з Джисоном. Тут є багато про що розповісти, та й вони з Джисоном не були настільки близькими, щоб обговорювати подібне. Він не хотів розказувати йому всього, проте брехати про це буде також не зовсім добре.

— Моя тітка дуже підтримує мене. — зрештою вимовив він, сподіваючись, що Джисон більше не задаватиме подібних питань.

Джисон кивнув, немов зрозумівши натяк.

— Ти її відвідував учора?

— Так, — відповів Мінхо, — Ми не бачились із того часу, як я переїхав, було приємно знову зустрітись.

— Я сумував учора за тобою.

Мінхо глянув на нього здивовано. Хлопець звучав чесно, він не сказав це дражливим тоном.

— Так, Чан згадував про це, — відповів він, — якщо чесно, я не повірив йому спочатку.

— Що, чому ні? — відповів Джисон, майже ображено.

— Ну, не просто не мало жодного сенсу для мене. Я маю на увазі, ми ледве говорили, я не очікував, що ти помітиш мою відсутність того дня. — тихо відповів Мінхо.

Джисон насупив брови.

— Не сміши, звичайно я помітив. І що ти маєш на увазі, що ми ледь говорили, ми бачились майже кожного дня?

— Нуу, так, але ми майже не говорили, знаєш, саме ми вдвох.

— Ми можемо виправити це, — рішуче відповів Джисон, — зараз почуваю себе поганим другом, ніколи не помічаючи цього.

Мінхо майже захлинувся повітрям.

— Друг?

— Так, друг. — відповів молодший.

— Ти вважаєш мене другом?! — здивовано перепитав Мінхо.

— А ти ні?! — запитав Джисон у відповідь.

— Я-я, ну, — заїкнувся Мінхо, — я не знав, що ми друзі, у мене відстійно з дружбою, у мене по суті тільки троє друзів.

— Ти божевільний? У тебе є я і Чанбін, і Чан, і Фелікс, і Хьонджин, і Чонін, і Синмін, і багато інших.

— Я не думав, що сподобався вам достатньо, щоб ви вважали мене другом. — пробурмотів Мінхо.

— І чому ти так вважаєш? — запитав блакитно волосий хлопець.

Мінхо знизав плечима.

— Бо я ніколи насправді не подобався. У мене ледь було декілька друзів, коли я зростав, усі думали що я дивний.

— Пробач, що забагато говорю про себе. — перепросив він.

Він ненавидів говорити про себе. Він завжди думав, що люди вважатимуть його зацикленим на собі і прагнучим уваги.

— Ох, не вибачайся за таке, — засміявся Джисон, — коли діло доходить до розмов про себе, я точно переможу.

— Ти часто говориш про свої перепихони, коли ми всі збираємось разом. — зрозумів Мінхо.

— Так, точно. — пирхнув Джисон.

Це не було так незручно, як раніше. Мінхо помітив, що більше не нервує. Джисон часто так робив, дарував незрозуміле відчуття комфорту. Він посміхнувся, знаючи, що в нього з’явився новий друг.

— Гаразд, давай поговоримо про наші улюблені речі, ми знаємо дуже мало про одне одного. — запропонував Джисон.

Мінхо кивнув у знак згоди.

— Гаразд, ухм, — замислився він на мить, — який твій улюблений колір?

— Це мабуть буде дуже несподівано, але мій улюблений колір — чорний. — дражливо посміхнувся Джисон.

— Що на рахунок твого?

— Мені подобається м’ятний. — одразу ж відповів старший.

Джисон м’яко усміхнувся.

— Це має сенс. Який тоді твій улюблений смак морозива?

— Мені подобається м’ятний шоколад.

— Гаразд, отже в тебе м’ятна залежність? — дражливо запитав Джисон.

— Хей, не звинувачуй мене! Це дійсно чудово смакує! — крикнув Мінхо у свій захист, змушуючи Джисона сміятись.

Він вирячився на молодшого, він дійсно не хотів щоб це лякало, але якщо чесно, це була провина футболки Джисона, котра показувала половину його торсу. Його очі зупинились нижче його пахви, помітивши там тату.

— Не знав, що в тебе є тату. — сказав він.

— Про яке саме ти говориш? — запитав молодший, — В мене їх багато.

— З пташкою. — відповів Мінхо.

— Ох! — зрозумів Джисон. Він відтягнув трішки свою футболку, щоб Мінхо зміг побачити її повністю. — Гарна, так?

Мінхо кивнув.

Він завжди вважав тату крутими й гарними, і колись також хотів би собі одну. На жаль, він із тих людей, котрі налякані, що будуть шкодувати про своє рішення, після першого ж тижня, і ненавидіти себе.

— Це була моя найперша. — сказав Джисон. — Це було на початку останнього року старшої школи, ми були на вечірці й мої друзі вирішили зробити тату, ми написали випадкові речі, з якими можливе тату на стікерах і просто витягували, щоб знати, що саме ми будемо бити. Мені пощастило витягнути птаха, один із моїх друзів отримав тату з моїм ім’ям. — засміявся він, згадуючи минуле.

Мінхо також засміявся, хоча він відчув легкий біль у грудях. Не те, що він не щасливий за Джисона, він просто не міг не шкодувати себе, за відсутність таких моментів у своєму житті. Він ніколи не мав справжніх друзів, щоб робити такі божевільні речі, як роблять більшість людей у старшій школі.

— Мені подобається. Це виглядає гарно, акуратно, якщо так можна сказати. Але також дещо темно, завдяки чорному кольору й це пасує твоїй особистості. — сказав Мінхо.

— Так? — здивовано запитав Джисон, посміхаючись про себе.

— Угу.

Джисон кинув погляд у вікно, зависнув на чомусь.

— Хей, не хочеш поїсти чогось? Можемо прихопити щось в McDonalds. — запропонував він.

Мінхо не фанат шкідливої їжі, але з якоїсь причини, з’їсти щось нездорове в даний момент здалось йому чудовою ідеєю.

— Так, звісно, я насправді трішки голодний.

Вони вони під’їхали до вікна Мак-авто, де Джисон замовив їм курячі нагетси та картоплю фрі. Мінхо б наполягав на оплаті всього, якби не забув свого гаманця вдома, не думаючи, що вони візьмуть їжу по дорозі, тому він дозволив Джисону заплатити за них. Він пообіцяв, що обов’язково заплатить на них наступного разу.

— Тож, буде наступний раз? — запитав Джисон, потягуючи колу через соломинку.

Мінхо застиг на мить із відкритим ротом. Він не хотів, щоб Джисон почувався вимушеним тусуватися з ним. Чи захоче він взагалі повторити цю ніч?

— Я-я маю на увазі, тільки якщо ти захочеш. — заїкався Мінхо.

Він знав, що Джисон не буде відчувати огиду, і не вижене його з машини, але він також не очікував, що молодший буде так йому посміхатись. Він не міг цього описати, але він відчував від цього тепло всередині.

— Звісно я хочу. Ми можемо виходити кожної ночі, маю на увазі, буквально кожної ночі, я не проти. — сказав Джисон.

— Я не буду турбувати тебе кожної ночі, — засміявся Мінхо, — але дякую, я ціную, що ти хочеш зависати зі мною.

Джисон подивився на нього, і мінхо не був впевнений, що саме відбувається в його голові. Він дивився на нього, ніби намагаючись віднайти правильні слова, щоб сказати щось.

— Ти завжди був таким сором’язливим? — запитав він.

— Мх, — Мінхо зупинився, щоб дожувати нагетс, — так, типу того. Не можу сказати, що я настільки сором’язливий, наприклад я досить впевнений, коли виступаю. Проте мені тяжко спілкуватись із людьми. Не знаю, мені просто здається, що я всім набридаю. Я був дійсно переповненим на початку, коли переїхав до Чана й Чанбіна, розумієш? Не через них, а через те, що ви почали з’являтись, а я не звик перебувати в присутності стількох людей.

— А як же твоя танцювальна команда? — із цікавістю запитав Джисон.

— Це інше, бо ніхто з них не зацікавлений у мені. Ми всі просто тяжко працюємо, щоб стати гарними танцюристами. Але з вами, це дещо інакше, бо я фактично приймав участь в усіх ваших розмовах, ви змусили мене почуватись бажаним, гадаю. — пояснив Мінхо.

— Зрозумів. — відповів Джисон, поїдаючи картоплю.

— Ох! — згадав він, — Забув сказати, я нарешті придумав ім’я для своєї рибки!

— Дійсно?! — захоплено пискнув Мінхо. — Яке в неї тепер ім’я?

— Антуанетта. — гордо сказав Джисон.

Мінхо схилив голову.

— За що ти так із нею?

— Тому, що! — пояснював Джисон, — Це надає їй більш дорогого звучання. Люди будуть думати, що вона коштувала цілий стан, та не просто десять доларів. — хіхікнув він.

— Антуанетта, — повторив старший, — гаразд, мені подобається.

— Дякую. — щасливо відповів Джисон, — До речі, не можу повірити, що не сказав цього раніше, ти можеш ввімкнути свою музику, якщо хочеш.

Мінхо пошукав телефон у кишені й під’єднав його до аудіо програвача.

— Ох, тепер ти достатньо сміливий, щоб ввімкнути свою музику цього разу? — дражливо запитав молодший.

— Замовкни, любитель мюзиклів. — пробурмотів Мінхо, шукаючи щось поміж його пісень.

Зрештою він знайшов свій список відтворення, який створив виключно для того, щоб слухати його за кермом. Він сподівався, що Джисону сподобається його музичний смак, хоча вже зрозумів, що молодшого не дуже хвилює, яку музику слухати.

Вони обидвоє закінчили їсти на цей момент, тому зосередились на музиці, що грала, їм було занадто лінь розмовляти. Мінхо час від часу чув, як Джисон бурмотів «Мені подобається ця пісня.» та «Яка назва цієї пісні?», що робило його дійсно щасливим.

Він відкинувся назад на сидіння, дивлячись у вікно. На вулиці, очевидно, було темно, проте небо було чистим і дуже багато зірок було видно. Він навіть не розумів, наскільки далеко вони з Джисоном заїхали, доки не почав зустрічати нові будинки, які не бачив до цього. Він відчув важкість в очах перед тим, як він зрозумів, що закрив їх і повільно був поглинутий сном.

___________________________________

Мінхо відчув, як щось обережно доторкнулось до його руки щось доторкнулось.

— Мінхо.

Голос заговорив до нього.

— Мінхооооо.

Він повільно відчинив очі й помітив, що був у машині. На мить, він був спантеличений, очікуючи, доки його мозок зможе обробити все. Він поглянув направо й побачив, як сходить сонце, на вулиці було досить світло. Потім він подивився наліво й помітив Джисона, котрий дивився на нього з м’якою посмішкою на обличчі.

— Доброго ранку, сонько. — сказав він.

— Котра година? — пробурмотів Мінхо, потираючи очі.

— Близько п’ятої ранку. — відповів Джисон. — Ти заснув десь дві години тому, і я не хотів тебе будити.

Мінхо зиркнув на нього.

— Ти тільки що розбудив мене.

Джисон засміявся.

— Ну, ми в п’яти хвилинах від твого будинку, я хотів розбудити тебе перед тим, як під’їхати туди.

— Ох. Зачекай, — знову поглянув на нього Мінхо, — хочеш сказати, що їхав сам, наодинці останніх дві години? Чому ти не розбудив мене одразу?

— Ти виглядав так спокійно. — відповів молодший, — Тим більше, було б неввічливо будити тебе, ти заслужив трішки сну.

Мінхо розумів, коди вів Джисон, проте все ще відчував провину за те, що заснув. Він продовжував думати про те, наскільки самотньо мабуть було їхати в тиші.

— До речі, ти знав, що пускаєш слину коли спиш? — розсміявся Джисон.

— Ох, боже, іу, мені так шкода, що тобі довелось бачити це! — відповів Мінхо з огидою.

Він знав, що пускає слину уві сні, він робив це ще з дитинства, й Инджі завжди сміялась із нього через це. Він не знав, що він досить робить це й у 22.

— Ні, не хвилюйся, — сказав молодший, — ти був милим.

Милий.

З усіх можливих слів, він вибрав «милий».

Мінхо ахнув, відчуваючи себе дитиною.

— Чому ти такий розчарований?

— Тому, що це так соромно! — крикнув Мінхо.

— Я буквально тільки що сказав, що ти милий, перестань говорити дурниці, Мінхо.

— Добре. — пробурмотів Мінхо і схрестив руки.

Вони швидко прибули до дому Мінхо і Джисон зупиним машину.

— Гаразд, тепер загубись. — сказав Джисон у жарт, але Мінхо злісно зиркнув на нього.

Він пожував нижню губу перед тим, як знову заговорити.

— Дякую. За сьогодні. — подякував він молодшому.

Джисон посміхнувся йому.

— Тобі також. Мені було весело.

— Обіцяю не заснути наступного разу.

Джисон засміявся, але його погляд зачепився за щось інше.

— Чанбін? — здивовано запитав він.

Мінхо повернувся і побачив того, про кого говорив Джисон, стоячого перед вхідними дверима. Він виглядав ніби розлючений батько, чия дитина прийшла додому пізно, це було досить смішно.

— Хей, Бінні! — привітався з ним Мінхо, коли вийшов із машини.

— Не Бінні мені тут, де ви були? — вимагав Чанбін відповіді.

— Ми не могли заснути, тому вирішили потусити разом. Як ви помітили, що я пішов, чому ви вже прокинулись? — запитав Мінхо зацікавлено.

— Ох, будь ласка, — зітхнув Чанбін, — ти думаєш, я не чув звук машини Джисона о першій ночі? Ми із Чаном двоє прокинулись і бачили як ви поїхали. — пояснив він.

— Ну тоді ти знаєш усе, що потрібно. — відповів Джисон, закриваючи машину.

Чанбін закотив очі, схопивши Мінхо за руку.

— Пішли велика дитино, давай вкладемо тебе в ліжко.

Мінхо подивився назад на Джисона й помахав йому

— Завтра в цей же час? — запитав він із надією.

Джисон самовдоволено посміхнувся йому.

— Це побачення. — сказав він, кокетливо підморгуючи.

Мінхо застиг на мить, навіть знаючи, що він просто робить як звичайний Джисон.

— Джисоне, перестань фліртувати, ти налякаєш бідного хлопчика — прошипів Чанбін на молодшого.

—Але я нічого не зробив! —кричав Джисон, виправдовуючись.

— Він мій сусід по кімнаті!

— Я щасливий за вас, тепер перестань кричати на мене! — він скрикнув, змушуючи Мінхо і Чанбіна сміятись.

— Бувай, Джисон! — сказав Мінхо, знову махаючи йому.

— Бувайте, лузери. — пробурмотів молодший перед тим, як поїхати.