Місячне бажання

Місячне світло знущалося над водою, прикидаючись сріблом. Поки кручи й самі собі насміхалися, але тихо з сторони, щоб їх маленький акт презирства не викрили.

На тих кручах, стоявши говорили, дві статури. Юнак стрункість якого лякала, обернувшись до місяця, милувався його величністю. На шиї був довгий шалик, що був довжиною з десяти метрів. Один з кінців шарфа віддавався літньому вітру разом з білосніжним волоссям, а іншій закривав його очі від всесвіту.

Інша фігура була набагато нижчою, та належна маленькій дівчинці. Волосся ранкової блакиті і рожева, бавовняна сукня, підтверджувала вище сказане.

Дівчинка дивилися в спину юнакові, що крізь шарф вдилявся на місяць.

– Ти нікчемний оракул. – спокійно обізвався юнак.

– Я? Так чому я могла гратися богами скільки змагається?

– Гратися хто завгодно міг. Та це не відміняє, що ти ще більша лялька, як інші.

Дівчинка сіла на траву біля юнака, повернувшись до нього спиною.

– Я не лялька! Я найвище створіння.

– Яке кинули гнити в самих низах. – рівним тоном сказав юнак.

На це дівчисько промовчало, приймаючи свою поразку.

– Якому навіть не дали змогу бачити майбутнє… Ображаєшся? За що? Я такий самий як ти.

– І це щось змінює? – таким самим спокійним тоном запитала дівчина.

– Що саме?

– Твої слова. Ти гадаєш, що скажеш, що ми однакові і все? Тобто після того, як наш творець “поховав” тебе і почав творити інших, щоб перекрити свою втрату ти кажеш, що ми рівні? Рівні після того, як мене викинули, тому що я не схожа на тебе?

– Ти знаєш, що мені випало?

– Не знаю і знати не бажаю.

– Правильно. Лише я і місяць розділимо ту ношу.

Всю ніч оракули провели в мовчанні, лише юнак сів біля молодшої. Те як він дивився на світило було схоже на магічний ритуал. Хоч і зіниці були прикриті він усе одно продовжував “дивитися”.

Під ранок той взяв спляче дівча і поніс до будинку. Будинок стояв на привітному пагорбі, що обіймав білосніжний паркан. За парканом було ще кілька таких кумедних будинків, що були зроблені спеціально для робочих. Один будинок міг прихистити до п’яти людей. Хижина до якої крокував хлопець сховалася між деревами клену, знаходячись позаду всіх інших.

Відкривши двері, юнака зустріла панянка середнього віку з білосніжним волоссям, одягнута в червоний костюм. Немов хмаринка на пурпурних небесах в пік їх смерті. На її милому обличчі горіла привітна усмішка.

– Мурако твоя ласка, якщо йдете гуляти вночі з  Нормою повідомляй мені. І мені здається вона не дуже готова до цих прогулянок.

– Так, Занадто слабка, я знаю. – холодно випалив Мурако.

Ще говорять “сказав, як відрізав” це був саме такий випадок.

Оракул пройшов до спальні і поклав Норму на ліжко. Бідолашна було зморена втомою.

– Вибач, я не хотів тебе турбувати, Ділорес.

Усмішка зійшла з обличчя, перетворившись на співчуття. Чи це славнозвісний материнський інстинкт чи людська емпатія? Важко сказати. Але Ділорес відчувала, що щось не так.

– Напевне, тобі також потрібно відпочити. – сказала панянка, поклавши долоню на щоку оракула.

– Я не втомився. – Мурако взяв Ділорес за руку, трохи нижче долоні.

Долоня зігрівали “бетонне” тіло більше багаття, але юнак не міг дозволити собі подібного.

– Точно?

– Так.

– Якщо ти хочеш поговорити, то завжди можеш це зробити. Тебе, щось турбує?

– Все нормально.

Ділорес сіла на стілець, що покірно тинявся біля столу, показуючи долоню на інший стільчик, натякаючи, щоб хлопчина сів. А він тільки обперся об стіну і схрестив руки на грудній клітці.

– Мені немає чого тобі сказати.

– Гаразд, як скажеш. Просто май на увазі, що можеш поговорити зі мною про, що заманеться.

– Я краще піду полежу. – з цими словами Мурако зник в дверній рамі по дорозі до своєї кімнати.

Атласні штори ховали будь-який промінь сонця від хлопця. Легке, але повітря надавало нічного холоду. Юнак каменем упав на ліжко. Бездумно той зняв шарф і необережно кинув його на підлогу.

Очі кольору місячного, жовтого божевілля дивилися на стелю. В голові усе грали барви воскресіння сонця, що заворожили його вранці. Поки того милували схід сонця камінь з душі зник, а зараз він знову тягнув донизу.

• ” Я оракул, хранитель, бог, тей хто материк одним списом розділив… Та ніхто проти смерті, як так? Що за безглуздя? Тільки місяцю мене зрозуміти. Він також втомився… Норма ніколи не зрозуміє, що таке втома, маленьке егоїстичне дівчисько, красива лялька та порожня всередині. Лише ми з тобою, Луно, знаємо ношу оракула, лише нам зрозуміти наскільки ми далекі від щасливих людей. Навіть твоїм донькам цього не розуміють. Але я не розумію чому Ділорес прагне мене “врятувати”. Напевне, то твоя душа, Луно.” – з цією думкою юнак поринув в холодні та порожні сни.