Вступ

І в цей момент вона відчула, як всі тягарі спадають з неї та летять до прірви. Звісно, Катерина теж падала. Здавалось, всі гріхи, скоєні дівчиною, тягнули її з багатоповерхівки вниз. В голові пролітали погляди жінок, дітей, чоловіків.. Чи жалкує вона про те, що скоїла? Ні. Чи шкода їй тих людей? Ані краплі. Чи тисне це на неї? Так. Хочеться плакати та кричати, але все, на що є сили, це легка усмішка і мокра доріжка від сльози на щоці.

Братику? Ти теж тут..? А чому ти летиш зі мною? – дівчина заливається сміхом, знаючи, що це вимальовує її, вже травмована, психіка. Це не він. Всього лише марево.

Вона розкидує руки, запрошуючи його в свої обійми.

– Я так сумувала, братику. Мені було безмежно боляче не бачити тебе щоденно. Не сваритись з тобою, не жартувати, не отримувати чаю на ніч в вихідні, коли ти приїздив. Обіцяю, ми знову будемо разом. Дочекайся мене там… Братику.

Так, помста була не в таких масштабах, на скільки хотілось би. Вони заслуговують на гірше. Але вона зробила все, що в її силах.

«Душу й тіло ми положим

                    за нашу свободу…»

В мертвій тиші було чутно лише гімн, коли мертве тіло вже лежало на землі, окровавлюючи блакитно-жовтий прапор.