tristitia.

Дивитись на себе — гидко. Чи то у відображенні дзеркала, чи то у відзеркаленні дійсності.
Всім навкруги це вже до нестями набридло. А власні закони знову набувають беззаперечної чинності.
Відчувати себе — нестерпно. Я рахую до десяти і знову запиваю бридкі пігулки.
Пройшов вже п’ятнадцятий серпень, а я й досі споглядаю пусті й тривожні, але власні провулки.

Жити у темряві — страшно. А сумувати за світлом — цілком нормально.
Але робити хоч щось все ж таки варто. Наприклад, можна спробувати відкрити фіранки.
Жити в порожнечі — якось. Сумувати за чимось — дарунок.
Лежачи у власній кімнаті навіть жодної думки про гіпотетичний (але все ж неможливий) рятунок.

Відчути хоч щось — залежність.
Залежність від болю і довжелезний шлях у нікýди.
Одне тільки слово — даремно.
І знову у вухах тривожні сирени загули.

Дивитися в дзеркало — дивно. Очі зовсім чужі й невпізналі.
А дивитися у вікно — марно. Навколо як і раніше тихо. Лише гудіння придуманого трамваю.