Ми любимо казки, але не віримо в них.

Я не завжди думаю про нього. Але біль після нашого розлучення переслідує мене двадцять чотири на сім. Коли прокидаюсь. Коли роблю буденні справи. Навіть коли посміхаюсь своїм близьким та рідним. Одне з найболючіших, це посміхатися через силу. Сміятися не дивлячись на те, що він забрав частину твого серця, і мабуть, «цілою» ти більше ніколи не будеш.

Пройшло вже декілька років, після того як він пішов від мене зі словами про те, що між нами завелика різниця в віці та ми не підходимо одне одному. Здається, ще він казав щось про те, що він не хоче псувати мої найкращі роки.

Мені 20, в мене були спроби покохати когось, але кожен раз залишаючи після себе тільки сигаретний дим, я покидала людей з думками, що кохала я тільки одного.Заради кого я б могла навіть кинути палити.Я стільки ночей провела в сльозах, у благаннях усіх існуючих Богів про повернення мого кохання.

Але, або їх не існує, або мене ніхто не чув. Ніхто не чув скиглення тихими ночами, ніхто не помічав як бринчали сльози в моїх очах. Мене більше не заспокоювали чужі руки.Я видалила його номер, але даремно, я пам’ятала його напам’ять.

Декілька разів я ледве не подзвонила йому, але кожен раз мене спиняли думки, про те, що, а раптом в нього є жінка? Діти? Чому б ні?

Я пам’ятала кожен рух рукою,помах віями та як очі змінювали колір від темно янтарного, до сонячно – золотого.Я пам’ятаю звичку поправляти окуляри на носі. Хмурі брови коли він зосереджувався. Я пам’ятаю кутик губ які розпливалися в доброзичливій посмішці яка брала в полон моє серце.

Я навіть навмисне переїхала в його велике місто, в надії, що колись я на нього випадково натраплю. Я сотні разів уявляла, нашу випадкову зустріч десь на вулицях міста, або, наприклад в кав’ярні. Я ходила всюди і чекала.Я чекала на нього три тисячі п’ятсот п’ять цигарок. Двісті вісімдесят горняток кави, та сотні вивчених пісень, та декілька десятків написаних конспектів.

Я чекала його п’ятдесят три шрами в надії, що колись його пальці легко проведуть по ним, та він скаже якою ж я дурною була.

Але він не з’явився тоді, не з’явився зараз, зате з’явилися панічні атаки та нерозуміння чого ж я все таки хочу від життя. Я на першому курсі археолога, і це допомагає мені відволіктися від моїх днів схожих один на одного.

З академії у меня залишилося тільки дві подруги, Стейсі та Соломія. Але ми вже давненько не бачилися. Соломія в іншому місті, а Стейсі виїхала за кордон, бо в її сім’ї почалися проблеми, але вона обіцяє, що скоро приїде в гості.

Так я і існувала, поки не зустріла Євгена. Він на декілька років старше за мене, і він перший блондин за декілька років. Раніше я уникала все, що мені нагадувало про того,чиє ім’я тепер для мене під забороною.

Ми познайомилися в інституті, він навчається на 3 курсі. І з тих пір ми майже не розлучалися. Поряд з ним, мої рани тимчасово загоювалися. Мені здавалося, що я почала знов жити, знов відчувати всю палітру емоцій. Після знайомства з Євгеном, я неначе прокинулася після довгого сну. Євген залишався мені другом, але, здається, я почала закохуватися.

– ти виглядаєш більш щасливішою.- сказала Стейсі. Ми вже з пів години розмовляли по відео зв’язку.

– я почала краще себе відчувати.- посміхнулась я дівчині в моніторі.

– скоро приїду, і обов’язково познайомиш мене з цим своїм Євгеном.

Як тільки я хотіла щось відповісти подрузі, в мої двері подзвонили. Я попросила подругу зачекати.

Я відкрила двері, а там стояв кур’єр з великим букетом білих троянд. Я ледве втримуючи квіти одразу побігла до відкритого ноутбука що б похвалитися подрузі. Стейсі захоплено почала верещати. Після того як я поставила троянди в воду, я помітила маленьку записку.

«Моїй М. від Є.»

Я дістала телефон, що б написати Жені, паралельно вислуховуючи Настю.І все здається налагоджувалося, поки Євген не запросив мене в ресторан на свято…