Психологічний тиск

Жахливий біль – ось і все.

Можливо, зараз він згорав заживо, або його розривали на шмаття. Він більше не міг відчувати своє тіло, стерлась різниця між його плоттю та безмежною агонією що панувала навколо. Вона одночасно проникала та вырвалась через кожну часточку його існування.

Чи він мертвий? Ні, такого не може статись. Врешті решт, смерть же має бути звільненням від болю? Кінець який би він хотів зустріти, той про який благав би, якби взагалі міг використовувати свої голосові зв’язки. Він прийняв смерть. Він був би щасливий, якщо це означає що вони будуть в безпеці. Якщо це означало що вони зможуть жити. Він був готовий до цього. Він зрозумів.

Не сказати що в нього не було жалю. Образ Куіни періодично впливав у свідомості. Крихітні моменти, коли він вважав що нарешті помер, перш ніж знов впасти в епіцентрі болю. Хоча б він знов зможе побачити її. І вибачитись перед нею за те що не встих, що підвів її. За те що він занадто слабкий.

Але згодом, здавалось що після цілого життя страждань, біль відступила. Він напружився, інстинктивно здригнувшись почав готуватись до нової хвилі мук, але нічого не оставалось. Він знов міг відчувати свої кінцівки. Він ворухнув рукою, пальці також відчувались. Чи він живий? Хіба це можливо?

Без проблем сівши він помітив не тільки відсутність болю, але й те що на його тілі немає жодних пошкоджень. Ні порізів, ні забоїв, ні синців. Ніби всі його травми були просто стерті.

— Це напевно рай, — подумав він. Це означало що він точно вже мертвий. Його покалічене тіло, схоже нарешті перестало боротись. Врешті решт він помер.

Його очі відкрились вперше з моменту агонії, погляд зусередився на навколишньому оточенні. Густий туман приховував значну частину плоского, не різноманітного ландшафту. Можливо було розрізнити щось схоже на дерева, проте вони були абсолютно голі та мертві. Відчулось що земля, хоча якщо чесно це більше нагадувало якийсь розмокший бруд, на якій він сидів була доволі холодною. Ніби вона лиш недавно була закута в тонку крижану плівку, яка з’являєтся в останні дні осені перед приходом зими. Якщо це рай або пекло то він вкрай розчарований. І все ж таки, де він?

— Ти на роздоріжжі, — промовив голос за його спиною.

Він повернувся і побачив високу істоту в каптур, обличчя було вкрите тмяною димкою і розгледіти його було неможливо. Воно тримало щось схоже на косу, і це змусило його раптово зрозуміти що три катаних більше не знаходяться на поясі, не торкаються бедра. Одразу з’явилось відчуття що він стоїть тут абсолютно голим без своєї зброї.

Хто ты, чорта би тебе побрав? — з нетерпінням запитав він. Йому не можна втрачати час. Він повинен або повернутись до Луффі та команди, або відправитись туди, куди люди зазвичай потрапляють після смерті. Це абсолютно точно було не таке місце.

Темна фігура обурено видала:

— Ророноа Зоро, чи не так? Очевидно, звідки б ти не був там явно не вчать правилам хорошого тону… Проте я відповім на твоє питання: як ти вже підозрюєш, я Моторошний Жнець.

— Що?

— Так, я розумію що ти розгублений, але це все правда. Всі казки правдиві. — із під капдура донісся драматичний видих.

— Які казки?

— Ну знаеш, Моторошний Жнець, втілення смерті, збирач душ…

— Ем… Ні? — і без того небезкінечне терпіння Зоро почало зникати.

— Можливо ти чув про… Блідого вершника? Янгола світла та темряви?

Зоро втупився в нього з абсолютно нічого нерозуміючим поглядом.

Істота явно не розуміла такої реакції.

— Ну що ж, я повинен відмітити що за сторіччя жодного разу не зустрічав того хто не чув би про мене, але це не так і важливо, як я вже казав, я повинен забрати твою душу, щоб ти, як кажуть, потрапив до загробного світу. Просто слідуй за мною.

Це нічого і не дало для розуміння Зоро. Але враховуючи що він в прямому та переносному сенсах, знаходився в темряві, а що ще гірше, без своїх мечів, він вирішив просто йти за дивним незнайомцем до того моменту як зможе отримати відповіді на ще кілька своїх питань

***

— Ніякі душі в світі не коштують того, щоб супроводжувати цього без надійного йолопа, — подумав Моторошний Жнець, вкотре починаючи нові пошуки зелёноволосого хлопця, котрий, очевидно, прикладав всі сили щоб зробити його роботу настільки складною, наскільки це взагалі можливо.

Він дав йому елементарні інструкції, просто слідувати за ним. Але той, якимось дивовижним чином примудрявся загубитися найтупішим шляхом. У відчаї він навіть дав хлопцю вхопитись за кінець своєї коси, щоб бути точно впевненим що його душа не загубиться в тумані. Проте він і так примудрявся зникнути в невідомому напрямку. Обернувшись за кілька хвилин перевірити свого підопічного він усвідомив що той знов розчинився в невідомому напрямку.

Не кажучи вже про те що цей невіглас поняття не мав хто він такий! Він, Моторошний Жнець, Янгол Смерті, Четвертий вершник! Це просто немыслимо. За всі роки, проведені на цій посаді, ні разу, от ні разу не було такого, щоб від не міг справити враження. Його завжди зустрічали або зі страхом, або з радістю. Престиж, популярність… Саме це в першу чергу стало тим що змусило його обрати цю роботу. І все це, абсолютно нічого не значило для цього ідіота.

Нарешті, пройшовши майже всю відстань до місця де вони почали свій шлях і навіть повернувшись назад, він помітив хлопця що неспішно йшов у абсолютно протилежному напрямку від того куди їм було треба.

— І куди, дозволь мені поцікавитись ты йдеш? — закричав Жнець прискорюючи темп щоб встигнути дістатись до свого підопічного перед тим як той знову зникне.

— На міст, як ти і сказав мені. Ты що заблукав? — зеленоволосий обернувся та здивонаво подивився на свого провідника.

— Та заради бога! Міст в іншому боці, тупий ти ідіот!

— Ах так? І чому ти не сказав про це раніше? Заощадити би багато часу…

Жнець роздратований зітхнув і сів на найближчий камінь. Ван більше не міг це терпіти. Такого абсолютно точно не було в його контракті. Так, він відповідав його супроводження, але так само він незобов’язаний бути його нянькою. Можливо він зробить одне манюсіньке виключення, лиш в цей раз. В будь якому разі ніхто не дізнается до того моменту поки він виконує свою тижневу квоту, а з цим у нього ніколи не було проблем. Так, Жнець вирішив. Він відправить хлопця назад.

— Добре, з мене досить, — він встав з каменя на котрому сидів, — я відправлютебе тебе назад.

— Назад? Що ти маєш на увазі? Так навіщо ми йшли сюди?

— Я відправлютебе тебе назад на Землю. Сталась ммм… Помилка. Тобі не можна тут бути. Схожі імена, розумієш же, остаётся часом. — він дуже сподіваюся що хлопець буде достатньо дурним щоб повірити в настільки жалюгідні відмазку.

— І так, ти говориш, що через твою тупу помилку я витрачаю час, ходячи з тобою, замість того щоб бути в своєму світі? Серйозно, хто тебе взагалі найняв?

— Ой, стули вже пельку, — сказав Жнець, швидко розсікая душу в зворотньому напрямку від того як він робить зазвичай. Душа хлопця розчинилась в просторі, і він нарешті зміг розслаблено выдохнути.

Нарешті тиша і спокій.