Реверс Фолз

Він ніколи не вважав це чимось серйозним.

Ніхто не вважав. Ні індиферентний Стенфорд, ні шахрай Стенлі, ні самозакоханий Мейсон. Та й сама Амабель частенько забувала про своє “велике кохання” коли випадала можливість нашкодити Пайнсу або його хіпі-подружці.

Ґліфул, без будь-яких докорів сумління, могла зв’язати коханого, спробувати підірвати живцем, скинути з моста або просто залишити декілька ран за допомогою дорогоцінного амулету або звичайного ножа, і так, як все це було абсолютно нормальним для її симпатичної, божевільної голівоньки, вона, як ні в чому не бувало, навідувалася до нещасного в лікарню, закидаючи його любовними листами та подарунками.

Ґідеон цікавий їй тільки через те, що не піддається її чарам, не стелитись перед нею, як інші хлопці, не боготворить. І варто йому здатися, погодитися на її умови, як Ґліфул тут же втратить інтерес, потішитися тиждень, максимум два, і награвшись покине, а в гіршому випадку, якщо залицяльник не буде відповідати її очікуванням, спалить його тіло в лісі.

Амабель – маленьке, капризне дитя. Дуже розпещене, імпульсивне, жорстоке і зле дитя. Тому ніхто не дивується тому, що вона вривається в будинок ніби розлютована бестія, ігноруючи нестямні крики, гучні звуки битого скла, і гуркіт падаючих меблів.

— Скажи цій істеричці заткнутися! — через двадцять хвилин випалює Мейсон, що ліниво валяється на дивані, залипаючи в телефоні. — Бо мої особисті прохання будуть не настільки делікатні!

Уілл в ту ж секунду кидає прибирання і слухняно киваючи, поспішає піти. Потрапити під гарячу руку господаря – останнє, чого б йому хотілося. Хоча ураган на другому поверсі, варіант явно не краще.

Він голосно стукає у двері три рази і чекає рівно десять секунд, перш ніж зайти, [такі правила і слідувати їм треба в будь-якій ситуації.]

— Хазяйко? В-ваш брат цікавиться чи в-все до-обре, — вони обоє знають, Мейсону начхати. Він дбає тільки про свій комфорт, але у Уілла давно з’явилася ця погана звичка виставляти близнюків у кращому світлі, навіть перед один одним. [І тим більше, нехай він і безсмертний, але попросити її «заткнутися» у нього язик не повернеться.]

Амабель повертається в його бік, стискаючи в руці дивом вцілілу вазу, яку вона, здається, збирається кинути прямо в нього і Сайфер забороняє собі ухилятися. Буде тільки гірше. Він знає про це. Але рука її тремтить і злощасний предмет летить у і так вже розбите вікно.

— Він не прийшов… — вона вся розпатлана, змучена і досі зла. – Розумієш?

Уілл не розуміє, але киває, як той хлопчик болванчик, не наважуючись щось уточнити. Сама розкаже, якщо захоче.

— Він написав мені листа, — вона тицяє пальцем кудись у підлогу, і демон помічає клапті паперу, — запросив на побачення… І не прийшов! ,— він здивований, що в неї залишилися сили кричати. — Так, як він посмів?! Мерзотник! Ніхто не має права чинити так зі мною!

Амабель швидко оглядає майже зруйновану кімнату, чіпляючись поглядом за столик для макіяжу, дзеркало якого і так вже було надколоте, адже його не встигли замінити після недавнього її «припадку», як називає це її брат.

Недовго думаючи, Ґліфул схопилася руками за пошкоджену частину дзеркала і перекинула столик на підлогу. Уламки, косметика та прикраси розлетілися в різні боки, і незрозуміло, чи то від роздратування, чи то від поранення дівчина скрикнула.

— Все добре, міс? — тихо поцікавився Уілл, намагаючись не роздратувати хазяйку ще більше.

Та кілька, нестерпно довгих, секунд дивиться на своє відображення в уламках на підлозі і приходить до тями тільки тоді, коли кривава крапля падає на її чорний, лакований туфель.

— У мене такий жах на голові. Заплетеш мені косу, — вже охриплим голосом говорить вона і сідає на край ліжка.

— Д-дозвольте д-для початку обробити Ваші рани? — Ґліфул ненавиділа, коли до неї торкалися, особливо без дозволу. Йому довелося втопити труп її нянечки, щоб засвоїти цей урок.

Амабель мовчки простягає долоні вперед. Демон потихеньку підходить ближче, минаючи перешкоди на підлозі, сідає навпочіпки і дає собі секунду, щоб набратися сміливості, перш ніж взяти її руки в свої. Які ж вони у неї неприродно крижані, прямо відсмикнутися хочеться, але натомість він шепоче простеньке заклинанн. [Як спогад з минулого життя, щось забуте та далеке.]

Ґліфул відчуває приємне тепло від демона і його магії. І їй на мить стає не по собі від думки, що до зустрічі з їх дядьком він був великим демоном поневолюючим всесвіти. Він керував часом і матерією, знищував ворогів одним клацанням пальців і влаштовував божевільні, криваві вечірки [можливо, їй хотілося б побувати на одній з таких.] Але Амабель відразу відганяє від себе цю думку. Це вже не має значення, це було давно. Дуже давно. Ще до її народження і важливим є лише те, що в якийсь момент, невідомо як, дядечко Форд зміг його обдурити, і тепер від колишньої слави не залишилося й сліду.

Просто трішки прикро, що її магія [нехай вона в них і одна на трьох] не така. В неї вона холодна, безконтрольна, чужа.

— Гребінець у тумбочці.

Уілл закінчує, а Амабель розглянувши свої долоні, пересідає в центр ліжка, так щоб її коротка, чорна сукня не засмикалася. Демон сідає ззаду і нервово видихає.

— Дивись, щоб мені не довелося ламати тебе пальці… Знову.

— Звісно, міс.

Він нервово ковтає слину і починає працювати, відчуваючи, як миттєво потіють руки. У неї у волоссі безліч ковтунів, і Уіллу доводиться використовувати магію, щоб не доставляти дівчині дискомфорту.

— Моя леді… Дозвольте мені щось сказати?

Між каштановими пасмами, демон помічає білі, наче сніг чи папір, попелясті. Майже такі ж, як у Ґідеона, тільки ще світліші, і як би він не знав звідки вони взялися, вирішив би, що хазяйка просто наслідує свого коханого.

Амабель хмикає.

— Моя леді… — повторює Ґліфул, ніби смакуючи це звернення. — Ти хочеш сказати мені щось, що мені не сподобається?

— Дуже-дуже не сподобається, хозяйко.

— І ти все одно хочеш сказати це мені?

Він киває. Вона не бачить цього, але знає, напевно.

— Ну, раз ти так хочеш… Кажи. Мені навіть цікаво!

— Я помітив у вас білі пасма… — обережно починає демон.

— Ах, це? Я не знаю звідки вони взялися, я сама помітила їх не так давно… У щоденниках про це нічого немає, але я схиляюся до того, що дядечко Форд мав рацію. Не варто було мені грати з темною магією, — Ґліфул насупилась наче дитина і несподівано відкинулась назад, спираючись головою в його груди. — Хвилюєшся?

Йому не треба відповідати, він знає це. Будь-яка відповідь звучатиме для неї, як лицемірство чи обман. А коли на запитання немає правильної відповіді, є лише один чесний вихід. Ні так, ні ні. Мовчання.

Уілл стримується, щоб не посміхнутися від цієї дитячої витівки… Дитячої… Він все ще бачить у ній дитину. Дванадцятирічну дівчинку, яку був зобов’язаний навчити магії. Дитя, що вперше в чотирнадцять вбивши людину кинулося в його обійми, благаючи про допомогу. З часом це стало буденністю прикрити їх з братом, замітати за ними сліди, відводити підозри поліції та просто платити хабарі журналістам, щоб не лізли кудись не просять. Він захищає їх від усього, чого може зі своєю обмеженою силою та виконує накази. Вони відточують на ньому фокуси для виступів, а по потребі використовують, як грушу для биття.

— Це не через темну магію, міс…

Амабель злегка повертає голову, щоб глянути на нього і недовірливо хмуриться.

— Ти знаєш, звідки вони? — вертається у попереднє положення, тільки повернувшись до демона обличчям. — Це щось серйозне? Негайно кажи!

— В-вони че-ерез Ваш амулет, моя леді, — тараторить і напружується всім тілом, ніби вона ось-ось вдарить його.

Натомість вона сміється і в голосі чуються хрипкі нотки.

— Маячня! Я все життя його ношу і нічого! Та й у Мейсона їх немає!

— Або він просто маскує їх. Зафарбовує або… — демон замовкає, закушуючи щоку. Мейсон не був хорошим братом, але сестру любив. Нехай і у своїй жорстокій, хворій манері.

— Або? — вона все-таки насторожується.

Сайфер відчуває, як зрадливо голосно стукає його серце. Піт на лобі з’являються в ту ж мить.

— А-а-або використовує і-ілюзії … — йому фізично погано від неї пильного погляду. Наче Амабель намагається влізти йому в голову за допомогою його ж магії. Блюзнірство.

— У будь-якому разі, моя леді, зміна кольору волосся – мінімальний побічний ефект від використання аму-ульоту.

— Що ще?

— Він очорнює душу власника і…

Звичайно ж, вона не слухає. Перебиває, не бачачи в цьому нічого серйозного і починає голосно хіхікати, широко посміхаючись.

— О, не хвилюйся про це, дорогенький, — нудотно-солодко тягне вона, поплескуючи його по щоці, — моя душа і так чорніша за чорне з самого народження і амулет тут ні до чого.

— Тоді Вам нема про що хвилюватися, хозяйко.

Він не наважується сказати наскільки вона все ж таки неправа