Метод Лікування

Марія — дівчина, яку називають цілителька. Вона лікує абсолютно усіх: і тварин, і людей, і, навіть, вовкулак…

Лев — її добрий, й не зовсім звичайний, давній, й не зовсім “друг”. Не зовсім звичайний тому, що він — вовкулака, а не зовсім друг, бо дружніх відчуттів між ними майже не лишилося.

Одного разу Лева дуже ранили мисливці коли він був у своїй іншій подобі, й звісно йому на поміч приходить не хто інша, як Марія. Та метод лікування виявляється дуже незвичним.

 

______________________________

“Лікуй мене, рятуй мене

Дай, може, ще грам

Ще грам, не будь святою”.

@KOSMOPOLIS — “Лікуй мене”

Подих перехоплює і, здається, що бігти вже немає сили та іншого варіанту немає. Тут і зараз діє правило “біжи або помри”. Авжеж, він би міг вбити цих мисливців, та не стане. Так вони люди не погані, в них є діти, вони живуть чесно. Й вбивати їх тільки через те, що вони помилилися і погналися за вовком, якого прийняли за звичайного — не було сенсу. Якби вони знали, що це він, то вони б ніколи, навіть, не подумали б про полювання на його шкуру.

 

Але зараз їх ніхто не зупинить, вони бажають його вбити, і він повинен боротися за своє життя, в нього немає часу зупинятися. І от він майже добіг до дому людини, яка б могла його врятувати від цих людей, коли почув постріл, й, на жаль, після звуку прийшла різка біль, а після неї нічого.

 

***

 

Почувши гучний звук близько біля свого дому Марія, яка була роздратована тим, що знову ті мисливці полюють біля її території на милих тварин, вийшла на вулицю, щоб прогнати їх. Та побачила там не лише людей, а й великого, білого вовка. В нього на лапі була маленька чорна пляма, а на боці виднілась рана, через яку витікала кров фарбуючи таку гарну шерсть в темно рожевий відтінок. Вона знала тільки одного вовка з чорною плямою на лапі. І це був ніхто інший, як Лев!

 

Вона б розігнала тих дурнів в будь-якому випадку, бо ненавиділа й не признавала таке живодерство. Та зараз вона булав така зла, що хотіла убити кожного, хто брав участь в цьому дійстві.

 

— А ну відійшли геть! —  Крикнула вона.

 

Група чоловіків відійшли від тварини, і задкуючи почали направлятися по далі. Бо знали, що якщо вони зараз не послухаються, то вона навіть і слухати більше не стане про їхні проблеми зі здоров’ям.

 

Марія лише почула, як вони перешіптувалися про те, що тварина не дурна і знає куди слід бігти, щоб вижити.

 

Дівчина  не вагаючись винесла все, що було потрібно до тіла ще, хвала небесам, живого вовкулаки й почала обробляти рану та накладати пов’язку. Самим тяжким було перенести цю велику тушку в дім, бо хоч на дворі вже була весна, залишити вовка на, ще прохолодній, землі — не найкраща ідея.

 

***

 

Лев прокинувся, й це вже було добре, але ще краще стало коли він уловив знайомий запах жасміну — хазяйки дому. Відкривши очі чоловік ще й пізнав домівку його рятувальниці. З боку почувся якийсь шум і він повернув туди вже свою голову, а не морду. Його тіло ослабло й прийняло людську подобу.

 

Повернувшись він побачив Марію, й усміхнувся їй, вона ж, Лев в цьому  був точно впевнений, ховала свою радість за емоцією роздратування.

 

— Привіт, Маріє, — говорити було важкувато, в горлі пересохло, — чи можу я попросити води? — Винувато запитав він, бо розумів, що вона за нього переживала й ще намучилась з його лікуванням.

 

— Можна, та ти мені розповіси, чому ті покидьки гналися за тобою, — сказала дівчина подаючи тому воду.  Лев піднявся, оперся спиною об стіну й перед тим, як взяти воду пильно подивився дівчині в очі.

 

— Все просто, вони гналися за мною з тої причини, з якої завжди ганяються за вовками, — тяжко видихнувши й випивши цілий стакан води, він відчув, що йому вже набагато краще.

 

— Ненавиджу  я цих мисливців, тобі дуже пощастило, що ти встиг добігти до мого дому! — Вона сердито жестикулювала ходячи  туди-сюди біля місця де сидів Лев. — А якби не добіг? То був би вже мертвий! Я тобі багато разів казала, щоб ти був обережнішим…

 

Він зупинив її нервову ходьбу, схопивши за руку.

 

— Але ж я вижив, — сказав чоловік, усаджуючи Марію біля себе на ліжку.

 

Настала тиша, та Лев її прогнав продовжуючи свою думку:

 

— І, взагалі, мені шалено подобається, як ти про мене піклуєшся та, як лікуєш мене теж подобається, — він помовчав, — я навіть радий, що так вийшло…

 

— Не говори дурниць, Леве! — Вона зашарілась та опустила голову, Лев на це тільки усміхнувся.

 

Він протягнув свою руку яка, як виявилось була дуже навіть теплою, і зовсім не грубою, як могло здатися на перший погляд. Та поклав їй на плече.

 

— Зовсім це не дурниці, ти й сама це добре знаєш, як і я. — Вона подивилась в його золоті зіниці й була впевнена, що в них промайнула надія.

 

Дівчина, звісно, розуміла, але вагалася це прийняти. З Левом вона була знайома ще з дитинства (він був від неї старший років на дев’ять), він завжди був милим, дружнім, люб’язним попри свої, як вважала Марія цікаві, особливості. Коли йому було вже двадцять, то в нього з’явилась купа фанаток, дівчина ж ніколи не входила до них, вона завжди вважала, тоді хлопця, а тепер вже чоловіка — другом. І вона й уявити собі не могла, що Лев може її зацікавити в більш зрілому віці, тобто у двадцять три роки, ну і точно не могла дійти до того, що вона могла б подобатись йому.

 

Та останнім часом цей вовкулака почав зовсім  не прикрито до неї фліртувати. Вічно в нього щось станеться, й вічно біжить до неї по допомогу, хоча інколи та проблема зовсім не суттєва настільки, що можна сказати її зовсім не існує. Він почав більше проводити з нею часу, завжди її кудись проводжав або звідкись зустрічав. Просто прогулювався з нею по садах, полях, долинах…

 

Раніше вона ображалася, що він завжди весь в увазі дівчат, а на неї майже не звертає уваги, та тепер все стало навпаки, й дівчата почали, деякі косо, деякі зло дивитися на неї. Тепер вся його увага була тільки для неї. Одного разу він взагалі поцілував її зненацька і це побачили декілька дівчат, які тоді прогулювалися берегом річки, ну й шуму було. Марія після того довго з ним не розмовляла, тому шум той швидко й утих.

 

— Звідки я можу знати, що це не твоя нова забава? — Запитала Марія й, як завжди буває, мимоволі задивилася на його оголений живіт, на боці виднілась пов’язка.

 

— Хіба я колись з тобою забавлявся? — Зустрічне питання, — я завжди був, є й буду до тебе відноситися абсолютно серйозно, — твердо закінчив він.

 

— Ну, знаєш, в тебе було купа дівчат… — вона не встигла підібрати потрібних слів. коли він вже промовив.

 

— Купа дівчат? Це ті, які знати мене не знають, а вже намагаються залізти до мене в постіль? — Лев похитав головою, — моє серце ніколи не належало їм, воно лиш твоє, Маріє, і тільки ти можеш його вилікувати або заразити горем.

 

Дівчина несвідомо усміхнулась.

 

— Тоді, мабуть, я оберу вилікувати його, — нарешті ніжна усмішка на яку Лев так чекав. Вони знову дивилися один одному в очі й тишу порушував лиш вітер, бо було чутно, як він, майже в пітьмі, колише покриті рідким цвітом дерева.

 

— Чи дозволиш ти мені, тебе поцілувати? — Без, навіть, натяку на натиск. Лиш ласка.

 

— Так, лікуй своє серце моїми устами, Леве. — І вони поцілувалися.

 

Коли вони робили це перший раз, то відчуття були не такими. На цей раз все було зовсім по іншому. Бо цей поцілунок був жданим й бажаним. Марія не знала, як будуть розвиватися їхні відношення, та вона точно знала, що зовсім не проти них.

 

Він легко підштовхнув дівчину й вона провалилася в м’якість ліжка, чоловік  навис над нею, й тільки тепер вона побачила, що в його очах є те, чого не бачила жодна дівка, яка коли не будь за ним ганялася або спала в одному ліжку. Й Марія цим тішилась, вона вже уявляла погляди тих стерв після того, як вони дізнаються про зовсім не дружні стосунки Марії й Лева. Не раз вони говорили їй, що вона тільки й годиться на те, щоб бути його подружкою й, що Лев ніколи не буде близький з нею. Раніше її це не те щоб ображало, просто це було досить не приємно чути, та зараз вона розсміялася б їм в лице.

 

Бо зараз він ласкав не їх, й клявся в любові теж не їм. Не їх він виціловував від голови до п’ят, не їх він зігрівав теплом свого тіла. Не вони вигиналися під ним. Не їм він говорив різні хтиві слова й компліменти своїм оксамитовим голосом, не з ними він стогнав в унісон. Все це відбувалося не з ними — з нею.

 

І Марія була впевнена, що так він не ласкав ні одну з них. І не буде, бо тепер ця ласка буде тільки її. Подих дівчини добряче збився і було тяжко щось сказати та все ж вона спромоглась.

 

— Леве… — тяжко було втриматися від стогону, коли його, надзвичайно вмілі, пальці досліджували її тіло, — в тебе ж, — вона вдихнула повітря, — рана… не можна фізичних навантажень…

 

Вовкулака відірвався від неї.

 

— Мила, ти, мабуть, забула, та я не людина, — він стягнув свою пов’язку, — на мені все заживає моментально, — чоловік з усмішкою вказав на місце, де вже навіть спомину про рану не було, – особливо скоріше всі мої рани затягуються після твоїх рук і губ. – Він поцілував її, напевно, вже раз двадцятий.

 

— Тоді не зупиняйся, чемний вовк… — за його вустами виднілися ікла, котрі показувалися тоді, коли їхній власник широко посміхався. І знову таки, так він посміхався тільки з Марією.

 

***

 

Пара сиділа на березі річки, та сортували різні трави, раптом Марія притягла до себе лице Лева й поцілувала його, як можна вульгарніше. Звичайно, від чоловіка не сховалася причина. Бо він відчував й встиг побачити перед тим, як дівчина його поцілувала, з десяток краль.

 

Коли, напевно, ті пішли, Марія відірвалася  від його вуст й сказала:

 

— Нехай ті зміюки помруть від заздрощів. — На обличчі чоловіка знов виднілись ікла, а золоті очі сяяли схвалюючим сяйвом.