Як я сюди потрапив

Як я сюди потрапив?…

Нічого не подумайте, але я не той ким можу здатися на перший погляд. Я був звичайним и до нудоти стереотипним старшокласником. Так, серйозно. Якщо ще точніше нудним і стереотипним. Любив комп’ютерні ігри, не любив школу і все, що с нею пов’язано, друзів у мене не було, не рахуючи одного я яким ми разом з пелюшок. Також я захоплювався  фехтуванням, по бажанню батька. Останній рік я паморочив свою голівоньку іспитами і тим, куди піти далі, не знаючи чого саме я хочу від життя. 17 річний хлопець.

Але ж я не просто так почав свою розповідь. Чи не так?

Що ж, цей день був як всі інші… точніше не зовсім. Він почався з непочутого будильника, пролитого кофе і запізнення на таку замудрену хімію.

Я біг в школу і вже уявляв як моя «улюблена» хімічка не втратить можливості сказати промову про моє запізнення. Отже, біг я, що аж в вухах свистіло, вже бачив дах школи залишилося лише пройти через один двір і я опинюся на території школи. Але подвір’я виявилося не подоланою перешкодою. Якийсь мотоцикліст вирішив на великій швидкості промайнути через той же двір і, м’яко кажучи, зачепив мене. Подробиці я не дуже пам’ятаю, перед очами тільки червоний мотік і моє розуміння того, що втекти з його шляху у мене вже не вийде.

І саме через цього ідіота мотоцикліста через кілька секунд я лежав на асфальті весь у крові, наді мною збіглися люди і почали просто галасувати і панікувати, дехто щось у мене питав, але я не міг усвідомити питання. Через кілька секунд моє тіло прийняло до себе слабкість, очі потихеньку почали закриватися, голоси зібравшихся почали віддалятися і через певний час я провалився в темряву.

“Я вмер?” — хороше питання. От тільки я не маю уяви чи вмер я, чи знаходжусь у стані схоже на кому. Та і зараз це не так важливо, бо моя розповідь трохи не про це.  Питання в тому куди саме я потрапив. Якщо чесно то й тут я знову відповім, що не маю жодної думки. Але все по порядку.

Після того як я погрузився в сон пройшло не більше 5 хвилин мого знаходження у повній темряві і десь вдалечині  я почув голос…

—…три дні і він досі не отямився. Я роблю все, що сказав знахар Ворон, але це майже не дає результату…

О, не можу, як же болить голова, та і все тіло ниє

— Ейла, він ворухнувся!

Я почув уривок чогось діалогу. “Я вже в лікарні?” – це була єдина догадка звідки я міг почути мову. Я потихеньку почав прокидатися і відкривати очі, хоч я і соня, але так важко відкрити очі мені ніколи не доводилось, але я впорався. В око вдарило яскраве світло сонця і я побачив тих, кому належали голоси. На мене здивовано дивилися чоловік середніх років і дівчина, як я розумію Ейла, на вигляд зовсім юна.

— Добрий ранок

“Це мій голос? Ох, схоже я реально спав довго, що він настільки сів.”

— Ти прокинувся! – як же щиро вона це сказала, наче дитина, яка нарешті дочекалася неньку, – Мене звати Ейла, я знайшла тебе три дні назад. Як ти себе почуваєш?

Я почав напрягатися, щоб трохи привстати, бо положення лежачи мене не дуже влаштовувало, я хотів роздивитися де я і що мене оточує. Дівчина підійшла до мене і допомогла мені з цим. Ох, я й не думав, що тіло аж так ослабло

— Та наче нормально, тільки голова болить, – я почав роздивлятися навколишній після чого у мене і виникло питання, – А де я?

Відкриваючи очі я думав побачити білу палату, лікарів в того же кольорі формі і схвильовану маму. Але цього я не побачив і був дуже так здивований. А все тому що я знаходився в хатинці, дуже схожої на затишну лісову домівку.

— Ти в Фарсинському лісі, недалеко від прибережжя принцеси Лагуни

— Що? В якому лісі? До нього ж їхати години дві.– тут мені стало страшно. Як я з центра великого міста перебрався в ліс.

— Що? – дівчина нахилилася до мене і торкнулася мого лоба, – Температур наче нема, тоді чому ти мариш

— Ейла, хлопець лежав без свідомості три дні ще й з раною на боці, після такого будь-хто почне марити. До речі, хлопцю, я так і не привітався. Мене звати Бажан, я брат Ейли.

— Моє ім’я Дан. Скажіть, як я сюди потрапив и що з мотоциклістом? Він в нормі?

— З ким? – вони обидва подивилися на мене наче я ніс повну маячню

– Ну, з тим чоловіком, через якого і трапилась аварія. Він живий?

— Так, хлопче, давай ще раз. Моя сестра гуляла по лісу і біля печери побачила пораненого тебе. За формою твоїх ран ми зробили припущення, що на тебе напав вовк і ми віднесли тебе до знахаря. Але з тобою нікого не було. І загалі, що за дивне ім’я «мотоцансклиіст»?

От тепер мені стало ще більш незрозуміло. Як я опинився в лісі, біля печери, ще й після файту з вовком? Що відбувається?!

— Так, давайте тоді по порядку. Де я зараз?

— В Фарсинском лісі

— Добре, це мало що дало, тоді в якому я місті?

— В Юр’їв, — хах, тут мені щось стало не по собі, я ніколи не чув про таке місто, ще й як я потрапив в ЛІС?! Але я повинен чітко розуміти де я, і після невеликої паузи я спокійно задав питання

— Тоді в якій я країні? – все життя я був патріотом своєї країни, але ніколи ще так сильно не бажав почути назву Батьківщини

— В Русі, – в цей момент мої очі округлились і я видав тихий, скоріше нервовий сміх. Не дивлячись на свою низьку зацікавленість в навчанні географію я любив з дитинства, але про таку країну ніколи не чув…

Хоча стоп. Русь… ТОЧНО, от я бовдур, сам же тиждень тому вивчав історію Київської Русі. І тут я зрозумів, що повинен задати ще одне питання

—Ейла, який зараз рік?

—1001

От тут вже я зрозумів, в яку халепу потрапив. Я в минулому, в Київській Русі за часів Володимира Великого