Я ніколи не відмовлюсь від тебе

Наступний день був тяжким. Багато нової інформації та багато домашнього, яке я вирішила ввечері зробити в бібліотеці.

За вікнами вже темніло, бібліотека освічувалась м’яким світлом. На полицях сиділи чарівні напівпрозорі метелики, які виблискували блакитним. Вони були наче привиди.

Учнів майже не було, і я пішла вздовж великих шаф, що б заховатися серед книг.

Але одній побути, мабуть не судилося.

За столом який прихований за високими полицями сидів куратор. Точніше, він, здається заснув. Склав руки на якусь книгу, та поклав голову зверху. Я не знаю, навіщо, але я підійшла ближче. І здається, мій кристал не сильно допомогав, здавалося, що кураторові сниться щось дуже тривожне. Він швидко та уривчасто дихав. Я підійшла зовсім близько, і вирішила скористатися заговором, що б “очистити” погані сновидіння. Я піднесла палець над потилицею чоловіка, та в думках виговорюючи заговір я накреслила золоте коло, яке в себе почало вбирати негативну енергію та сновидіння.

Чоловік розлабився та помірно дихав. Треба буде його розпитати про його самовідчуття. Що ж таке коїться, що навіть кристал не впорюється?

Я захотіла побути поруч. Я тихо присіла на стілець та почала розглядати чоловіка. Всі його риси та запах були для мене такими рідними. Такими звичними. Я так звикла до запаху дорогого адеколону, до привітливій посмішці. Та навіть до хмурих брів, коли він злився. Мій куратор був з тих добрих людей, яких краще не злити. Він був справедливим та розуміючим , але якщо було потрібно – то суворим. Його спокійна міміка та якісь тваринно – елегантні рухи, мене завжди приваблювали. Та й не тільки мене, а ще й як мінімум пів студенток з усієї академії, які розуміли, що викладач не тільки привабливий , а ще й розумний та приємний в спілкуванні. Але я знала, що сам викладач, вважає, що відносини викладача та студента – це не професійно. Він мені це сам сказав, коли якась студентка зізналася в листі йому в коханні. Він тоді не розгубився, а просто поговорив з тією студенткою, та пояснив чому вони не можуть бути разом. Чесно кажучи, тоді, я мабуть вперше відчула грудку жахливого відчуття в грудях, яке зазвичай називають ревнощами. Але я швидко взяла себе в руки та відігнала подібні відчуття та думки. Хоча до сих пір я не можу уявити собі, що колись Лев закохається, і це буду не я.

Лев заворушився та підняв голову. Він втомлено протер руками лице, і мабуть тільки після цього помітив, що я поруч. Я взагалі всілася зручненько, підперла голову рукою. Я помітила, що він ДУЖЕ здивовано дивитися на мене, але тут головне зробити вираз обличчя, наче все так і має бути.

-привіт, спляче красуню. Що снилося? – буденним голосом запитала я, наче мене тільки-но не спіймали за тим,що я слідкую за сплячим куратором.

– ти давно тут сидиш?- моє питання явно проігнорували.

-відповідати на запитання, запитанням – нечесно.- я надула губки.

– не пам’ятаю, що снилося. Тепер ти. – поблажливим тоном сказав Лев.

– Ні. Хвилин 15.

– на диво, жахів на цей раз майже не було. – він втомлено обіперся спиною об спинку стільця. Я накрила рукою його руку. Моя долоня на фоні його “лапи” здавалася дуже маленькою. Він перевів погляд на мене. Його очі були геть замученими, до такого ступеня, що в моїх грудях щось стиснулось.

– розкажи, що сталося. Ти сам не свій останнім часом. – благливо попрохала я.- я же бачу, що щось не так.

Він важко видихнув.

– багато проблем через те, хто я насправді. – таку загадкову відповідь я отримала. Я підсіла до нього ближче, моє лице опинилося зовсім поруч з його.

– в якому сенсі, хто насправді? Ти прекрасна людина, та викладач який любить свою роботу. – він поморщився, наче ці слова завдавали йому болю. Він стиснув мою руку, та підвів її до свого обличчя, рукою я прихлинула до його щоки. В його очах я шукала правду.

– це просто такий період. Все буде добре. – пообіцяв меня чоловік.

Я ще декілька хвилин намагалася взнати, що він мав на увазі коли говорив про справжнього себе. Але він старанно намагався звернути мою увагу на щось інше. Я його відчувала, та відчувала, що йому боляче та страшно. Я звикла до завжди позитивного та впевненого собі Лева, і зараз я не знаю як його підтримати.

Йому все ж таки прийшлось встати зі стола, та піти по своїм справам. Він забув книжку на якій спав. Я віришила подивитися обкладинку. “Сказання про вовкулак”. Й не дивно ж, що йому сняться жахи. Ілюстрації в цій книзі зображували не самих світолюбивих істот. Вовкулак часто зображували як великого вовка, але який стояв на двох наче людина, часто ще домальовували червоні очі, або зображували як самого звичайного вовка, але заввишки ледь не вище самої людини. Всі знали, що у вовкулак на справді не червоні очі, а золоті. Янтарні. Мене наче струмом вдарило. Я почала швидко гортати сторінки, та шукати описи перевертнів. Чи не міг він навмисно залишити книгу?

Я очами швидко бігала по тексту.

Гострий нюх. Швидкість. Не людський слух. Інтуїція. Янтарні очі.

І тут наче все стало на свої місця. Все те, що підсвідомо я помічала, але ніколи не думала про це в такому сенсі. От же чорт недоколиханий. І мені не сказав. Я насупилася. Я вважала його справжнім другом, а він.. приховував свою сторону. Я намагалася думати про те, що напевно йому складно, але образа не ставала меншою. Я на емоціях підірвалась, схопила сумку та швидким кроком, прицокуючи підборами направилась в кімнату Лева. Нахабник. О це постійно дивився в очі і не червонів! Я йому значить на всі 100, а він у нас виявляється вовкун!

Я достатньо швидко прибігла під його двері, та почала барабанити.

– а ну виходь. – мені здавалося я зараз лопну.

Двері швидко привідкрилися.

– а тепер, пане викладачу, ви будете говорити правду і тільки правду.- я підняла палець вгору та тицьнула в бік викладача який визирав з своїх дверей.

– Олено, зачекай будь ласка. – комусь в кімнаті сказав він та вийшов за двері до мене.

ОЛЕНА? Оо, ну все, чоловіче, ти нарвався.

Моє шоковане та шалене обличчя треба було бачити. Здається з мене почалося іскритися від люті.

-Поясни, що я маю тобі розказати?

– Та невже, ВОВЧЕНЯ? Впевнений, що ти НІЧОГО не маєш мені розказати? – тихим, але сталевим голосом запитала я у чоловіка. – Ти в бібліотеці нічого не забув?

Брови чоловіка поповзли на вверх.

– Маш, зажди, я все поясню.

– За одне поясни, що там в тебе за жінка в кімнаті пізно ввечері.

Лев обернувся наче забув про свою гостю.

– це просто моя учениця. Я все поясню.

Я почала сміятися.

– учениця? В кімнаті? Пізно ввечері? Якось “не професійно”, пане викладачу.- уїдливо підмітили я. “Пан викладач” втомлено потер обличчя руками, його окуляри ледь не впали. Він нервово їх поправив.

– заспокойся, будь ласка. Поговоримо завтра, коли трохи заспокоїшся. – він почав розвертатися, при цьому добавляючи. – і не розповідай нікому. Будь ласка.

– та на грець ти мені потрібен?- я розвернулась на підборах та з високо підяйнутою головую пішла геть. – Мудло! – сказала я сама собі, але здається сам “Мудло” це почув.