Кава, ніч та монстри

Здається, містичне та паранормальне переслідувало мене усе моє життя. Та це не так вже й погано. Тобі не буде самотньо, якщо якийсь хтонічний монстр регулярно заглядатиме, аби випити кави з тобою на кухні. Єдина проблема в страху. Спочатку ти не боїшся мороку та тих, хто живе в ньому, але тобі кажуть, що ти маєш. Маєш боятися, щільно затуляти вікна з приходом ночі. Вбивають цей страх як догму з року в рік. І ти дійсно починаєш боятися, чи просто слідувати правилам не відчуваючи насправді страху, але ж так навчили.

Я дивлюся у ці жахаючі нелюдські очі з вертикальними зіницями і розумію, що монстр теж пекельно наляканий. Можливо, і його вчили боятися людей, чи вся справа у тому, що я додаю молоко у каву? Псую цей безцінний напій? Здається, дозволь я, і він би навіть воду не додавав. Їв би зерна ложкою і вдоволено хрумкотів десятками кривих загострених ікл. Гиденько всміхаюся і висипаю в його філіжанку ще й цукор. Цілих три ложки. Сідаю поруч. Він навіть не кривить свою пащеку. З цукром, так з цукром. Аби тільки я не лютувала. Аби тільки не посипала більше сіллю старі дерев’яні підвіконня та вицвілий килимок біля дверей, бо тоді він не зможе увійти, бо тоді о пів на п’яту ранку каву буде ні з ким пити. Хіба що з собою. Та з котрою саме, собою? Істота все ще насторожено дивиться на мене.

— Ще раз погризеш диван.., — додаю у голос суворості і погрожую пальцем.

Монстр присоромлено киває і кидає швидкий погляд на сільничку.

Я мимоволі починаю всміхатися. Нікуди я його, звісно, не прожену. Більше – ні.  Я і так надто довго вчилася приймати темряву — ту, що в мене замість серця. Двадцять п’ять зим пройшло. Мій монстр ледь зовсім не здичавів, а я…

Я надто часто хотіла перестати існувати. Мене ламали з хрускотом, під оглушливий регіт. Темна істота вила ночами за вікнами, шкреблась у шафі та під ліжком і росла, росла.

Не знаю, коли це почало відбуватися, може ще на початку існування людства, коли зорі були молодими… Може ще раніше, та грань між світами тоншала і тоншала. Врешті, вона стала майже прозорою, кволою настільки, що я змогла торкнутись густого чорного хутра, схожого на дим.

Світає. Хтонічний монстр породжений бездонним хаосом вічної ночі п’є зі мною каву з молоком. Здається, він теж прийняв мене. Іноді він розповідає дещо і його мова — колюча, нелюдська здається мені давно знайомою. Він відставляє чашку, задумливо шкребе кігтями стільницю. Відводить погляд. Монстр каже, що я зруйную цей світ. Він боїться, що мене налякають ці слова. Насправді ж я боюсь лише того, що у випаленій бездонній порожнечі, яку ми залишимо по собі, зовсім не буде кави.