Маріє, чому ти завжди носиш краватку?

І так, уявімо, що у світі Сирин є, така собі, маленька перевірка почуттів. Для цього треба зробити ряд певних дій, і якщо вас обох вжалить струмом, то ви благословенні місяцем. Тобто щось типу соул-мейтів. А якщо струмом вдарить тільки одного, то це означає, що та людина відчуває сильні почуття, але не до того, з ким проходить “перевірку”. Ну, а якщо струм не шибонув нікого, то не доля. От і все.

 

***

Ранок ніколи не давався Стейсі легко: завжди вона прокидалася і бурчала. На все. На Марію, Даньку, погоду і взагалі не важливо яка вона була, на академію. Ну і, звичайно, сьогоднішній ранок не виключення.

Марія спостерігала за подругою, яка бігала по кімнаті в пошуках якоїсь помади, і ледве стримувала сміх.

 

Навіть не думай сміятися, Маріє, не смій! — Злісно кинула Стейсі, бачачи як її сусідка вже червоніє від того, що стримує сміх, — краще підіймайся та збирайся. В тебе пів години лишилося.

 

— Як скажете, пані Анастасіє, — дівчина поклонилася, і не встигла ухилитися від подушки, яка прилетіла прямо їй в обличчя.

 

— Не називай мене так!

 

— Ай, ну боляче ж…

 

Не встигла сварка набрати обертів, як двері в кімнату відчинилися, і з-за них показався Даня.

 

— О, о, о, дівчатка ви, здається, сварилися? Ну то подовжуйте, а я подивлюся, — він широко усміхнувся, і Марія готова була поставити всю стипендію на те, що він от-от зникне, мов Чеширський кіт.

 

— Та пішов ти! — Гаркнула Стейсі, і підійшла до дзеркала, напевно знайшовши свою помаду.

 

— Без агресії, Настусю, без агресії, — лагідно сказав хлопець, а потім перевів свій погляд на іншу дівчину, — до речі, офігенська піжама Маріє!

 

— Дякую, так ти щось хотів? Чи просто так забіг?

 

Данька закрив двері й пройшов в кімнату.

 

— Звісно хотів, я дуже зайнятий студент і без діла не приходжу, — він повторив позу Фреймут з її “Ні”.

 

— Ага, аякже, — буркнула Стейсі вже з нафарбованими губами, пригладжуючи волосся.

 

Данило нічого їй не відповів, лише глянув на неї, не мов оцінюючи те, як вона сьогодні виглядає, і продовжив.

 

— Я прийшов сказати, що запрошую вас сьогодні в бар, — він встав і пройшов назад до дверей, — чекатиму вас біля вашої кімнати о шостій! — І з цими словами двері зачинилися ховаючи Даню від відмов дівчат.

 

Дівчата на це тільки тяжко видихнули.

 

А через декілька хвилин, Марія вже поправляла краватку, і підфарбувавши вії, вийшла разом зі Стейсі з кімнати, йдучи на заняття.

 

***

Звісно, Данька стояв біля кімнати, як і обіцяв, і, звісно, дівчата пішли разом з ним.

 

Після робочого дня хотілося хоч якось розслабитись і похід в бар був не таким вже і поганим варіантом для цього.

 

Виявилося, що в Данила сталось щось ну от дуже хороше. А що саме, Марія вже навряд згадає. Та вона точно згадає, що той дурник підмішував в безалкогольні напої алкогольні. До речі, крім дівчат і Данила там були й інші, були і Соломія, і Дамелі, і Єсен. Все було абсолютно добре, якби все йшло так, як треба, але за велінням долі, все, як завжди, пішло не так.

 

— Так, кому підлити? Тільки обережно, бо зараз нас застукає Лев Костянтинович, — Данька подивився у бік куратора і швидко розлив та роздав кожному напої.

 

Всі моментально їх випили, і коли було видно дно, Данило і Марія зрозуміли, що це була помилка помилок. Данило зрозумів це по тому, що випитий ним напій був не таким вже й алкогольним, як він думав. А Марія, навпаки, відчула як у голову вдарив хміль. До того, щоб підтримати свого друга, вона випила зовсім трішки алкоголю, який був підмішений в зовсім не шкідливе пійло. Але те, що випила вона, було не розведене нічим. Воно було абсолютно чистим, і, позаяк, пити вона ще не навчилася, то хміль швиденько заполонив її свідомість.

 

— Ого, подруго, — мовив Данило, — схоже ми попутали наші стакани… Тобі хоч не дуже погано? — Він перевів на неї звинувачений погляд.

 

Все окей, не так вже й багато я випила, — сказала вона, хоча розуміла, що щось вже з нею не так.

 

Всі інші звісно були в шоку, та це зовсім не заважало їм хіхікати над цією ситуацією.

 

***

Чим більше проходило часу, тим більше Марія п’яніла, і ще більше компанія ставала веселішою. Та п’яним головам різні активні веселощі давалися складно, тож вони вирішили зарити себе ще більше в агонію сп’яніння і пограти в гру “Відповідаєш або п’єш”. Правила були прості, нікому нічого роз’ясняти не доводилось, на тому і вирішили.

 

Марія навіть в напівзатуманеній свідомості розуміла, що діло з такими іграми краще не піде, але що поробиш. Йти в кімнату самій не хотілося, а от дізнатися щось нове про інших за допомогою цієї гри було дуже навіть звабливою ідеєю.

 

Перша була Стейсі, питання ставив Данька.

 

— Настусю, чи подобається тобі хтось з присутніх? — цей хитрий лисячий погляд.

 

— Якби я знала, що ти будеш задавати такі тупі запитання, я б не грала, — злісно фиркнула вона.

 

— Ой, ой, ой, не треба тут фиркати й дути губки, — він витягнув свої вуста, кривлячи Стейсі, — нумо, Настусю, відповідай або пий.

 

Дівчина трохи подумала, обвела всіх присутніх за столом поглядом, і Марії здалося, що вона на секунду затримала погляд на Єсенові, та мабуть, все-ж таки здалося.

 

— Я п’ю, не хочу відповідати на твоє дурне запитання, — і випила те, що дав їй Данька.

 

Далі запитання ставила Стейсі, а відповідав Єсен.

 

— Єсене, — вона на хвильку зупинилась, — тобі подобається Марія?

 

У згаданої дівчини очі на лоба полізли. Єсен же відповів абсолютно спокійно, із посмішкою. Потрібно зауважити, що він був найтверезішим за всіх інших. От за це Марії він і подобався- за свою відповідальність, ну, звісно, подобався як друг.

 

— Звісно подобається, — всі завмерли, але Марія знала, що вони не так все зрозуміли, — вона дуже приязна, щира, я вважаю її своєю хорошою подругою.

 

У всіх обличчя наповнилися розчаруванням, бо вони чекали якоїсь романтики, а Настя, здається, розслабилась.

 

Так Єсен поставив питання Дамелі, та Данці, а той Марії. Соломія, до речі, кудись ділась.

 

— Так, Марічко, я дам тобі абсолютно просте запитання, бо ти сьогодні така гарна, що навіть якихось каверзних питань тобі ставити не хочеться, — Марія аж зітхнула з полегшенням.

 

— Ну давай, став своє запитання, Даню.

 

— І так, Маріє, скажи нам, чому ти завжди носиш краватку?

 

Це запитання і правда здавалось простим, та було одне “але”. І цим “але”- був її язик розв’язаний алкоголем.

 

— Ну… — вона думала як краще сформулювати думку, бо здавалося, ніби вона навіть букви забула, — є одна причина.

 

— Ого, а оце вже цікаво, ну-ну розказуй, — Данька, та і всі інші навіть підсіли ближче до неї.

 

— А знаєте, я хочу, щоб до мене хтось отак підійшов, взяв за цю краватку, і так гарненько поцілував, — дівчина з усмішкою дивилася на реакцію інших.

 

— Ну а що?, — продовжувала вона, — і знаєте, було б дуже гарно, якби це був один чоловік…

 

— І який же? — Почувся голос Стейсі з лівого боку дівчини.

 

— Ха, а такий собі Лев Костянтинович!

 

— Вибачте, що заважаю вам веселитися, — почулося ззаду, — та вам час звідси бігом бігти по гуртожитках, бо влетить же вам дуже добре.

 

— Ви правий, Леве Костянтиновичу, — сказав Єсен.

 

— Вже робиться, капітане, — Данька жартівливо віддав честь.

 

— Ну-ну, давайте, я буду стояти на виході, і якщо когось не дорахую, через хвилин так десять, то витягну за вухо! — Смішливим та водночас серйозним тоном сказав чоловік.

 

А Марії аж погано стало. Звісно ж, через декілька хвилин всі вже виходили з бару, і розпливалися по гуртожитках.

 

Але як Марія і думала, її слова не зостануться без уваги.

 

— Маріє, будь ласкава, пішли зі мною, — сказав той, подаючи їй руку, — ми трохи прогуляємося, якщо ти не проти,

 

— Так, авжеж, — вона вклала свою долоню в його, і вони пішли стежкою від бару.

 

***

Нічне, прохолодне повітря трохи виводило зі стану сп’яніння. І коли Марії, ще, звісно, не зовсім, але все ж таки дійшло, що сталося там, у барі, у неї здається оніміло все тіло. Який же ж це сором.

 

— І ви мені навіть нічого не скажете? — Запитала дівчина, зупиняючись і повертаючись до викладача обличчям.

 

— А, що я маю сказати? — він обвів поглядом Марію та оцінивши її стан сказав, — ну хіба, що сказати, що так багато пити — це не дуже гарно, але я здогадуюсь, що це, не твоя провина. Тому і не говорю нічого.

 

— А як же про те, що я сказала?

 

— Ти була під впливом алкоголю, мало що тобі закортіло сказати.

 

Вони замовкли, а потім студентка підняла погляд на чоловіка.

 

— А що, якщо я сказала саме правду? — Їй було цікаво і водночас страшно почути відповідь.

 

Чоловік на це лише усміхнувся.

 

— Розумієш… так буває. Багато хто може закохатися у свого викладача, і я просто не маю права реагувати на це якось бурхливо, бо це нормально, — він погладив своїм пальцем її руку.

 

— Ага, ще скажіть, що це пройде з віком.

 

— Мабуть, я не знаю, — він повільно похитав головою зі сторони в сторону.

 

— А вам колись подобались учениці? — запитала вона, знаючи, що може не отримати відповіді на це запитання.

 

Лев подивився в даль, тяжко зітхнув, але відповів.

 

— Ні, знаєш, ніхто з учениць так до мене ще не проявляв уваги як ти, — він задумався, — мабуть, тому і ні. Жодна студентка мені не подобалась.

 

— А я? — Вона хотіла почути “а ти подобаєшся”, бо він сказав. Сказав, що ніхто так не проявляв до нього уваги, тому і не подобався.

 

— Ох Маріє…

 

— Знаєте, я недавно дещо читала в бібліотеці, — вона оглянулася навколо, — думаю зараз умови підходять і ми можемо перевірити це.

 

— Про що це ти? — Лев вигнув брови в запитанні.

 

— Про те, що якщо встати так, щоб на тебе добре падало місячне сяйво в день, що матиме в даті парне число, то зробивши, ем.. — запнулася, — певні дії, можна перевірити, чи коштують почуття хоча б чогось.

 

Лев засміявся.

 

— Ну, якщо ти так хочеш, давай, — викладач знизив плечима, — так які дії треба зробити?

 

— Треба, ем… поцілуватися…

 

— Добре.

 

— Добре?

 

— Так.

 

— Тоді поцілуйте мене, — вона підняла й опустила руки в нервовому жесті.

 

Лев підійшов до неї без слів, лише з усмішкою. І притягнувши її за краватку поцілував. Марія була здивована такому запалу, але не розчарована. Поцілунок був ніжний, без зайвої пристрасті, але з почуттям. Здавалося, вона відчула ще більшу ніжність цього чоловіка, чим відчувала раніше.

 

Місячне сяйво оповивало їх повністю, їхні руки, плечі, вуста. Бозна-кому відомо, скільки б ще вони цілувалися, якби їх не вдарило струмом. Вони відскочили  один від одного, бо відчуття коли тебе жалить струм прямо в губи не з приємних. А потім розсміялися.

 

— Що ж, — почав Лев, — схоже щирість наших почуттів підтвердив сам місяць. — Він глянув на Марію та посміхнувся, — але для цього необов’язково було цілуватися, дотику пальців вистачило б.

 

Марія здивувалася та зашарілася.

 

— Але в книзі було написано саме так, вибачте… — вона опустила голову, — а чому, якщо знали, то не сказали?

 

Лев знову близько підійшов до неї, взяв за руку і повів далі по стежині.

 

— Ну, я ж не міг не виповнити твоє бажання с поцілунком, — широко усміхнувся він. — Посидьмо он там на галявині, де купа ромашок, а і ще, якщо тобі комфортніше, можеш звертатися до мене на ти.

 

— Давай, люблю ромашки, — тепло його рук приємно зігрівало, але для дівчини в легенькій сукенці цього тепла було не достатньо. Тому коли вони прийшли на галявину, й Лев сівши на траву потягнув її та всадив між своїх ніг обнімаючи. Вона була і зніяковіла, але була така рада.

 

— Зорі сьогодні такі гарні, — сказала дівчина, повернувши до чоловіка голову, — та боюсь комендантка мене з’їсть.

 

— Не хвилюйся, зі мною навіть не понадкусує. Не тільки тобі одній я подобаюсь, — він їй підморгнув, і нічна галявина знову заповнилася сміхом двох, благословенних місяцем, закоханих.