Роберто і Анжела або Що сталося в Хмельницькому, залишається в Хмельницькому

На весілля двоюріднього брата Роберто збирали усією сім’єю, бо для костюму з випускного він надто змужнів. Після примірки чужих сорочок, піджаків, туфель і дідового ременя з металевою масивною пряжкою стало ясно, що ніц йому не підходить. Тре щось інше – стильніше, сучасніше, краще. Під стать його імені, з якогось серіалу, що в молодості дивилась його мама. Люди іменами головних героїв бичків називали, тітка Марія – козу, а мати дитину вмудрилася. Так і вийшов він Волошенко Роберто Миколайович, а для жителів села Мужилів Підгаєцької територіальної громади Тернопільської області – просто Робік.

Отже вирішили родичі колективно, що такому видному хлопцю, як Роберто тра їхати вдягатися на Хмельницький базар! Там, мовляв, точно вибір є.

• Тільки ти ж дивитись там, – наставляла мати, – Не викупи костюм кращий, ніж у нареченого! Скромно, але зі вкусом, шоб було, поняв мене?

В неділю, ще до світанку, сонний хлопець в начищених звечора черевиках та з енною сумою в кишені, трясся в автобусі до мекки шопоголіків – славного міста Хмельницький, на толкучку. Або на тучу, як її називали місцеві. О шостій він вже випав із транспорту у гомін міста, запах біляшів і метушню. Випив кави в кіоску, пішов між рядами, прицінюючись. За годину він змок переміряючи безкінечні штани. туфлі аж поки не наткнувся на контейнер з костюмами.

• Тобі точно до мене! – вигукнула продавчиня в шапці із травки, – Бачу, шукаєш ексклюзив!

За хвилю Роберто вже стояв у сірому костюмі зі сталевим відблиском і міряв на картонці туфлі, які йому завбачливо принесли аж із іншого ряду.

• Боже, як тобі йде! – сплеснула руками продавщиця, – Якраз до очей. Ти бери не сумнівайся! В мене і чоловік в такому ходить і зять, і штириюрідньої сестри брата чоловік уже три роки – йому зносу нема! Це ж самий писк моди, цигорішня колекція!

І бачачи, що хлопець ще роздумує, смикнула за рукав мимопроходящу дівчину:

• Подивіться, як йому пасує, який жених

І вже до Роберто:

• Берете?

*******

Анжела приїхала до Хмельницького із Києва. Вона шукала нових поставщиків. В столиці дівчина мала салон хутра, та справи останнім часом йшли погано. Їй добряче підісрали екоактивісти, тож довелося переходити на синтетичні  жилетки-гусенички і дублянки зі шкіри молодої клейонки, які збиралася просувати через інстаграм.

Вирішивши свої справи дівчина йшла на вихід із оптового, думаючи, де б поїсти і як встигнути зловити світло, щоб зняти для інсти румтур у номері готелю, в якому спинилась. Більше тут просто показувати було нічого.

• Де вже брати контент? – думала Анжела, – В моєму житті зараз нічого цікавого не відбувається. Клопотами ж ділитися з підписниками не будеш. Треба позитиву. А де його взяти? Пора вводити у блог нового персонажа. Кота завести абощо?

Анжела б не проти завести когось двоногого замість кота, та чоловіки не витримували її ритму життя, її заробітку, її запитів. Багато хто боявся не потягти настільки, що й не намагався впрягатися. А особливо не витримували чоловіки життя на камеру. І ще купа різних причин, про які дівчина не здогадувалася і змушена була ділити вечори із салатом, телефоном та сатісфайєром.

Зараз вона поспішала на парковку, де залишила свою Тойоту, коли хтось схопив за рукав:

• Дівчино, подивіться, як йому пасує! Який жених! Берете?

Анжела спинилась. В контейнері на картонці стояв афігєнний хлопець в жахливому вбранні. Дівчина зняла темні окуляри, сховала в бананку на грудях і сказала:

• Костюм – гімно, а жениха беру. Переодягайся, тобі треба щось сучасніше.

Ошелешений Роберто, вискочив з костюму, миттєво натяг свій одяг і пішов за Анжелою, як на прив’язі. За хвилю дівчина знайшла йому м’які брюки і трикотажний піджак.

• Як я можу тобі віддячити?
• Я б щось з’їла, – зітхнула Анжела.
• По хот догу? – радісно скинувся хлопець.
• Ну, хоч не по пиріжку з котятиною….

З вимкненою камерою Анжела могла дозволити собі їсти хоч і в базарній забігайлівці. Вона дивилась, як Роберто злизує соус із розрізу булки і думала, що такому язику знайшла б інше заняття. Хлопець їй сподобався. Простий, як двері, але симпатичний та мускулистий, з вольовим підборіддям, сірим поглядом, він бентежив запхнутих на дно душі метеликів. А ще його ім’я… Від нього віяло полуденною спекою півдня Італії та солоним морським бризом.

Сам Роберто ж дивився Анжелі в очі четвертого розміру і думав, як підкотити до такої лухурі фіфи свої небриті тестикули. Насправді він не мислив такими термінами, звісно. Він казав подумки: «Я би вдув! Але хто ж мені дасть? Спробую. Ну, пошле нахер, так і передбачувано, переживу».

• А ти місцева?
• Ні, з Києва.
• До друзів приїхала?
• По роботі, он там в готелі живу.
• Покажеш мені свій номер?
• А пішли! – сказала Анжела, а сама подумала, – Хоч згадаю, як це з живою людиною.

В номері Роб спершу цілував притиснуту до дверей Анжелу, потім опустився навколішки одним махом зняв її джокери до колін разом з трусами і провів кінчиком язика там, де на його думку мав бути клітор.

• А чо… В смислі? – подумала Анжела, – Так можна було, щоб не я, а мені?
• Храни, Господи, мою майстриню лазерної епіляції, – подумала Анжела.
• Душ! – подумала Анжела,  – Треба було спершу в душ , хоч би там все гаразд було.

Вона б і ще щось подумала, але Роберто нарешті знайшов заповітний горбочок і дівчину вигнуло, а тоді трохи підкосилися коліна. Мужилівський мачо підхопив Анжелу на руки, закинув на ліжко. Акуратно витрусив із об’ємного худі і навіть шкарпетки зняв. Коли Роберто входив у ніжне лоно, Анжела вже текла, як зламаний кран. Вона стогнала в червону від натуги шию хлопця і чіплялася наманік’юреними пальчиками за його біцепси. Неслась душа в рай, а парочка випадкових коханців до своїх оргазмів. Приблизно в такому режимі вони провели залишок дня. А потім Роберто трясся на останньому автобусі додому, а Анжела намагалася виспатись перед вранішньою поїздкою додому.

*******

Минув тиждень. Роберто прожив його на автоматі. Вечорами рахував тріщини на стелі, а краще б обіймав київську бізнес-вумен. При згадці про Анжелу одноока змія піднімала голову і сумно впиралась у резинку трусів. Доводилося давити її рукою. Чергового разу після цього дійства, Роб зрозумів, що більше так не може! Ризикнув тоді, ризикне ще разок. Витер руку об підодіяльник і набрав номер.

• Чуєш… Анжелка… Це Роберто. Я чо дзвоню… Звідки номер взяв? З твого телефону, поки ти була в душі. Тут, теє-то… Брат мій одружується. Приїжджай на весілля, погуляємо.

Чудо або ні, але дівчина погодилась. І поки він засинав подумки кохаючи Анжелу у всіх позах, дівчина в Києві натисла на плей, щоб записати сторіз:

• Прівєтулі, котики, мене щойно запросили на традиційне українське весілля! Поїду в глухе село і буду все-все вам знімати! Залишайте огоньочки на сторіз, щоб я розуміла чи вам цікаво таке подивитися. А ви за українські традиції чи хочете, як в американському фільмі. Напишіть, я читаю всі-всі ваші сообщєньки. Зустрінемось завтра, мої дорогенькі. Всім мій цьом, щоб краще спалося. Мма!