6. Космічний алгоритм

Себ протирав втомлені очі, чекаючи, коли видіння зникне. Але дівчина ставала виднішою все виразніше, проступала і заповнювала собою ніч. Він повільно підходив ближче, нахиляв голову в різні боки. І торкнувся її коліна – світла шкіра, випираючі кістки, волоски. Дівчина була об’ємною, теплою, вона здіймалася під поривом дихання і граційно осідала назад. Себ усе намагався розглянути її обличчя, що топилося в непроглядній чорноті, наче занурене у воду. Вона, здається, зрозуміла бажання хлопчика, і її обличчя виринуло з неба. Себ був готовий до чого завгодно, але все одно позадкував. З цього ракурсу він бачив кожну тріщину на губах дівчини — злами вздовж пагорбів. Вії – гілки дерев, очі – космічні вири. Себ подумав: якби він стояв на її райдужці, а на ній він напевно б помістився… Що б побачив у зіниці внизу? Чи не провалився б? Дихання дівчини гріло його і втомлені, і напружені м’язи. Вона плавно опустила долоню на землю. Себастьян розглядав закручені візерунки на пальцях. І помічав між ними тонкі доріжки космосу — чорні лінії, підсвічені місцями білими крапками. Хлопчик упав на землю, намагаючись сховати себе руками. Думалося бігти, але ноги наче вивернуло в інший бік. Не знаючи, що ще можна зробити, Себ упав обличчям у землю, сподіваючись, що дівчина переплутає його з комахою.

— Не ображу тебе я. Не впізнав? — її голос — немов луна серед гір.
—  Впізнав. Але ні чорта не розумію!
— Мала бути чесною з тобою. Отже, повноважно має бути це. Я така ось. А ти… ти такий, як зараз.

Себ таки підняв обличчя, але не піднімався сам. Губи Касаль склалися ніжною межею. Вона підняла руку – Себастьян відчув порив вітру. Задумалася, а потім акуратно доторкнулася пальцем до його маківки.

— Чи не дуже давлю? Розрахувати важко мені. Не робила так давно-давно.

Вона провела пальцем по його потилиці, вигнутій дугою спині. Повторила так знову і знову. Рухи були ніжними, м’якими, і Себ сам не помітив, як почав вигинатись у такт її долоні. Він відчув себе приласканим котом. Але раптом на думку спала інша асоціація: сестра, що погладжує мурах. Себ різко відхилився убік, наче від удару. Він швидко переводив погляд з неї на своє тіло: що взагалі відбувається?

— Чи все гаразд? – Касаль трагічно опустила брови.
— Чому ти не прийшла на виставу? Хоч так, хоч… як ми. Ну, ти зрозуміла.
— Прийшла я. Мене ти просто не помітив.
— Такої не помітиш.

Касаль гидливо подивилася на своє плече і прихлопнула комаху. А потім на стегні, на обличчі. Себ не розумів, чому не відчуває комах на собі? Але коли Касаль усміхнено підморгнула, усвідомив, що та грала його роль.

— Так ти справді була. Але як? Де?
— Адже казала, що пропустити не смію. Бувала й на ваших репетиціях. Як твоє коліно?
—А? Ще першого дня зажило. — хлопчик потер набряклу рану через штанину. — Але, все-таки, як ти нас бачила, а ми тебе – ні? Ти вмієш ставати невидимкою, я тебе розкусив?
— Все набагато простіше. Пробігаю кішкою часом. Або мишею. Сиджу мурахою на сорочці сестри твоєї.
— І тобі нормально бути такою різною?
— У кожному становищі — фізика своя. Біологія своя. Та й краса своя. І біль. Коли малою була необізнаною, то відчувала буквально, як ламала молекул структуру. Але так хотілося згинати себе. Перетворювати, щоби відчути, як усьому на Землі живеться. Боляче! Але як закінчується, як atera утримує людське все – залишається лише звикнути до нового тіла. Ми вивчали тварин… У натовпі таких же variantae. У юртах — м’яса запах, сльози не готових, кров по ґрунту. Втім… ще до того, як у поселення привели, знала все я. Допитливою була, не стежили за мною. Сама тварин вивчала. Поводження наслідувала. За ніж бралася… У тому наша природа. Не перетворюся — стану для шрамів манекеном. Не так перетворюся — захлинусь органами своїми. У перетвореннях справжня я. Тут відкриттів стільки! Ніколи не бачив ти пальці так близько, права ж?

Касаль знову піднесла до його обличчя розкриту долоню, і Себ знову злякався. Він тремтячими руками обмацував проступаючий рельєф, наче пастозну картину. Плетений і закручений так, ніби наслідував розводи на каламутній воді.

— Тебе цікаво слухати. Нехай і кажеш ти дивно та повільно, коли… ось так. А що це? — Себ тицьнув у тонку космічну тріщину, що охоплює фалангу.

Він відстежив її напрямок. Тріщина розширювалася ближче до ліктя, а там поступово роз’їдала все тіло дівчини. Себ намагався згадати, чи бачив це, коли Касаль була звичайного розміру, але усвідомив, що всі ці частини були приховані одягом.

— Це на простір космічний пародія. – вона засміялася. — Довго в Acherennat я шукала, чим тріщини заповнити. Говорила про них тобі, що тіло можуть псувати. Або прикрашати, як подобається більше. Мені здається, з космосом красивіше.
— Ти нескінченно дивна. Або нескінченна та дивна. Або … коротше кажучи, ти мені подобаєшся.
— Якось ми одружимося, як zaine роблять? — Касаль знову засміялась.
— А чому б і ні? Тільки не кради ще й весільну сукню, благаю. Сам тобі дістану, як виросту.
— Ти мені дістанеш ось таку весільну сукню? Щоб прямо в пору?
— Не бачу нічого нереального.

Касаль грайливо кивнула. Себ і сам ледве стримував сміх від ситуації. Така гігантка, здатна розчавити його одним помахом руки і, що важливо — явно дуже доросла, говорить з ним на рівних. Чує його. Він дивився на її губи, місцями посипані зірками. І захотів до них доторкнутися. Або навіть знову поцілувати.

Як і вперше, Себастьян не помітив, як думки процвіли наяву. Коли Касаль нахилила голову, Себ у передчутті заплющив очі. Її пальці підібрали його плечі, підставили ближче до себе. Хлопчик відчув її нижню губу — морозну, як, мабуть, і сам космос. А коли торкався зір, його накривало жаром і відчайдушно кружляло. Він ринув до неї, хотів стати однією з тих зірок у її тріщинах. І Касаль притискала маленьке тіло долонею дедалі ближче. Себ ніби вплітався в неї.

Він багато чого забув. Але те, що пам’ятав, поспішив притиснути до грудей, хай і незримо. Себ не стримав відчайдушний порив сліз. Він соромився відсувати ковдру. Ліжко було незатишно зім’ятим, ніби намагалося його вирвати. Хлопчик стиснувся клубком, намагаючись провалитися сам у себе. Його нічна сорочка пахла сажею та терпким запахом чужої шкіри. Він втиснув обличчя у подушку і намагався більше не думати: «сон, не сон».

Діана не спала. Вона бачила, як виходив Себ. І з сьогоднішніх розмов, і з ходи брата все зрозуміла. «Його там чекає дівчина …» Вона перекинулася на інший бік, скромно посміхнулася сама собі. Темрява в кімнаті стирала і обриси, і горизонти, тому дівчина могла бути де завгодно: біля нічного моря, у космосі, в будинку дитинства. Але Діані так не вистачало світла, що вона відчайдушно окреслювала в голові чи то верхівку вируючого вулкана, чи величезну свічку. І все, що було горизонтальним для неї, стало вертикальним, у тому числі й положення тіла. Діана йшла вперед, і її оголеним стопам ставало спекотніше і спекотніше. Серед розжареного вугілля розтікалися калюжі воску. Нічна сорочка нестерпно нагрілася, і Діана показала вулкану вкрите жаром лоно, а потім – об’ємні груди. Дівчина увійшла у гарячий віск, затримала подих і пірнула. Коли вийшла, на її плечах залишились відлиті свічки. І всі горіли. І сама Діана горіла, і це дражнило віск, і він стікав між її грудей, лоскотав живіт і огортав лоно. Вона торкнулася того рукою, притуляючи краплю до клітора, а решту — вганяючи глибше. Діана впала на коліна, і ніби сама стікала слідом за воском, що огорнув тіло. Вона не могла дочекатися моменту, коли залишаться тільки ґноти, торкнуться її шкіри – і та висохне. Вогонь її цілуватиме, притискатиметься, обхоплюватиме своїми тонкими, гнучкими пальцями. Вона гордо підвелася, стряхнула з пом’ятих колін крихти вугілля, дряпаючи руки. І з усією цією приємною ношею, мов королева, пішла до головного. Діана так і не визначилася, що це було – вулкан чи величезна свічка, а тому вирішила. Себе. Добити.

Вогонь. Суцільний вогонь. Перед яким навіть краплинки-вогники на її плечах слабшали та згасали. Дівчина підставила вогню свою стопу, легко схопилася за його основу, наче саме там був центр гравітації. Плавно підтягла другу ногу. Вогонь вплів свої язики в її стопи і, немов сонмами змій, ковзав по гомілках, обгладжував стегна, грайливо торкався її статевих губ. Обійняла його, поклала голову на його плечі. І коли язик полум’я терся всередині Діани, висушуючи мастило і підпалював її всю, вона закричала і впала від судом. Вниз. Нижче за своє розуміння.

Її лікоть ударився об ковдру. Дівчина витягла липкі пальці і, не знаючи, що робити, витерла їх об ключиці. Мастило морозило перегріту шкіру. Діану душили різкі пориви дихання.

І як тільки поклала біля обличчя ослаблу руку і збиралася провалитися в сон, почула голос:

— Вставай. Зі мною підеш.

І жар відринув. Діана завмерла. Підтягла до себе ковдру, занурилася у неї з головою.

— Будь ласка. Не треба.
— Ходімо.
— Будь ласка…

Відмовлятися не було сенсу. Руки тремтіли. Діана закусила губу. Втома від вчиненого не давала ні заплакати, ні закричати. Сльози самі по собі висушувалися на зачатку. Аланер підійшов до її ліжка і почав повільно відсувати покривало. Дівчина втискалася в нього, мов у стіну. І, в останній момент, перш ніж опинитися серед холоду, смикнула поділ нічної сорочки вниз.

— Я відчула, що так треба. Мені сама atera звеліла.

Це мало спрацювати. Діана намагалася не зловживати своїм прийомом, але він завжди рятував. Дідусь промовчав. Вона зрозуміла, що може розрізнити риси його обличчя – хтось відкрив вікно і штори, місячне світло вже давно висвітлювало все, що не потрібно: і її пристрасть, і лякаюче обличчя Аланера.

Він вів її холодною травою. Уздовж нарцисів, що заснули, огинаючи глиняну дорогу. У голові Діани вимальовувались найстрашніші картини. Усі частини тіла зводило болем. Вона часом зупинялася, робила кілька кроків назад — але дідусь знову її хапав і вів далі, далі, далі. Вони пірнули в листя — ворох кущів, дерев, трав. Все навколо лоскотало і огортало промерзле тіло дівчини. Ком застряг у горлі: на неї чекає найгірше. І коли дід потягся до ґудзиків на сорочці, вона квапливо перевела думки на небо. Його маленький шматочок, усипаний зірками, наче кунжутом. Її тут немає. Це не з нею. Вона ковтнула сльозу, що підкотила до губ. Дідусь кинув сорочку на землю.

— Забув покривало взяти. Не буде тобі холодно, сподіваюся.
— Не треба… — крізь зуби процідила вона, і сльози бурхливим потоком ринули на щоки та шию.
— Ти чого? Не бажаю я зла тобі. Просто…
— Ти мене не чіпатимеш! — закричала вона, насилу, крізь ком хрипу в горлі.
— Не збирався я. Сонна! Що ти собі придумала?
— Не чіпатимеш! Ні, ні! — Діана позадкувала і вперлася в дерево. Утискалася в нього, як у скелю.
— Ні в якому разі. Діано, не роблю я того проти волі жінки.
— Чому ми тут?
— Тому що такі речі в хаті небезпечно робити. У пориві пристрасті ти могла нам зашкодити. Завжди sonmase, збуджуючись, до природи виходили. І до неї з поваги, і до тих, з ким жили. Адже тіла гнучкі наші, дівчинко моя.
— Ти ж казав, що я незмінна.
— Є ризик завжди. Чи пам’ятаєш ти, що твоя мати квітами обростала? Constanta вона, як і ми з тобою. Але навіть ми залежимо від atera – завдяки ній ростемо, дітей народжуємо. І доступ до Acherrenat маємо, поволі підхоплюємо щось. Могла ти не квітами обрости, а чим гірше.
— Вогнем… — прошепотіла вона ледве чутно.
— І навіть так. Якщо спалахнути ти захочеш — твоє право. І, думаю, зрозуміє тебе природа, якщо таке бажання послала. Але підпалити інших… Діано! Мав я обговорити з тобою це раніше. Думав, що сама ти зрозумієш. Думав, у нас воно окреслено.

Аланер зрозумів, що Діана не планує продовжувати. Тому підняв сорочку, обтрусив від бруду і накинув на плечі. Обоє не пам’ятали, як дійшли додому. Вони прийшли до тями вже в ліжках, вранці, коли з відчиненого вікна до кімнати увірвався порив крижаного вітру. Аланер не розкривав його ввечері. Можливо, комусь із дітей стало спекотно? Але осінь проморозила навіть стіни будинку. Кожен спав незатишно: голови під ковдрами, руки обхопили шиї, від холоду незатишно було навіть шлункам.

— Pacha. — Вилаявся дід.

Слово, хай і означало «дикий, нестерпний холод», раптом зігріло його. Так лаявся батько, Люсіл’я, друзі з поселення. Навіть Касаль, але більше жартома — її вільному, легкому характеру не йшли грубі мовні звороти.

В цей час за заплющеними очима Валто танцював вітер. І підхоплював його, легкого, мов нитку, і створював щільні, прозорі сходи, на яких хлопчик відпочивав від нового для себе відчуття невагомості. Чи це відчували vistgale, коли все-таки наважувалися полетіти? Він опускав ноги вниз, хитав стопами над безликим морем. Кожна хвиля наче копіювала іншу, і ніде не проступало нічого зайвого. Навіть колір лише у двох варіаціях: сапфірове небо, лазурна вода. В обличчя летіло важке волосся. Валто подумав: «якщо я так високо, і atera явно не обірвалася, значить, сплю. Може, й у море поплавати тоді зможу?» Він відштовхнувся від вітру, і, хай той хапав його руки й ноги, Валто пригнув униз, наче жменя пуху з дерева.

Він пам’ятав, як торкнувся пальцями ніг води: та лоскотала його тонким ободом. Але коли хлопчик пірнув, то чомусь не відчув вологи. Міг глибоко дихати, і рухи нічого не сковувало. Валто подумалося, що він опинився саме в тій тонкій межі між морем і небом. І там було нестерпно яскраво: промені сонця завзято намагалися потрапити у воду, і саме тут їх ламало. Тут і там танцювала веселка, сідала до нього на плечі й відлітала. Зі складок повітря виник Карвер. У довгій, розшитій пір’ям рясі, ноги обплітала трава, а руки були крилами кілометрового розмаху. Він обходив Валто навколо, цікаво роздивлявся, і стебла тяглися за його стопами, і ряса витирала і без того чистий простір. Рукави були широкі, вони тяглися до підлоги — щоб умістити всю довжину і міць його пір’я. Він казав щось на soncora. Валто навіть не намагався запам’ятовувати, щоб потім запитати Марину: розумів, що спить і сам це генерує, лепет Карвера в будь-якому випадку виявиться неперекладним. Раптом він припинив розмовляти. Крила скоротилися, і з їхніх країв із кров’ю та м’ясом пробилися долоні. З тріщин на лицьовому боці рук виглядали каламутні кістки. Карвер перебирав пальцями повітря. Наче щось намотував на нього, виліплював, відточував. І поклав невидимий предмет на голову Валто, як корону, і ретельно поправив. Коли хлопчик потягся до чола, то відчув троянди, пухнасті кульбаби, тонке листя.

— Краса мені незрима. Але приємно. — Валто сподівався, що його зрозуміють, якщо він трохи скопіює манеру промови дідуся.
— Frehherun. — виразно вимовив Карвер. А потім, ледве пораючись із язиком, повільно переклав. — Посвята.
— Знаєш англійську ти?

Карвер не відповів. Він обмацав поранені руки, з болем торкнувся голої кістки. А потім вказав Валто пальцем униз. Але коли хлопчик упав навколішки, його палець все ще був спрямований до підлоги. Валто напружено ліг. Всюдисуща веселка зводила очі. Він заплющив їх, щоб сплакнути від болю. І коли відкрив, зрозумів, що Карвер теж плаче. А ще в його руці з’явилися дві сшиті по животах птахи, яких Валто знайшов у скриньці. А інша рука відсунула край коміра ряси. Очі жмурило не лише від світла, а й від дивних рухів предка. Чого він хоче? Раптом Карвера осяяло, і він гидливо відкинув птахів убік. Хлопець кинувся до нього, міцно обійняв, залив сльозами його шию. Коли Валто насилу розплющив очі і подивився на птахів, зрозумів, що ті були сшиті не по животах, а трохи нижче.

Марина блукала поряд із поселенням. Воно було плоским та схематичним. Будинки та зелень були схожі на літери, кожен елемент розкиданий хаотично, ніби розміщений на виступах ребристої гори. Дівчинка підійшла ближче, доторкнулася долонею до дверної ручки одного з будинків — та була плоскою, як і всі інші предмети навколо. І тоді дівчинка вчинила інакше: відійшла якнайдалі. Через хвилину шляху з передчуттям обернулася. Виявилося, що це була не гора, а величезна зім’ята сфера. Марину перетрусило. Раптом вона почула гомін. Той швидко набирав гучність. Дівчинка злякано впала на землю і закрила потилицю руками. Вона не тільки тілом, а й думками пригорнулася до землі, ближче до atera. Марину ледь не знесло спалахом вітру. У голові стрільнув біль. Дівчинка розплющила очі. Неподалік від неї лежала ще одна, нова сфера з будинками-літерами. За нею тягнувся тонкий, червоний слід. Марина принюхалася і відразу скривилася: кров. Будинки на папері теж були виведені нею. Дівчинка затиснула крила носа пальцями і простежила, куди веде кривавий слід. А вів він до велетенського стільця, де сиділа незнайома жінка. Очі передавали декілька емоцій відразу: і радість там була, і смуток, і подив, і дещиця страху. Голова лежала на столі, наче на гільйотині. Коротке злиплене волосся падало на блідий лоб. Рука невпинно рухала ручку по паперу, будуючи нові літерні будинки. А коли жінці не подобалося написане — відкидала перо, тихо, повільно, ніби знехотя лаялася, стискала аркуш у руці сферою і цілилася в підлогу. Марина зрозуміла, що їй небезпечно бути серед цього мінного поля. Потрібно прокидатися. Але перш, ніж розплющити очі, дівчинка помітила, як незнайомка опускає пір’їву ручку до лона. Звідти, закривавлене і покручене, виглядало немовля.

— Свічки раніше відливали ми самі. З воску від дерев горіхових та плодів коричних. Зараз, як бачили самі, купуємо у zaine. Грошима наші друзі-вчені особливо не балують, але й за те вдячні повинні бути.
— То й що тепер? Без світла сидітимемо?
— На самі свічки є гроші. Але бензин витрачати… не такі багаті ми. Повезу днями до школи вас і куплю.

Марина повернулася на бік і вдивилася в пробуджену сім’ю. Кожен сидів у своєму ліжку, замотаний у ковдру, як у бутон. Діана тримала на колінах книгу і щоразу цокала, коли доводилося діставати руку з тепла, аби перевернути сторінку.

— Дідусю! Чи були письменниці в роду? З волоссям каштановим, очима маленькими. І, мабуть, нещасні.
— Не злічити. І constantae писали, і variantae. Мова у нас до мистецтва ладнається. А про зовнішність … Марина, мінлива вона ж. І твій опис досить короткий.
— Я бачила її. Уві сні. Вона живою такою виглядала. Напевно, десь є! Це sonmas! Дідусю, її знайти треба!
— Ми бачимо пам’ять роду. Часом… Але щоб видіння – не чув я. Можливо, проблемна у тебе atera. Знову не даєш мінятися тілу?

Будь-якого іншого дня Марина почала б прискіпливо запитувати, що з її atera не так. Але вона ледь почула. З голови не виходив звук ручки, що дряпала папір. І дихання жінки – ніжне, сонне.

— Ми ж сходимо з тобою до поселення? Її шукати. Я лише пальто дістану.
— Точно ні. І думати не буду. Трупів там багато, руйнування. Втомився я тобі повторювати, до чого веде побачити це. Безпліддя, про свою смерть думки, в’янення.
— А раптом вона там одна? У неї дитина була! Їй допомога потрібна! Дідусь, не з пам’яті роду вона була. Живіше за всіх живих. Дивилася на мене, наче…
— Отож і кажу я. Коли у sonmase atera слабшає, починають бачити всяке. Підлікувати треба тебе, Марино. Тобі не можна пізнати, до чого обрив веде.
— Дідусю! Все добре зі мною!
— Ти майже не ростеш. І тріщина твоя. Жахлива справа. І чому з тобою саме так?
— Я, звичайно, не хочу встрявати, — Себ байдуже вивчав стіну – але ти дуже невміло відходиш від теми. Я відведу її до поселення. Сам там пошукати декого хочу.
— Впали ж на мою голову! Щоб удома сьогодні сиділи. За нарциси хтось ступить — без їжі на тиждень.

З нудьги Марина таки пішла діставати пальто. Десь у підсвідомості вона вже давно вирішила, що втече до поселення, чого б воно не вартувало. Її буйна натура ніби сама по собі притягла Діану. Та підійшла до сестри, накручуючи на палець хвилястий золотий локон.

— Розумієш тепер? Він не хоче, щоб ми рухалися вперед. Навіть ти, у своїх справах і поняттях.
— Просто переживає дідусь. Адже й справді – небезпечна смерть. Чи знала ти, що коли хтось із sonmase гинув смертю неправильною, до нього не наближалися? Землю ту не чіпали. Людей поблизу відселяли. А тут поселення ціле загинуло. Всі. Окрім дідуся з бабусею. Багато років ще небезпечно буде там. Раптом тому тій дівчині й погано так? Чому вона не може піти?
— Ти прямо впевнена, що це не твоя уява? Мені також багато разів снилися люди, яких я не знала.
— Мені повір. Невагомі вигадки. Вона ж… сяяла. Жила. Кожне зітхання її відчувала.
— Та ти закохалася!

Марина не знала, як реагувати, а тому безглуздо засміялася. Діана вийшла вперед і відчинила двері підсобки. Та зустріла дівчат запахом сажі та пилом у ніс. Вони пробиралися крізь бляклі іграшки, маленький одяг, перефарбовані по десять разів полотна, скупчення кольорових стрічок та вишивок. У шапці одного з братів примостилися яйця метеликів.

— Не бачу свого пальта. – промимрила Марина.
— Там пошукай. Може, в одяг дідуся потрапило.

Марина пірнула в гору зім’ятого вбрання. Вона відсувала поїдені міллю манжети, розглядала розшиті травою коміри і уявляла, як молодий дідусь гуляв серед строкатих вулиць поселення, розглядав будинки, повиті плющем і трояндами, обіймав кожного зустрічного. А рукою тим часом обмацував сплетення швів на своїй сорочці. Марина й сама провела по них пальцями, тепер розмірковуючи над тим, чиї руки їх вишивали. Чи не могло бути тут стібків жінки з її сну? А ще Марина знайшла дурний костюм. Величезний фіолетовий жакет і штани-клеш. Представивши дідуся в такому, вона засміялася і поспішила поділитися з Діаною. Та не просто – вона накинула піджак на свої крихітні плечі, вийшла вперед і, понизивши голос, пробурмотіла:

— Схожа я на Ділберта твого?

Діана обернулася, відкинувши убік стару спідницю. Вона хотіла цокнути і заперечити, але в грудях щось ворухнулося і залоскотало її ребра. Діана примружила очі, нахилила голову.

— Ти жарт не зрозуміла?

Обличчя Діани спотворило переляк. Вона закричала так голосно, що задзвеніло скло у вікні. Її крик ритмічно зійшов на завивання, а потім вона схопилася рукою за рот, перешкоджаючи нападу блювоти. Марина підбігла до неї і спробувала підхопити за боки, але Діана одним змахом долоні скинула з її плечей піджак і подивилася на нього, як на отруйну змію.

— Дід був на весіллі батьків. — все, що сказала сестра, перш ніж двері відчинилися.

Але більше вона не говорила нічого, лише плакала і била Аланера в сонячне сплетіння. Марина жила з цим порожнім фактом багато років. Той явно адресувався не їй, сестра скоріше говорила сама з собою. Часом безсонними ночами вона намагалася виколупати з дна свідомості все, що знала про дідуся, батьків, весілля і нікчемний фіолетовий піджак. Але розуміла, що якісь речі досі знати не готова.