Фанфіки українською мовою

    Лев склав непотрібні папери на свої місця, і коли на його столі запанував жаданий порядок, то побачив якийсь простий, на перший погляд, конверт.

     

    — Дивно, — промовив він сам до себе.

     

    Чоловік, звісно, спочатку спробував пригадати, що то може бути за конверт, перед тим як взяти його і прочитати. Але так і не згадавши ні однієї причини, за якої до нього мало потрапити таке послання, Лев сів у своє м’яке зелене крісло, і легко, без будь-яких роздумів, почав роздивлятися білосніжний папір. Не було ніяких ні підписів, ні навіть маленьких натяків на персону, яка могла його залишити.

     

    “Кумедно, — чомусь подумалось йому, — невже фанатки почали писати?”

     

    Він усміхнувся своїм думкам і відкрив конверт. В ньому не було нічого такого, лише не дуже великий клаптик паперу, рівно вирізаний і складений вдвоє. На ньому теж не було ніяких підписів. Лев розгорнув лист, і був здивований.

     

    — Та невже! — Тихо пробубнів він собі під носа.

     

    В цьому “анонімному” посланні, “анонімному“, звісно, повинно бути в лапках, бо чоловік здогадався від кого він був. Так от в ньому, було гарним почерком виведено не дуже розумово перевантажене речення:

     

    Ви мені подобаєтеся, Леве Костянтиновичу

     

    Кабінет заповнився тихим, але гарним, чоловічим сміхом.

     

    ***

    Наївно було думати Марії, про те, що Лев не впізнає її почерку. Звісно вона постаралася якось його змінити, але однаково, Лева не провести.

     

    Наступного дня, після того, як викладач отримав листа, він ніде не зміг впіймати те дівча. Але той хто шукає — завжди знайде. Тому і він Марію все-таки знайшов, але вже під кінець дня, вона стояла і розмовляла зі своєю сусідкою по кімнаті. Коли чарівниця його побачила то, звісно, чемно привіталася, та з таким лицем, через яке Лев подумав, що він з’їхав з глузду і помилився в авторі листа. Але побачивши як та зашарілася, інших доказів і непотрібно було. Коли Стейсі пішла кудись, залишивши Марію одну, Лев підійшов до неї.

     

    — Маріє, я б хотів дещо уточнити, — почав говорити він, ледве стримуючи усмішку, бачачи як дівчина червоніє та відвертає погляд.

     

    ” Яка мила дівчина”, — пронеслося зненацька в нього голові.

     

    — Кажіть, Леве Костянтиновичу. А з якого приводу? Щось сталося? — Вона різко поглянула йому в очі.

     

    “Які гарні в нього очі, — задумалась Марія, — ну чого він тягне, хай вже говорить, чого хоче.” — І знову перевела погляд від його очей кудись на його плече.

     

    — Думаю, нам слід пройти в мій кабінет, якщо ти, звісно, не проти…. — ледве чоловік встиг закінчити фразу, дівчина швидко відповіла.

     

    — Звісно не проти! — Вона стрепенулась, — ой, тобто, так, поговорімо там…

     

    ***

    Кабінет викладача був дуже гарним. Там було купа книг, пахло бергамотом і крізь розчахнуті штори пробивалися промені сонця, яке поступово сідало за горизонт. Приміщення було вишуканим, як і його господар.

     

    — Будь ласка, сідай, Маріє, а то ти так нервуєшся, що боюсь упадеш і пошкодиш своє миле личко.

     

    — Ага, так, — розгублено сказала Марія. – Що? Миле личко? — Її здивування було оправданим, бо таке від цього чоловіка не кожен день почуєш.

     

    Але її питання куратор проігнорував, та й, мабуть, то на краще.

     

    — Я ось, що хотів уточнити, точніше кого — він витягнув конверт і поклав його на стіл. — Дізнатись хто господар цього витонченого почерку, і автора цього листа, — він трохи помовчав, вдивляючись в обличчя дівчини. — В тебе часом, немає ніяких думок, щодо цієї загадкової персони, Маріє?

     

    Дівчина важко видихнула, пом’яла пальці, але ці дві дії зайняли декілька секунд, тому дівчина не думала, що викладач щось запримітить.

     

    — А у вас є якісь припущення? — Сказала Марія і відразу ж додала, — просто так мені буде легше визначити автора листа, бо цей почерк схожий на багато інших.

     

    Лев намагався не усміхатися в усі тридцять два, тому стиснув губи й провів по них великим пальцем.

     

    — Так… так, знаєш, не думаю, що я міг би точно сказати хто це написав, але… я можу сказати, що я дещо зауважив.

     

    — І, що ж ви зауважили? — Дівчина кумедно схилила голову в бік.

     

    Лев відірвав руку від свого лиця взяв клаптик паперу і протягнув його учениці.

     

    — Поцілуй цей малесенький клаптик паперу, Маріє, будь ласка, — він говорив абсолютно спокійно, здавалося його оксамитовий голос навіював якесь тепло, і водночас здавалося цей голос зовсім не прохав, а наказував. І цього наказу дуже навіть хотілося слухати.

     

    І дівчина послухалася, вона взяла і поцілувала клаптик паперу, зовсім не розуміючи, для чого це Леву Костянтиновичу.

     

    — Дуже тобі вдячний, — Лев посміхався ласкаво, чоловік не відчував зараз ніяких негативних емоцій, це було видно по його усміхнених очах. — Тепер я точно знаю хто авторка цього листа, — це речення він сказав майже шепотом.

     

    — І, як же ви це дізналися, о великий Шерлок Холмс, — Марії не подобалися такі напружені ситуації, тому вона завжди намагалася якось жартувати, або просто говорити якусь дурню, такою вона вже була, нічого не поробиш.

     

    — О, мій милий Ватсон, зараз я тобі все розповім, і навіть покажу, — він взяв листочок з посланням і показав на зовсім, зовсім непомітну пляму. — Ось бачиш, цю плямку, думаю, моя люба, ти своїм пальчиком підправляла помаду на губах і всю її з нього не стерла, тому на листку залишився від неї слід.

     

    Дівчина зашарілася і нічого не відповіла.

     

    — А ще, цей конверт дуже солодко пахне, і цей запах я знаю дуже добре, так пахнеш тільки ти. Але це не важливо… — він поправив свої окуляри.

     

    — А що ж тоді важливо для вас Леве Костянтиновичу?

     

    Чоловік дивився прямо їй в очі зовсім не відводячи погляду і вона старалася хоробро приймати цю “гру“.

     

    — Важливо те, що ти сміливо зробила крок, а потім завагалась і написала листа, моя люба Марія, злякалася і відступила в саму останню хвилину, приймаючи не те рішення.

     

    — Тобто ви б хотіли, щоб я вам все це сказала в очі? — Якось навіть сердито сказала студентка, але була вона зла на себе, чи на свого куратора, невідомо.

     

    — Так, бо правда в очах, мила, завжди говори щось таке важливе прямо в очі, — він рівно сів в крісло, дивлячись на свою підопічну.

     

    Дівчина вдала, що думає, хоча на справді, вона давно прийняла “правильне рішення“, і не збиралася покидати цей кабінет, поки не зробить те, на що вона наважувалася немало часу. Марія встала, підійшла до ректора і стала з боку його столу. Той з цікавістю повернувся до неї на стільці.

     

    — Думаєте, мені не вистачило сміливості, а от і ні, дорогий Леве, я зовсім не з лякливих. — Вона і не думала, що Лев бере її на слабо, просто нерви зіграли своє і мозок потребував якоїсь драматичної фрази.

     

    Чарівниця хитро посміхнулася, і притягнувши чоловіка до себе за комір його водолазки, поцілувала в губи. В цій ситуації більше вагався він, чим вона. Звісно Лев був не набагато старший від Марії та й самій дівчині скоро вісімнадцять. Але як це було по дурному.

     

    Він буде корити себе за цей поцілунок, дуже довго, та зараз під властивим людям егоїзмом, Лев хотів відповісти їй на поцілунок, тому, що йому цього хотілося. І тому, що ця дівчина, йому справді дуже сильно подобалася. Це було не зовсім етично, але думки про це забрала властива людям закоханість. Яка впливала на них набагато більше, чим та капля егоїзму яка була нічим перед коханням.

     

    Звісно чоловік відповів дівчині на поцілунок, чим дуже порадував її. Але він ні разу не доторкнувся навіть до обличчя Марії, його руки як були складені на бильцях крісла, так і не ворухнулися до кінця поцілунку. А от руки студентки відлипли від обличчя Лева лише через декілька секунд після закінчення поцілунку.

     

    Марія швиденько пішла до дверей.

     

    — Гарних вам снів, Леве Костянтиновичу.

     

    Вони обоє тільки зараз помітили, що в кабінеті вже стало темнувато.

     

    — І тобі, Маріє, — дівчина вже відкрила двері, коли Лев її зупинив, — зачекай, нагадай мені, будь ласка, коли тобі виповниться вісімнадцять років? — Насправді, ректор прекрасно знав коли.

     

    Дівчина перед тим як відповісти придивилася до годинника і відповіла:

     

    — Вже сьогодні, — вона широко всміхнулася.

     

    — Тоді, — він увімкнув настільну лампу, — підійди до мене, будь ласка, і повернися спиною.

     

    Дівчина слухняно все зробила, і відчула на своїй шиї, крім теплих рук Лева, прохолоду якогось кулону. Вона уважно його роздивилася. Це була чудова прикраса з гарним, що немов випромінював світло, фіолетовим камінцем.

     

    — Ой, дякую, це так гарно! — Дівчина підняла на викладача свої гарні, зелені, веселі очі.

     

    — Я радий, що тобі сподобалося.

     

    Вони мовчали, поки Марія не перервала тишу.

     

    — А вам… вам сподобався поцілунок, ну тобто… ви не шкодуєте про це?

     

    Лев щиро посміхнувся.

     

    — Звісно ні, до речі в мене є твій улюблений чай і печиво, чи не хочеш ти… — дівчина його перебила.

     

    — Хочу!

     

    ***

     

    — Між іншим, Леве Костянтиновичу, — почала дівчина, коли вона майже допила чай і Лев читав своїм прегарним голосом якусь книжку. — Ви пахнете просто прекрасно, як і цей чай, бергамотом, а ще, напевно вам казали, але у вас неймовірно гарний голос.

     

    — Казали, але почути це від тебе дуже приємно, — він підняв у верх лиш кутики своїх вуст, — думаю, коли ми наодинці, ти можеш звати мене просто Лев, — він підморгнув їй.

     

    Здається Марія вже вся горіла, але вона сама не розуміла від чого…

     

    1 Коментар

    1. Apr 14, '23 at 12:37

      Чудово написано💞