Агонія

Зазвичай чорне хмарне небо було напрочуд світле і безхмарне. Весняне сонце припікало, давало змогу відчути як шкіру поколює від довгого перебування на сонці.

На вузьких вуличках не було ні душі. Вже давно люди не бачили такого яскравого світла вдень і убезпечуючи себе, сиділи по своїм домівкам, щільно закриваючи штори і крізь маленьку щілину вдивлялися назовні.

Лише найвідчайдушніші, що насмілилися вийти з укриттів, зараз в’яло і опасливо або занадто швидко і бентежно йшли по своїм справах. Сонце для них було нещадним. Навіть легенький вітерець не рятував їх від тієї агонії.

Можливо колись така погода була в радість людству. Інарі точно в дитинстві читала, що люди намагалися як можна більше знаходитись на дворі. Така погода для них була насолодою.

Зараз же це було настільки неприємно, настільки нестерпно, що люди краще втратять декілька монет за день роботи, аніж змусять себе вийти назовні.

Сонце припікало. І навіть звичні до духоти люди не переносили жару світила. По суті планета перетворилась на вмираючий камінь, закутаний в чорний смог і сміття.

Мала кількість людей, які лише з впертості сиділи на цій занепалій планеті, були приречені помирати тут раніше свого віку.

Інарі зупинилась, дістала з кишені носову хустинку, нову, попередня лежала в сумці. Вся просочена потом і наскрізь мокра.

Її впертості могла позаздрити ослиця. Не дивлячись на червоні плями на обличчі, вона продовжувала рухатись в сторону великої будівлі.

Їй була назначена зустріч. З неділі на неділю ця молода пані мала вже летіти звідси. Все що їй хотілось, це помахати цією хусткою у вікно, коли вони будуть віддалятися від цього напівригодного для нормального життя вугільного каменю.

Ось і з’явилось на горизонті сіренька будівля муніципалітету. Сьогодні їй видадуть новенький паспорт, завтра встановлять новий чіп, а тоді, вона побіжиться радісна додому. Збере свої речі в маленьку валізу і буде сидіти в очікуванні довгоочікуваного дзвінка.

– Вам відмовлено.

Стара жінка в круглих окулярах дивилась на Інару неначе та була багном мухи на білій стелі. Наче маленька цяточка, але в очі кидається. І прибрати важко, і не прибрати – не можна.

– На якій підставі?

Жінка закотила очі, вздихнула. Від’їхавши на стільчику трішки назад, вона нахилилась і відкрила шухляду.

Там лежало всього три листа і всього один з відмовою. Його вона і взяла.

– Це ваше, там все написано.

Вона простягнула його дівчині через увесь стіл. Не чекаючи ані хвилини, Інарі вихопила його з рук жінки.

– Якщо ви не згодні з рішенням муніципалітету, то зверніться до нашого дежурного за стійкою та запишіться на новий прийом. На ньому ми зможемо обговорити всі деталі і намагатимемося вам допомогти і вирішенні цього питання.

Інарі дочитала останній рядок. Зі злістю відкинула лист. Той гарно виляючи, довго падав на підлогу. Підхопившись, дівчина вилетіла з кабінки.

Потім вернулась. Підняла лист, сумку, яка непомітно впала за той час, кинула повний блискавок погляд на безтурботну жінку і знову вилетіла за двері. Не забувши обов’язково грюкнути хиткими дверима.

“…відмовлено у зв’язку з етнічним походженням.”