Прибуття

Ранковий туман повільно поглинав залишки колись могутньої імперії. Стару велич фортеці Остаґар ілюструє лише гострокінцева вежа, така висока, наче її купол торкається небесних світил.  Проте, давня Тевінтерська споруда, яка на своєму існуванні знавала багато шкоди та розрухи, зараз слугує надійною стратегічною позицію для теперішніх жителів околиць і не тільки. Промені сонця сіялися крізь туман, освітлюючи  ферелденські прапори та караульних солдатів на стінах. У щілинах побитих веж раз у раз виблискували на сонці металеві наконечники стріл лучників, що стояли на варті. По мосту, вірніше тому, що від нього залишилося, неспішно слідували двоє мандрівників.

Один, впевнено крокуючи руїнами, був одягнений у легку броню, яка в основному складалася з накидки в синьо-білу смугу і нітрохи не приховувала його атлетичну статуру. Груди, плечі та стегна прикрашали металеві пластини із зображенням грифону. До його спини було прикріплено пару довгих кинджалів, а на поясі, що тримав міцні чорні штани, було заховано ще пара лез, менших за ті. Голову чоловіка накривав синій і досить вільний капюшон, який все ж таки дозволяв розглянути деякі риси обличчя.. У його темно-бурштинових очах і пишній бороді з проблисками сивини ховався шлейф мудрості та багатого життєвого досвіду. Поряд з ним, менш впевнено, йшла дівчина років двадцяти з довгими гострими вухами, які прикрашали маленькі срібні сережки-кільця. За зростом вона була нижче ніж її супутник. Дівоче золотисте волосся ледве діставало до широких чоловічих плечей. Ельфійка була вдягнена у незвичайні для людей обладунки: поверх щільної сріблястої кольчуги був одягнений залізний нагрудник, пофарбований у зелений колір, пластини на стегнах та ліктях такого ж кольору та міцні шкіряні чоботи з вовчим хутром. Із-за спини чужачки виглядав довгий лук виготовлений ельфійським майстром. Його міцна тятива ділила нагрудник дівчини навпіл по діагоналі, а дуга із залізної кори витягувалася з-за світлої маківки. Її смарагдові очі уткнули свій погляд кудись униз, на черевики, а куточки рожевих пишних губ були опущені. Кругле, хворобливо-бліде обличчя прикрашало незвичайне татуювання лагідно-фіолетового кольору.

– Ось ми й тут, – нарешті заговорив чоловік, як тільки вони перейшли міст, у його голосі відчувалася втома, що зливалася з теплотою та гостинністю. – Звикайся у таборі, тільки попрошу – поки не покидай його меж. Щодо твоїх речей… – чоловік зупинився, задумливо погладжуючи свою бороду, намагаючись дістати із пам’яті розташування скринь, виділених Його величністю спеціально для Сірих Стражів – я думаю, тобі з цим допоможе наш молодший. Знайди Алістера, певен з цим не буде проблем, майже усі тут його знають. А вже ближче до заходу сонця підходьте до мене, тобі та іншим рекрутам потрібно буде пройти посвяту.

Ельфійка мовчки кивнула і поспішно попрямувала на пошуки того популярного хлопчини, подумки дорікаючи собі за вагу рюкзака. Дівчина так турбувалася, що у шемів, так ельфи звуть людей, не знайдеться для неї їжі або вони не захочуть розділяти її з ельфом, що більшість багажу займала провізія.

Військовий табір короля Кайлана розтягувався на дві невисокі гори, з’єднані між собою містком, саме яким проходили герої. Усередині було багацько різнобарвних шатерів. Зліва переважно жовті – то королівські, поруч  із ними темно-сині, майже фіалкові – полководця Лоґейна Мак-Тіра. Позаду них такою ж купою, тільки набагато менше срібно-блакитні палатки, із зображенням грифонів – Сірі Стражі. Праворуч від входу та виходу на міст були яскраво фіолетові та бордові шатери, біля яких майже нерухомо стояла купка гарно вбраних воїнів у блискучих мундирах з емблемами церкви. Перед ними була група людей у різнокольорових мантіях, які займалися своїми справами. Хтось просто спілкувалися між собою, деякі зосереджено гортали книжки, а з їх палаток доходив аромат знайомих ельфійці трав. У центрі розташовувалися представники церкви, перед одиноким золотисто-помаранчевим шатером стояло пара таких самих воїнів, як і біля чаклунських. Позаду скромно тулилися сірі та коричневі палатки добровольців, найманців та Воїнів Попілу.

Вештаючись табором, довговуха кілька разів стикалася з іншими ельфами. Зовсім іншими. У злегка брудному людському одязі, без Валасліну і з переляканим обличчям.

«Плосковухі» – промайнуло у думках дівчини чи то із презирством чи то зі співчуттям.

Хаґрен Пайвел розповідав про ельфів із людською душею, які відвернулися від свого коріння і стали домашніми тваринками шемів. Деяким міськім щастить наштовхнутися  на відокремлений табір у лісі та отримати свободу від шемського батога. Проте це стається рідше, аніж хотілося. Через залякування небилицями та вигадками про долійців або через постійне переміщення табору.

Тим часом, ноги та підступна цікавість привели її як раз до якоїсь проповіді-благословення. Церковниця хоч і кинула на чужачку погляд, просяклий огидою та обуренням проте перериватися не стала.

– Агов, ти, гостровуха білявка із луком. – гукнув якийсь чоловік, поки ельфійка з обережністю роздивлялася якусь адептку з церкви. Він був вбраний у шкіряні обладунки, м’яко кажучи підозрілої якості.

– Що тобі потрібно шем? – з презирством відгукнулась ельфка, тримаючи дистанцію.

– Ге-ей, розслабся, х-ха..- з жартівливою усмішкою процідив брюнет із трохи кудрявим волоссям, – Б’юсь об заклад ти той самий, останній рекрут Дункана. Еге ж?

Дівчина кивнула, обережно розглядаючи чоловіка. Як для людини, він був середнього зросту і мав засмаглу шкіру, а також по декілька шрамів на неприкритих обладунком частинах рук та ніг. Один і на обличчі, ледь помітний, над правим оком. Його світло-карі очі ігриво поблискували,  коли він обдивлявся ельфійку.

–  Світле волосся, і цей пронизливий погляд. Усе як я люблю. – Підморгнув хлопець, та далі додав, – Я до речі Давет. Також новобранець, кандидат у Сірі Стражі. Ми з іншим рекрутом побилися об заклад ким же ти будеш. Шкода, обидва програли.

– Рада за вас. Ти знаєш Алістера?

– Звісно, він з нами типу няньчитися повинен, поки самі не станемо Вартовими. Та його відправили з якимось посланням чи посилкою, не дуже слухав. – Не перестаючи говорити, хлопець покрутився декілька раз навколо себе, а потім указав пальцем у бік напівзруйнованої будівлі, сходи якої знаходяться за шатерами чаклунів. – Якщо хочеш послухати пів сотні жартів про сир та мабарі, то він пішов о-он туди.

Не дослуховуючи неприкритих натяків та флірт,  золотоволоса швидко покрокувала у вказаному напрямку. Піднявшись  невисокими сходами, білявка зайшла у залу без стін і даху, без вікон і дверей. І представляла з себе скоріше просторий балкон.  Посеред кімнати, вірогідніше, того що від неї залишилося, стояло двоє людей: один – чоловік у довгій темній мантії, темно-червоного кольору із неприємним обличчям, а другий – світловолосий юнак у срібно-блакитному мундирі з зображенням грифона на грудях. По якому неозброєним оком було видно як він намагався втримати своє роздратування та втому від розмови. Точніше кажучи сварки.

Втомлено видихнув, дівчина зробила ще декілька великих кроків і опинилася позаду людини у розшитих тканинах.

– Що вам ще потрібно? Коло магів і так достатньо допомагає Сірим Стражам і королю теж. – Грубим та низьким голосом пробурчав чародій, невдоволено перехрестивши руки на грудях.

– Мене, сер маг, прислала Преподобна мати. Просила передати, що хоче бачити вас і чародія Ульдреда. – Якомога ввічливо відповів своїм м’яким голосом світловолосий юнак двадцяти-двадцяти двох років.

– Її преподобність може бажати будь-чого, мене це не стосується. Я зайнятий. Допомагаю Сірим Стражам, за наказом короля, між іншим. А Ульдред також хай робе що йому заманеться.

– Може, треба було її попросити, щоб вона звернулася до вас письмово? – із ледь помітною нотою сарказму відповів хлопець. Принаймні, Вартовий щосили намагався її прикрити.

–  Та як ти смієш хлопчисько?! Скажи їй, що я нікому не дозволю себе ображати! – істерично спалахнув чарівник.

– Ах, так, точно, я тут вас страшезно образив усього лиш передавши пару слів. – відповів Вартовий, втрачаючи і контроль і бажання продовжувати розмову.

– Твій безкостий язик не робить тобі а ні честі а ні розуму.- рикнув чаклун.

– Ну от, а я вирішив, що ми так добре порозумілися. Вже думав назвати на вашу честь одного з моїх майбутніх дітлахів … найдратівливішого. – Вистрілює хлопець, всміхаючись до вух.

– Все, з мене вистачить! Я так розумію, що мені доведеться поговорити із цією жінкою. Якраз розповім твоєму командиру яких пихатих бовтунів і бовдурів вони собі набирають, от посмієшся у мене потім, – зло пригрозив маг закипаючи від злості та говорячи собі під ніс ще якісь отруйні лайки на незрозумілій для ельфки мові і, без причини відпихаючи її рукою, гаркнув на останок, – Геть з дороги приблуда вухаста!

– Воу, що ж, а Мор непогано так зближує людей, еге ж? – сміючись сказав хлопець, переключаючи погляд на дівчину, – Кхм. Вибач, я тебе … вас, не помітив. Сподіваюся, ти…ви не маг? – А помітивши за спиною ельфки лук зі стрілами, мимовільно почесав потилицю та додав, – І що я таке кажу.

– Ти Алістер? – З блідним, кам’яним обличчям запитала ельфійка, не відводячи свого холодного смарагдового погляду від бурштинових очей хлопця.

– Так, це я. Усім так подобається передавати через мене послання, що я почав замислюватися щодо зміни ремесла. А поки що я просто один із Сірих Стражів, на даний момент наймолодший в ордені. То ж…

– Дункан, сказав, що ти знаєш, куди я можу віднести свої речі.

– А звідки ви? А-а-а, ви той самий рекрут? Долійка, Ан… Енр… Мр… – Алістер уголос перебирав різні варіанти буквосполучень, намагаючись вгадати чи згадати правильний варіант.

– Ешара. Моє Ім’я Ешара. І до речі, не обов’язково мене називати «ви». Я тобі не шем. – процідила золотоволоса.

– Е..так, добре, зрозумів. Вибач. Я погано запам’ятовую імена, особливо ельфійські. Вони у вас такі кручені, як ви їх вигадуєте і самі то не плутаєтеся? – дружелюбно хіхікнув хлопець, але схопивши у відповідь тільки нерозуміючий погляд, ніяково почухав потилицю і додав, – що ж, тоді ходімо я покажу тобі де у нас тут гніздечко. Тобто не те гніздечко як у молодят, а у сенсі…ну ти розумієш, еге ж? Розумієш…

У метушні години плили наче секунди.

 Приєднуйтесь до нас, брати та сестри. Приєднуйтесь, адже на нас лежить обов’язок, якого не можна зректися..

Яскраве сонце зникло так само швидко, як і життя тих інших.

 І якщо вам судилося загинути, то знайте, що ваша жертва не буде забута.

Повітря холодом різало гострі бліді вушка, розфарбовуючи їх у червоний колір, як і срібний келих у руках малював рожевим кольором пальці. Багряна кров обпікала та випалювала горло як і випадковий але такий жаданий дотик уже такого далекого Тамлена. Скверна поглинала усю внутрішність, кип ’ячачи кров наче по венам ллється розпалена смола.

 І одного разу ми всі приєднаємося до вас…

Перед смарагдовими круглими очима у своїй зловісній величі постав величезний дракон темніший за найтемнішу ніч, який з презирством випалював у ній свої чорні вугільні очі. Вона відчула як він співав до неї. І йому не потрібні були слова щоб його зрозуміли.

 Відтепер і назавжди ти – Сірий Страж.