надто швидко йдуть одні і з’являються інші.

В загальному Ештона рада заспокоїла. Всі піддані Мерін переконували його, що впораються з усім за відсутності Повелительки і без нього. Та й обіцянку, що раптом що, Ештона покличуть – дали без заминки. І Ештон заспокоївся. Але все ж кожних три дні він тепер буде присутнім на раді Керівників. Це мінімум із обов’язків правителя Шазарії. А своїми обов’язками він нехтувати не звик… Хоча перспектива висиджувати яйця на тих радах – його не радувала… Але в загальному результатами їхньої домовленості були задоволені і керівники, і Ештон.

Тренування проходило. Але… Ештон не почувався затишно. Не в своїй тарілці. Щось воно не те. Діти – чужі. Ніби те, про що казала Залізна Леді – потік за потоком, швидка зміна облич, а в результаті учні перестають впадати в душу. Мабуть, прийшов час відмовитись від цього. Але тренування Ештону потрібні. Не так заради тіла – воно в нього ніби законсервоване в часі тепер, а заради… психологічного здоров’я, мабуть. Він так звик. Він любить фізичні навантаження. Треба буде теж змінити це в своєму житті. Підібрати малим розвідникам нормальних тренерів. Може тих же колишніх солдат… Він створить для них заявку-запрошення в Системі… Передасть естафету, так би мовити. Хоча… Може і не йому передавати… Рікон впорається з цим і сам. Він з цим курсом тренується з самого початку, тож… Хех… Якось багато змін останнім часом, але вони необхідні. Для економії сил і часу. Інакше він просто не встигне або не витримає до кінця світу. Хм… Після введення цього терміну, стало легше… формулювати думки. Термінологія існує не просто так все ж таки… Проблема тільки в тому, що ці терміни ніхто окрім нього самого не розуміє. Може створити словник? Типу: “термінологія Ештона”. Ахахах… Кошмар…

Але в цьому щось є. Ештон створив окремий блок інформації в Ключі, назвав “терміни” і вніс перші кілька: дерево життя, кінець світу, ключ до подій, бачення ключа… Що там ще? Не згадає так сходу… Ну, він дописуватиме… Треба класифікувати інформацію. Саме через цю кашу він і не може пояснити нічого нікому. Оточуючі не знайомі з найпростішим, а тому він не може пояснити щось складне. Так, згадалося! Ештон знову відкрив список і дописав: фундаментальний договір, воля повелителя.

Ештон відірвав погляд від Ключа і наткнувся на дітей. Рікон їх ганяв за двох. А Ештон стояв осторонь. І єдине бажання яке виникло – піти. Тихенько зникнути, поки його не бачать і забули про нього, поки не звертають уваги. Ештон зітхнув і сперся об стіну в тренажерці. Дарма тільки голову людям морочив і переносив тренування в Академію… Хоча… Може і не дарма. Все в купі буде. Студенти знатимуть де їхнє місце навчання. Курси по підготовці до вступу – в другому корпусі Академії, пари вже на навчанні в “коледжі розвідників” по ларам – теж тут же. А якщо ти доріс до укладання договору – переходиш у перший корпус, де тренуються і вчаться лари. В цьому є сенс.

Схоже пізно зникати – Рікон помітив, тепер буде заспокійлива розмова. Ештон усміхнувся.

– Ештон? Щось не так?- Ештон вже на пам’ять знає з якою фразою Рікон підходить, коли у нього такий вираз обличчя і занепокоєні хвилі.

– Все добре, Рікон.- Ештон і справді був спокійний і впевнений вже у своєму рішенні. Навряд його можна назвати спонтанним. Швидше… Ештон просто дозрів. Так і є.- Час прийшов.

– Для чого?- Рікон дивився йому в очі відкрито, очікував рішення свого вожака, того що ж йому скаже він нового. Ештон як ніколи розумів зараз Рікона. Ця медитація… Не так багато відкрила йому нового про Рікона… Але дозволила відчути, зануритись у почуття його… друга? Брата? Соратника. Може й так – соратника, побратима і навіть більше. Зараз Ештон хотів би обійняти його. Але не те місце. І час не той.

– Час передати ці тренування комусь іншому.- Поглянув він ще раз на дітей через спину Рікону.

– Ти ж любиш це…- Рікон з співчуттям дивився на Ештона. І так тепло на душі стало…

– Так. Люблю. Але тут надто швидко йдуть одні і з’являються інші. Я вже не встигаю за цим. Мені потрібна… Стабільніша компанія. Ті, з ким би я тренувався тривалий час… Та й… Якщо чесно, просто вправи мені уже не потрібні. Можливо, якісь бойові мистецтва або що… Аби удосконалюватись. Не знаю сам, Рікон.- Ештон перевів погляд на побратима… Брата? Чорт, нічого з цього на Рікона не налазить. Однозграйчанина, чорт би це все забрав… От же причепився. Ні, з його новою любов’ю до термінів такі близькі стосунки точно якось обізвати треба. Якось по-особливому.

За цими думками, Ештон і не помітив що це робиться з Ріконом. Він зважувався. Дуже йому хотілось щось сказати. Але слова ніяк не йшли.

– Що, Рікон? Скажеш уже?- М’яко усміхнувся йому Ештон.

Рікон видихнув і все ж з такою сміливістю сказав:

– Тренуйся зі мною.

Ештон підвис на мить. Ця пропозиція йому настільки важко далася? Але Рікону дуже хочеться. Ештон уважно придивився до нього. Рікон з замиранням чекав, що йому відповість Ештон.

– Гаразд.- Погодився Ештон, продовжуючи дивитись Рікону в очі.- І… Давно ти цього хочеш?

Рікон почервонів.

– Зазвичай… Зграя тренується разом… Ми колись робили це в Храмі. Билися жартома між собою… Ховалися один від одного по кімнатам, намагалися причаїтися, а потім інші шукали. Але з твоєю появою… Змінилося дещо. Тепер діти виходять в поля і тренуються з своїми вожаками, бігають. Вчаться вправлятимь з звірами у твоїй кімнаті, ну, що ти, створив… А полювання в повні…- Рікон аж подих затримав і поглянув нагору, туди, де мав би бути місяць, в його спогадах, мабуть…- Це все… Ніби заповітна мрія,- Поглянув він з блиском в очах, теплим блиском…- хоч ми і не знали, що про це можна мріяти. І тільки ми з Сірін не тренуємось з тобою…- Додав він з скорбинкою. А тоді прожовжив і ця крапелька суму знову сховалася за роздумами:- Ну, з тих хто в Храмі. Ну, може Лагор ще. Але він ходить до Повелительки і вони роблять разом якісь ментальні вправи…- Рікон опустив очі і, схоже, виговорювався.- Якщо ти візьмеш Кіра у зграю, то… Він теж, мабуть, захоче. А ще Шона. Я бачу, що вона хоче твоєї уваги. Їй не достатньо. Можливо фізичні вправи це не для неї, але коли ти перестав вчитися у неї малюванню, вона засумувала.- А тоді і зовсім голову опустив.- І… хлопці, ті що були раніше: Барабани, Клава, Малий, наприклад. Вони уже пішли своїм шляхом, але вони хотіли бути поруч з тобою. Просто не дочекалися, що ти запросиш їх. Вони відчували, що не потрібні тобі, тому пішли.- Рікон закусив губу і підняв голову, заглянув в очі Ештону, і якби у нього були вовчі вуха, як у його звіра, скажімо, він точно їх би притис – знітився весь. Чекав підтвердження Ештона чи що?

– Чому ти мовчав? Я ж…- Ну, що він з’їсть його чи що?

– Вожак зазвичай сам вирішує такі речі. Слухає свої інстинкти – приймати когось у зграю чи ні.

– Я ж людина…- Якось розчаровано сказав Ештон. І відчув себе неповноцінним…- У мене ж не такі інстинкти. Не такі сильні…

– А права рука…- Випалив Рікон, ніби боявся не встигнути, поки йому ще дозволяють говорити.- Підтримує, дивиться за тими, кого уже прийняв вожак. Допомагає охопити зграю. Дивиться туди, куди не дотягується погляд вожака, слухає його, доповнює. А твоя зграя була така маленька, що я і не потрібен був.- На цих словах Ештон не витримав. Підійшов і притис його до свого плеча. Рікон майже ридав. Тільки сльози зовсім не з’являлись на його лиці – душа ридала. Господи, це Ештон його довів до такого стану?

– Рікон… Вибач, що питаю зараз… Треба знати…- Ештон почувався покидьком, що випитує у Рікона зараз. Але потім Ештон був не певен, чи не забуде, чи вкладе це в свою непутьову голову… І Рікон кивнув в його обіймах.- Якби ти був не правою рукою, а скажімо, в основній ланці… Легше було б?

– У мене було б інша роль. Я був би… Воїном. Ну, мав би виконувати накази. Це не обов’язково бій чи полювання… Просто основа зграї на те і основа, щоб робити роботу, а не турбуватися за добробут зграї.- Постарався пояснити Рікон.

– Вибач. Але я б не хотів, щоб ти був в цій ролі. Без твоїх мізків я не впораюсь.- Зітхнув Ештон. І Рікон усміхнувся в нього на плечі. Стало легше йому на душі. Ештон його відпустив.

– Ти чому мовчав?- Запитав Ештон. Але чомусь не було докору більше в цій фразі. І хоч питання все те саме… Але Ештон нарешті не розумом, а серцем збагнув – що немає у цьому вини Рікона. І зараз він знав, що зрозуміє, якщо Рікон йому скаже.

– Тому що на те і є права рука, аби доповнювати волю вожака, а не нав’язувати свою.- Просто пояснив він.

– То… Ти зараз переступаєш через свої інстинкти?- Винувато запитав Ештон.

Рікон йому усміхнувся якось зовсім… Чорт, і іронія була в цій посмішці і радість, крапелька суму, але стільки гордості і величі:

– А на що ж тобі такий впертий і сильний лар. Інший був би в твоїх руках, як в тисках. А я впораюсь. Я ж тобі це ще за першої зустрічі казав.

Ештон усміхнувся. Який же він тугодум і баран… Що ж… Мерін казала, що природу можна обійти? Спробуємо схитрити. Чому б ні? Не поб’ють його ж за це?

– Скажи, Рікон. А якщо у вожака немає інстинктів лара, то чи не виходить, що права рука повинна доповнити такого неповноцінного вожака у цьому плані?- Хитро прищурився Ештон. Рікон на нього здивовано подивився і схилив голову на бік. Точно, як якийсь хижак, що тільки світ вивчає. А потім усміхнувся і похитав головою, безнадійно мовляв.

– Що ж з тобою поробиш, вожак. Треба, то треба. Я казатиму тобі відтепер про що говорять мої інстинкти. Але рішення ж все одно за тобою, так, вожак?- Усміхнувся він. І от тепер Ештон розуміє його – “вожак”. Саме таке слово, якого так не вистачає самому Ештону, аби охарактеризувати Рікона.

– Звичайно, правиця.- Усміхнувся Ештон, зрадівши, що вони, нарешті, знайшли спільну мову. Схоже на те…

Ештон поглянув в стелю, склавши руки під грудьми, і спершись спиною об стіну. “Час змусить до всього, що повинен.” От і з нього час ліпить щось своє.

– Залишаю цей потік на тебе, Рікон. Тренуй їх. І знайди когось на заміну собі. Можливо колишніх солдат. А можливо ще когось. Подумай. А коли знайдеш, передай справу.- Поглянув в очі Рікону Ештон.

– Я… Думаю, що знаю хто б це міг бути.- Сказав Рікон. Поглянувши трохи ніяково, але в рішенні був впевнений. Ештон здивувався.- Вона.- Рікон обернувся і вказав пальцем на дівчину, що страхувала когось на тренажерах.- Сойка. Вона чудово впорається замість мене.

Серйозно. У Ештона ледь щелепа не відпала. Ось так флеш рояль…

– І вожаком вона була б чудовим. Нутро так каже. І вона сама теж цього дуже хоче. Просила в мене лекції на випадок, якщо її виключать з курсу.- Рікон багатозначно поглянув в очі Ештону. І Ештон прямо відчув, як відвисає його щелепа. І захлопнув рот. Ештон зрозумів… Дещо ще. Дещо нове про Рікона. Про його інстинкти. Нутро, як каже він сам.

– Тоді дій.- Поклав він руку на плече своєму правиці і пішов в роздягалку з усмішкою.

Схоже, все і справді складається, так як повинно. От тільки… Зовсім неправильне завдання він дав Рікону – йому потрібно вказувати у звітах хто підходить на роль вожака, а не тих, хто НЕ підходить. Тому його звіти і бідні такі на імена… Справа не в тому, що Рікон “добряк”, зовсім не в цьому. Ештон усміхнувся. Зупинився, сформулював у Ключі цей наказ нормально і переслав Рікону. Так він випадково не виключить з курсів того, хто на це не заслуговує. Все ж таки інстинктам Рікона він довіряє.

***

Неочікувано у Ештона з”явилась зайва годинка. Можна було б відпочити… І перспектива була дуже навіть заманлива… Але погляд сам собою впав на Храм… Ну, що ж…

Коли він вийшов звідси п”ять днів назад, відчуття були ніби… Сама світобудова катком по його свідомості проїхалась. І от, він знову тут. Й тижня не минуло. Ештон з ніжністю погладив одну із стін серця Храму. Він любить свою зграю. Любить Храм. І як би тяжко йому не було, це, мабуть, незмінно. Саме цю частину свого життя Ештон змінювати зовсім не хоче. Він ступив в коло для медитацій, сів і пірнув у рідний вже вакуум без заминки.

Тиша.

Ештон не має так багато часу, тому розтрачувати його на власну насолоду – зараз недозволена розкіш.

《Храм, мені потрібно за годинку вже завершити. Підсобиш?》

《Так, Хранитель, я попереджу.》- Почувся голосок хлопчика.

《Дякую, Храм.》

Отже, підсумуємо. Амулети, створені Ештоном, чомусь почали формувати власну свідомість, копіюючи елементи свідомості, спогадів, почуттів, емоцій, характеру своїх власників. Або ж… Власники самі випадково стали вносити в амулет нові енергетичні зв”язки, наповнені власною інормацією. Особливе значення відіграє перше знайомство, прийняття-неприйняття, і… самооцінка. Чому саме амулети Ештона – тому що у Ліам немає такого. Це вже точно. Він обстежив її вздовж і впоперек. Зачекайте-но… Обстежив. І зміг повторити усе, окрім… Одного дивного зв”язку. Він вирішив залишити його у спокої, раз не знає що це. Вирішив, що це якийсь функціонал, пов”язаний з природою алубі.

А ось і він. Нагадує веретино. Ештон не розумів, що це. Цей зв”язок, наче кокон – закритий. І Ештон, хоч вбийся, не розуміє що з ним робити. Що ж, не наразі.

Важливіше, що відбувається наразі з амулетами Ештона. А саме – з Вірусом. Вдало склалося, що Шепіт та Кіготь дійшли консенсусу зі своїми власниками. І, хоч, вони тепер відрізняються одне від одного немислимо – вони залишаються безпечними для своїх носіїв. А ще, їх функціонал теж змінився – пристосувався до носіїв, що вражає найбільше. Кіготь буквально тренується з Ріконом. Стає сильнішим в усіх можливих розуміннях, і тим самим перетворюється у індивідуальну зброю. Шепіт же, пристосувавшись до Сірін, став щось на зразок обчислювальної машини для спрощення розуміння емоцій та почуттів її зграї, а також аналізу стану цих осіб, що допомагає їй справлятись зі своєю роллю у зграї найкращим чином.

Тоді як Вірус, будучи відторгнутим двічі, розвивався не разом з власником, не як його частина, а як відусоблена особистість. Відторгнута і ображена. Підтримуючи власні інтереси, а не інтереси носія. Чому це сталося? Насамперед повертаємось до закладення особистості, “першої цеглини” – перший спогад, знайомство. Він належить іншому власнику, що відторгнув його. А другий власник відторгав його через нестерильність. Тобто, Кір відчував в амулеті присутність несумісних з ним часток особистості. Ну, якщо короотко, все пішло не так з самого початку.

Що робити? Варіант, який напрошується – знищити всю пам”ять амулета. Але не зрозуміло, як все спрацює, якщо він уже авторизований. Чи не виникне конфлікту в амулеті, якщо перший спогад про власника з”явиться вже після авторизації. І чи не станеться помилок з авторизацією, адже ім”я амулета – теж, по-суті, спогад. Чи вдасться знищити пам”ять повністю? Чи будуть наслідки? Інакше кажучи, почати все спочатку – не вийде. І чи знищення цієї пам”яті безпечне для Кіра – адже вони пов”язані, теж питання ще те.

З наявною, вже утвореною свідомістю, користуватися амулетом неможливо. І саме його існування – небезпечне.

А залишити наявну пам”ять, і намагатися щось виправити – просто неможливо поки у Вірусі містяться всі помилки, а надто несумісні з Кіром частинки.

Висновок? Потрібно знищити амулет, як і будь-яку небезпечну, неконтрольовану зброю. Але чи буде це безпечним для Кіра, знову ж таки? Ні, Ештон думає – небезпечно. Та й у Кіра залишиться не найпрекрасніший досвід… А травмувати хлопця, Ештон не хоче. Проте вихід є, і для Ештона він очевидний – розірвати їхній зв”язок. А опісля знищити амулет. От і все.

Важливо врахувати Емоційний фон хлопця. Не потрібно забувати, що мова йде не просто про небезпечну зброю, а про частину свідомості Кіра. Та… Ештон вже знає, що робити. Відповідь в амулеті Сірін. І в ній самій. В цій сильній, повній любові, життя та гордості дівчинці.

《Хранитель, час іти.》

《Дякую, Храм. Вже йду. Скажи лише, якщо я не придумаю нічого кращого, чи можу я привести сюди Кіра?》

Храм вагався.

《Якщо Хранитель вирішить так, ми підкоримось. Та Вірус небезпечний не лише для Кіра. Ми б не хотіли впускати у свою душу такий амулет. Кір наче хворий. І поки він не видужає, не можна входити з ним в глибокі медитації. Це небезпечно. І не лише для нас, Хранитель.》

《Дякую, за попередження, Храм. Я розумію це. Але, я впораюсь. Окрім того, потрібно нести відповідальність за свої вчинки. Надто – за речі, що я сам створив. До зустрічі. Дякую тобі.》

《До зустрічі, Хранитель.》