Старк Індастріс

Рівно о п’ятій ранку телефон Ели почав надривно дзилинчати, змушуючи свою власницю розтулити заспані очі, підкреслені набухшими синюватими напівколами. Цієї ночі вона довго не могла заснути. Все ж таки перший день у Нью-Йорку виявився занадто насиченим різноманітними подіями: переліт, напад демона, якась цілюща сила в її тілі, знайомство зі справжнім чаклуном. А сьогодні вона вже була записана на співбесіду у всесвітньовідому компанію, яку заснував ще один месник, що героїчно загинув, рятуючи світ – Тоні Старк.

Жінка б зараз віддала усе, щоб ще пів години полежати у м’якому теплому ліжку. У своїй вдачі щодо співбесіди вона не дуже була впевнена, тому всерйоз думала прогуляти її. Але будильник знову відгукнувся, наче відмовляючи Хейл від необдуманого рішення про яке вона буде потім все життя шкодувати. Як не як – наука це її пристрасть і єдине, що тримає її у цьому бентежному Всесвіті.

Всівшись на край ліжка, білявка зазирнула у вікно. Ранок виявився доволі туманним та темним. Око мимоволі зачипилося за будівлю навпроти, де жив чаклун. Здавалось, що споруда була темним міражем на фоні димчатих хмар-примар, яка ось-ось щезне як нічний сон, сховавшись десь далеко у підсвідомості.

Від думок жінку знову відволік будильник, і вона підхопившись пішла до ванної кімнати. Там, як завжди, пів години прокидалась під потоками гарячої води, уявлячи собі що стоїть десь в полі під дощем і навколо ні дущі. Після жінка досить швидко завершила всі інші збори. Вона вдяглась для співбесіди у класичний темно-синій костюм. Макіяж Ела не любила робити, тому вирішила, що нехай Світ, зокрема рекрутер Старк Індастріс приймає її такою, якою вона є.

Будильник, який жінка ставила собі на всі випадки життя, щоб нічого не забути, знову протяжно запищав, сповіщаючи про те, що вже час виходити з номеру аби встигнути щось перекусити дорогою до компанії.

Закинувши по дорозі у шлунок якогось сендвіча із найближчого фаст-фуду, Хейл пішла підкорювати місцеве метро, що було набагато страшнішим випробовуванням ніж учорашній монстр. Від давки в час пік навряд чи її хтось врятує, а хотілось би.

Протіліпавшись у набитому вагоні, немов маленька сардинка в бескінечному океанні життя, жінка таки виплила на вулицю. Прим’ятий піджак та скуйовдженне волосся – все, що лишила після себе ця дика поїздка, особливо враховуючи, що у підземеллях вона рискала години дві, бо як і властиво туристці, Ела загубилась.

– Треба було на таксі добиратись. Зекономила на свою голову, – невдоволено бурчала українка, згадуючи таке дорого серцю київське метро. Просте і рідне. Всього на всього три гілки і ніяких проблем.

Пройшовши декілька кварталів вниз, білявка звернула в ліво, потім ще раз і опинилась перед височенним скляним хмарочосом, який виділявся навіть у багатому подібними будівлями районі, своєю величчю та незвичністю форм.

Ця башня була відбудовою попередньої, яку відновила місіс Старк після героїчної загибелі чоловіка. Майже точна копія теж була схожа на округлий трикутник із вертолітною площадкою на даху. Єдине, що скло цієї будівлі було більш зеленкуватим, ніж у її оригінальної попередниці.

Ела не стала довго роздумувати і впевненим кроком рушила прямо до обітелі роботодавця-мрії всіх сучасних вчених.

Всередині споруда була ще незвичайнішою, вся зверху до низу набита всілякими високотехнологічними штуками: починаючи від робота-адміністратора на рецепшені до ліфту, який може приємним жіночим голосом порадити куди потрібно їхати, при цьому рухаючись не лише стандартно «вверх-вниз», але й пересуваючись уздовж поверху.

Якби не притаманна Хейл апатичність і втома від вчорашнього дня, що так невчасно вирішила про себе нагадати, то вона, мабуть би і рота роззявила. Правда вона себе на силу стримала в цьому не дуже пристойному дійстві, коли на одному з поверхів до кабінки зайшов Галк. Такий собі кремезний чолов’яга із зеленою шкірою.

– Сто перший поверх. Відділ рекрутингу, – приємний жіночий голос відволік Елу від роздумів, вона на силу відірвалась від споглядання фешин-луку одного з найсильніших та найгеніальніших героїв. Її підкорили його брунатні штани, що тримались на широких плечах за допомогою веселих смугастих підтяжок. Він, до речі, вийшов разом із нею.

Чоловік, враховуючи ширину його кроку, швидко зникнув у довгому коридорі, кудись звернувши. Жінка, оговтавшись від здивування (чомусь вчорашні події її не так зачепили) зиркнула на свій годинник. До співбесіди лишалось ще десять хвилин, тому вона попленталась вперед, шукаючи потрібний кабінет.

Як тільки вона опинилась поряд із потрібними дверима, все той самий жіночий голос повідомив, що її чекають в кабінеті під номером сто сімдесят вісім. Трохи захвилювавшись, Ела нервово сковтнула ком, який ніби застряг у горлі, заважаючи вільно дихати. Все ж таки – це робота її мрії, не можна впустити такий неймовірний шанс.

– Доброго дня, – спокійно привіталась Елеонора, зайшовши до великого світлого кабінету зі скляними понарамними вікнами за якими відкривався неймовірний вид на, осяяний сонцем, Нью-Йорк.

– Доброго дня, міс Хейл, – відповіли їй одразу два голоси. Один належав жінці середніх років, інший – нікому іншому, як Галку.

– Прошу, – суворого вигляду жінка кивнула в сторону стільця, навпроти її стола. Ела мовчки присіла на самий краєчок, скромно стиснувши сумку на колінах. Жінка те й діло кидала короткі погляди то на героя, то на рекрутера компанії Старк Індастріс. Остання щось уважно переглядала на своєму планшеті.

– Не погані результати, – відгукнувся Галк, заглядаючи через плече.

– Так. Але треба провести співбесіду, – кивнула жінка.

– Мене звати Брюс Бенер, – представився, і так відомий на весь світ, герой.

– Дуже приємно, містер Бенр, – шанобливо, злегка кивнув головою, мовила блондинка.

– Скарлет Стоун, – коротко повідомила своє ім’я жінка, весь вигляд якої буквально кричав про її практичність та діловитість. Навіть одежа сиділа точно до міліметра, підкреслюючи тонкий стан, – а ви, я так розумію, Елеонора Хейл.

– Так.

– Ви доктор біологічних наук, вірно?

– Так, – знову коротко кивнула жінка.

– Ви займаєтесь генетичними дослідженнями у медичній біології?

– Так, – Ела собі почала нагадувати папугу, але боялась сказати щось лишнє через свою не дуже гарну англійську.

– Ви змогли пройти наш спеціальний тест, щоб потрапити на співбесіду… – рекрутерка ще щось хотіла додати, але її перебив Брюс.

– Результати вашого тестування на рівень інтелектуального розвитку вражають, – на дні його темних очей можна було помітити зацікавленість на межі з прихованим безумством, яка притаманна лише науковцям, помішаних на своїх дослідженнях, – сто вісімдесят. Це навіть кращі результати ніж у Атома (є такий герой із Мервел у коміксах).

– Дякую, – жінка почервоніла, але на справді груди розпирала гордість. Її здобутки на теренах науки, то мабуть, єдине що вона в собі любила і чим пишалась. Це трепетне відношення до всього нового і бажання пізнати світ передалось їй від батька.

– Але результати з лінгвіститучного тесту не найкращі, – рекрутерка вернула Елу назад на Землю, заставляючи нервувати. Скарлет машинально поправила чорну прядку, яка посміла вибитись із її строгої зачіски.

– Начхати, – відсахнувся Галк від колеги, – головне ідеї про які написала міс Хейл. Мені особливо сподобались ваші думки щодо клонування та схрещування організмів. Ви навіть спроєктували варіанти схрещування між відомими нам, неземними формами життя. При чому, як на мене, досить точно теоретично описали можливі результати їхньої взаємодії із нашими бактеріями. Це вельми перспективні дослідження.

– Так, – посміхнулась Елеонора, – але на практиці провести їх буде коштувати дуже дорого.

– В нашій компанії цінують такі таланти як ви, тому фінансове питання не буде проблемою.

– Містере Бенере, – осадила героя Скарлет, – рішення про прийняття на посади вчених у нашій компанії оговорюються на загальних зборах керівництва.

– В яке я теж входжу, – зауважив одразу герой, перегравши Стоун, губи якої в ту саму мить склались у тонку лінію, показуючи її зіпсований настрій. Правда Брюс навіть не звернув на це уваги.

– Ем… – тільки і видавила з себе Хейл.

– Не хвилюйтесь, – Брюс підвівся у весь свій ісполинський зріст, – я як раз набираю собі команду для серйозних біокосмологічних досліджень. Такі перспективні люди, як ви, міс Хейл мені дуже потрібні.

– Дякую, містере Бенере, – жінка на силу стрималась аби не почати плигати від щастя прямо в кабінеті.

– Ще ваш тест на психоемоційний стан мені не подобається, – знову встрягнула в розмову рекрутерка.

– Що саме вас не влаштовує? – Після слів Бенера вона стала трохи сміливішою.

– Він занад-то ідеальний.

«Дідько», – виялась про себе блондинка, згадуючи свій завжди заважючий роботі перфекціонізм. Так як замість правди вона просто писала правильні відповіді аби її взяли на роботу. Було зрозуміло, що існує ймовірність в якій роботодавець навряд чи захоче зв’язуватись із депресивною особою, яка має суїциїдальні нахили.

– Де ти бачила хоч одного врівноваженого вченого? – Закатив очі Бенер. Його слова дуже виручили Хейл, тому що Стоун переключилась знову на геніального фізика-ядерника, сверлячи того невдоволеним поглядом.

– Як знаєш. Це тобі команду набирають, не мені, – вона знизала плечима, – ще щось хочеш дізнатись у міс Хейл?

– Ні, – чоловік взяв планшет із рук своєї колеги, – її дослідницька робота мені сказала вже все, що потрібно.

– Ви іноземка, тому, якщо на засновницьких зборах затвердять вашу кандидатуру, то документи будуть оформлювати дещо довше ніж зазвичай. За потреби надаємо житло нашим співробітникам. Заробітна плата оговорюється із керівником відділу у який ви потрапите, – діловим тоном зазначила Скарлет, – ми вам зателефонуємо на наступному тижні і повідомимо про наше рішення.

– Дякую, – кивнула Хейл, підводячись зі стільця до якого наче прилипла, – була рада познайомитись із вами, міс Стоун та містер Бенер.

– Навзаєм, – махнув великою зеленою рукою чоловік. Скарлет лиш стримано кивнула.

Елеонора поспішила зникнути з кабінету, бо коліна зрадницьки дрижали і здавалось, що вона ось-ось впаде.

Жінка і не пам’ятала, як на ватних ногах вийшла з хмарочосу. Все ж таки не кожного дня твої дослідження нахвалює такий неймовірний вчений як Брюс Бенер. «Це крутіше навіть ніж чари Доктора Стренджа», – промайнуло в голові українки. Вчорашня зустріч все більше здавалася сном.

Знову відчувши на собі радощі поїздки в ньюйорському метрополітені, жінка врешті-решт доковиляла до свого скромного готелю на вулиці Блікер. Був вже обід. Тому швидко перевдягнувшись у зручну одежу, Хейл знову випливла на вулицю. Все ж таки, не дивлячись на втому, їй хотілось обійти околицю. До того ж її не полишала ідея про приємний вечір у компанії самої себе із келихом вина на меленькому, затишному балкончику. Для цього потрібно було навідатися до супермаркету.

Спочатку жінка думала відвідати Центральний парк Нью-Йорку, але коли побачила, що навіть на машині до нього добиратись аж три години, то різко перехотіла. Поряд теж знайшовся невеличкий парк, досить чистий з велечезною кількістю лавочок, зеленим газончиком та красивим фонтаном, який обліпили голуби. Навпроти нього вона і плюхнулась на єдину вільну лавочку. Співбесіда пройшла доволі не погано, тому сьогодні Елеонорі не дуже хотілося вмирати. Вона навіть не думала про те, щоб кинутись під потяг у підземці. В Києві подібні думки відвідували її світлу голову регулярно. Тепер же можливе щастя у вигляді співробітництва із Галком, її настільки хвилювало, що ноги те й діло злегка подригували, не знаходячи собі міся.

– Перепрошую, біля вас вільно? – Від думок жінку відірвав приємний голос молодого хлопця років сімнадцяти.

– Так, звичайно, – жінка посміхнулась, лице мимоволі перетворилось на маску. Хлопець навіть злегка відсахнувся. Але швидко прийшовши до тями всівся поряд.

– Ви нетутешня? – Почав розмову доволі симпатичний молодик.

– Мабуть це видно за кілометр, – хіхікнула Хейл, яка тепер знову стала милою пухкою жінку. З нею, незнаючи її примар, навіть хотілось спілкуватись через оманливу м’яку зовнішність.

– Трохи є…

– У вас щось сталося? Містере… – прямо в лоб спитала українка, яка не дуже любила ходити навколо.

– Пітер, Пітер Паркер, – представився молодик і простягнув руку, – а Вас як звати?

– Елеонора Хейл, – жінка в’яло потиснула руку новому знайомому.

– Приємно.

– Навзаєм. Так що ви хотіли, містере Паркере?

– Мабуть трохи поговорити з кимось.

– Вам повезло, в мене є купа вільного часу, але я погано розумію, коли швидко говорять.

– Зрозуміло, – кивнув Пітер і замовк. Видно вагався чи є сенс говорити із незнайомкою.

– Так що вас тривожить, юначе? – Жінка зазирнула в очі хлопцеві. В них, як у відкритій книзі, можна було вгледіти неймовірну доброту, окреслену холодними вістрями печалі.

– Я все втратив, – коротка відповідь, в яку було вкладено безмежний океан болі. Видно було, що він не знав куди себе подіти і шукав того, кому можна хоч якось сповідатися. Дивним було те, що він опинився поряд саме із Елою, яка із всіх можливих людей навколо, мабуть була однією, хто взмозі його зрозуміти. Але що сказати і як підтримати вона не знала, – я не знаю, що мені робити далі без всих них…

– Дай собі трохи часу, – зітхнула жінка, підводячи очі до далекого неба, – хоч біль від втрат не щезне нікуди, але він стане частиною тебе і ти зможеш до нього звикнути.

– Я не хочу нічого забувати…

– А хіба я казала щось за забуття?

– Ну…

– Забути і втекти від болю не можливо, його можна лише прийняти і змиритись із тим, що він лишиться поряд. Але лише від тебе залежить, Пітере, чи будеш ти його і далі годувати своєю печалю та розчаруваннями, перетворюючи на пустоту, яка згодом тебе поглине, чи зможеш жити далі, долаючи наступні виклики долі, стаючи сильнішим, – такої тиради Ела від себе не очікувала. Мабуть, вона сказала хлопцеві ті слова, які колись мали сказати їй. Але всі мовчали. Її лишили сам-на-сам зі своїми печалями та демонами.

– Дякую вам, міс Хейл, – молодик тепло посміхнувся. Було щось в ньому дитяче, Елеонорі навіть захотілось по-материнські його пригорнути.

– Було б за що, – відсахнулась жінка. Підтримувати когось та давати поради іншим було легше ніж дати ради своєму буремному життю, до верхів просоченому бентегою.

– Можна… – хлопець затнувся, – хоча забудьте.

– Що саме? Кажи вже…

– Ваш номер телефону, – Ела йому чомусь нагадала тітку Мей.

– Хлопче, я занадто стара для тебе, – потерла потилицю Хейл, зарившись п’ятернею у світле волосся, – тому вибач.

– Я не це мав наувазі, – густо почервонів хлопець, – вибачте.

– А що тоді ти мав на увазі?

– Просто в мене не лишилось ні сім’ї, ні друзів… і я подумав…

– Що можна потоваришувати із незнайомкою в парку? – Ела схилила голову набік.

– Так… Це, мабуть, безглуздо. Ще раз приношу свої вибачення.

– Аж ніяк, – жінка як можна м’якіше посміхнулася, намагаючись випромінювати доброзичливість – тобі немає за що вибачатись. Але я ще невстигла купити собі місцеву сім-карту, тому краще запишу тобі свою пошту. Є куди?

Юнак кивнув головою, шукаючи в кармані хоч щось для запису. Через декілька секунд рука натрапила на зім’ятий чек. Ела швиденько начеркала свою електронну пошту на папірці, сподіваючись, що Паркер зможе розібратись в її жахливому почерку.

– Дякую, Вам, – кивнув хлопець.

– Чекаю твоїх листів, а зараз мені вже потрібно. Бувай! – Ела підвелась, легко розминаючи затікший поперек. Вже почало вечіріти.

– До побачення, – кивнув юнак, прощаючись.

Про себе, поспівчувавши молодику, Ела занурилась у свої переживання. Під сонячним сплетінням неприємно закололо, а на очі навернулись сльози. Пітер не відаючи того, нагадав їй найтемніші дні минулого. «Ненавиджу це бісове життя», – губи здригнулись, намагаючись стримати непроханий схлип.

На ватних ногах вона дійшла до невеличкого супермаркету. На скору руку скупившись, українка, поспішила до готелю. Шлунок скрутило від голоду. На розі, за декілька метрів до входу у будівлю, вона умудрилась налетіти на когось. Цим кимось виявився її рятівник – Доктор Стрендж. Чоловік теж ніс в руках два пакети з харчами. Як ні як, а герої теж люди. Принаймі частина із них.

– Знову ви!? – Випалила білявка, дивуючись такій скорій зустрічі із магом.

– Ну для початку, у пристойному суспільстві, люди вітаються, міс Хейл – ніби насміхаючись, зауважив Стівен.

– Доброго… ем… вечора… – машинально відповіла на зауваження жінка, чим дуже розсмішила Стренджа. Правда останній, щоб не втрачати своє зазнайкувате обличча перед панянкою, утримався від показу емоцій.

– Доброго. Я дивлюсь ви тут обживаєтетсь, – чоловік кивнув у сторону пакетів, помічаючи пляшку вина, – приємний вечір у компанії?

– Себе, – фиркнула жінка, пририваючи непотрібні умовиводи чарівника.

– І не сумно одній?

– З цікавою людиною ніколи не сумно.

– Он воно як… – протягнув чоловік, – так як ви нетутешня, і ми з вами не всі питання вчора оговорили, то прошу завтра завітати до мене.

– Які ще питання, Докторе Стрендж?

– З приводу ваших сил, міс Хейл.

– Для чого вам нянчитись зі мною? – Жінка скривилась. Рятівник її чимось трохи дратував.

– Я вже говорив Вам, що не лишаю людей в біді.

– І хто вам сказав, Докторе Стрендже, що я у біді?

– Мені здавалось що ви освідчена людина і розумієте елементарні речі, можете співставити наявні факти.

Ела закатила очі, всім своїм виглядом показуючи, що вона не хоче продовжувати ці високоінтелектуальні перемовини із колишнім нейрохірургом.

– Надобраніч, Докторе Стрендж, – жінка підхопила з-під ніг свого пакета і поспішила у готель.

– Надобраніч, Елеоноро, – вона й небачила на його обличі хитрої, дещо зверхньої усмішки. Йому було цікаво чи ще щось відбудеться у майбутньому, чи залишиться так, як є.