Глава 2

Безглуздий ранок… Я знову вимкнула будильник і заснула, знову підірвалася і, встигнувши тільки одним махом випити чай, по-швидкому зібратися, навіть не нафарбувавшись, полетіла в універ. І так, я знову запізнилася. Першою парою — лекція з біологічної хімії. Сподіваюся прослизнути в аудиторію тихо й непомітно, але, чорт забирай.    

— І як мені вести лекцію, якщо хтось постійно відвертає на себе увагу?! — о, цей голос сповнений обурення і злості. — Пані, ваше прізвище і група?    

Напевно, спробу викрутитися можна буде порівняти тільки з розмахуванням червоною ганчіркою перед розлюченим биком.    

— Левицька, шоста група, — намагаючись приховати своє роздратування, відповідаю я, і це звучить, напевно, нерозумно й нерозважливо — будь-який інший студент спробував би викрутитися, але, якщо чесно, я не маю на це жодних сил і бажання.    

— Я передам вашому викладачеві привіт, Левицька. Можете поки що сідати. 

— Дякую, — бурчу собі під ніс і підіймаюся в кінець лекційного залу.    

Десь там має сидіти моя одногрупниця Поліна — чи не єдина людина, яка не ставить незручних запитань, коли я приходжу із заплаканими й набряклими очима. Поруч із нею, на превеликий жаль, знаходжу і Дениса.    

— Виспалася? — він посилає мені їдку посмішку, на яку я відповідаю, закотивши очі.    

Падаю на вільне місце поруч із Поліною і переглядаюся з нею. Одногрупниця співчутливо дивиться на мене.    

— Важка нічка? — коротко і просто запитує вона, немов ми говоримо не про якісь проблеми, а про щось просте і буденне, хоча обидві розуміємо, про що йдеться.    

— Я б навіть сказала пекельна, — посміхаюся й одразу помічаю мішки під очима на її смаглявій шкірі. — У тебе теж?    

— Є трохи, — відповідає Шевцова і звертає свою увагу на лекторку, залишаючи мене в легкому сум’ятті: у неї теж проблеми?   

Гаразд, про це я подумаю трохи пізніше. Зараз у голові потрібно максимально звільнити місце для біохімії, інакше мені кришка. На щастя, лекція досить зрозуміла і проста, та й проходить швидко. Можливо, це від того, що я проспала і пропустила добрих двадцять хвилин? Так, мабуть, так і є.  

На перерві за звичкою йду з Полею в курилку. Я той ще завзятий курець. Поправочка: пасивний курець. Жодного разу не тримала сигарету в руках, на відміну від одногрупниці, яка почала палити наприкінці випускного класу.    

— Може, затягнешся? — за звичкою пропонує Шевцова, і я за звичкою відмовляюся.    

— Ні, ти ж знаєш, мене влаштовує просто дихати цією гидотою, — кривлю губи в усмішці, насолоджуючись запахом диму її сигарети з чорничною капсулою.    

— Ну як знаєш, — з усмішкою відповідає Поліна. — Моя справа запропонувати… Ти не звертай увагу на Дениса. Він усім набридає своїми тупими коментарями. Він, до речі, хоче бути старостою групи, ти знала?    

— Що?! — мене б це, напевно, так не обурило, якби нинішньою старостою групи була не я. — Він думає, що я так легко поступлюся йому своїм місцем?    

— Владо, ну погодься — ти не справляєшся. Часто запізнюєшся, іноді грубиш викладачем, майже не спілкуєшся з іншими старостами, не береш участі в активі. Ти постійно втомлена і я розумію, що бути старостою виснажливо.    

— Нічого це не втомлює! — моєму обуренню немає меж, хоча я зараз розумію, що в мені не так кипить злість від того, що мене вважають поганою старостою, а від того, що хтось мітить на моє місце. — Якщо Денис так хоче брати участь у житті університету, йому ніхто не забороняє. Нехай іде до студентського парламенту, профкому, активу або куди йому там ще захочеться. Я не збираюся поступатися йому посадою старости, — я більше не хочу й слова говорити на цю тему, тому завершальна фраза звучить безапеляційно.    

Поліна лише знизує плечима у відповідь, а потім гасить цигарку і, викинувши її в сміттєвий бак (за що я поважаю її, то це за те, що вона ніколи не дозволяє собі кинути недопалки під ноги), мовчки йде назад в університет. Так і живемо. Шевцова мовчить, а я ходжу за нею, не знаючи, чи варто щось сказати, чи, може, краще теж промовчати.    

День минає якось занадто швидко. Я навіть не встигаю отямитися, коли закінчується остання пара. Спускаючись до гардероба за своїми пальтами, мої одногрупники виглядають цілком щасливими, посміхаються на всі 32 й обговорюють, як проведуть вихідні. Хтось іде на тусовку в суботу, хтось уже сьогодні планує спустошувати бар. Я ж планую зачинитися у своїй кімнаті на два дні й добряче виспатися.  

— Левицька, не хочеш із нами до клубу, — поруч зі мною з’являється Іра, змушуючи ледь поморщитися від нудотно-солодкого аромату її парфумів.    

— Ні, мабуть, відмовлюся, — Господи, її саму від себе не нудить?    

— Може, варто бути ближче до групи? — з іншого боку атакує Денис, і я тут же відчуваю, як хвиля роздратування підкочує до горла.   

— Здається, ти, Іра і ще двоє людей — це зовсім не вся група. Добре вам погуляти.    

Ну і звідки вони всі взялися на мою голову? Чую смішки в спину і розумію, що, здається, варто попроситися перевестися в іншу групу. Останнім часом я раз у раз помічаю, як хлопці, з якими, як мені здавалося на початку ми порозумілися, шепочуться в мене за спиною і відводять очі, коли я бачу на собі їхні погляди. Можливо, я себе накручую і в мене параноя, але мені здається, що ось-ось хтось із них підкладе мені свиню.    

Додому я не поспішаю: у помірному темпі йду в бік метро, пропускаю надто забитий потяг, але заходжу в наступний, хоч він нічим не кращий за попередній. Занадто багато натовпу, і тішить тільки те, що скоро я сяду у вічно порожній автобус. Напевно, це найдивовижніша річ у моєму місті.    

Сіра, похмура погода робить мої й без того похмурі думки ще більш сумними. Чомусь у мене погане передчуття, немов цей день для мене ще не закінчений — попереду чекає ще чимало “приємних” моментів. Намагаюся не звертати увагу і відволіктися на музику в навушниках, і, здається, в якийсь момент мені це вдається. От тільки через свою неуважність я ледь не проїжджаю потрібну мені зупинку.    

Вийшовши на свіже повітря після задушливого транспорту, я з жалем усвідомлюю, що ще десяток метрів і ось уже парадне довгого сірого будинку, в якому я живу. У моєму районі майже всі такі — похмурі, хоча багато розмальовані кострубатими графіті. Відчиняю двері під’їзду магнітним ключем і несподівано стикаюся з чоловіком, який тягне за собою велику валізу.   

— Тату…? — моєму здивуванню немає меж. — Ти куди зібрався?    

Здається, він сам не очікував того, що ми зустрінемося тут. Батько ховає очі в підлогу і якось неохоче відповідає щось на кшталт “Так вийшло”. Що вийшло? Нічого не можу зрозуміти, що тут відбувається?  

 — Сергію, ти скоро там? — я обертаюся на жіночий голос і бачу досить молоду дівчину, яка виглядає з вікна білої Тойоти.    

— Тату, а це ще хто? — дивлюся то на нього, то на блондинку з автомобіля, поки всі думки складаються в єдиний пазл. — Так ось із ким мама спалила твоє листування, так? — із грудей виривається нервовий сміх і я, як дурепа, зараз кліпаю віями, не знаючи навіть, що сказати.   

— Владо, давай потім поговоримо. Я не думаю, що ти зараз зможеш мене зрозуміти. Ти заспокоїшся і ми все обговоримо…    

— Нічого я не хочу з тобою обговорювати! — кров приливає до скронь і, здається, у мене зараз голова лопне від злості й нескінченної образи. — Іди до біса, татку! Якраз один із них сидить за кермом он тієї машини, — змахую рукою в бік Тойоти та, ледь не перечепившись через валізу, входжу всередину під’їзду і поспішаю скоріше піднятися на свій поверх.    

Сльози тут же наповнюють очі, від чого я ледь бачу, як узагалі розташовані сходинки. Що вони взагалі знайшли одне в одному? Мій тато — кінчений алкоголік, а вона, напевно, зацікавлена тільки в його зарплаті та роботі, яку він скоро втратить, якщо не перестане випивати. Бідолашна мама… Забігаю у квартиру, гукаючи її, але мені у відповідь лише тиша. Знаходжу її на кухні — поруч пляшка горілки, порожня склянка, а вона сама вже, здається, майже непритомна. Мама помічає мене, починає махати руками й намагається кричати. Краще б мовчала. Вона звинувачує в усьому мене, мовляв, це я байдуже ставилася до своєї сім’ї, це я клята егоїстка, яка думала тільки про себе та про свої потреби, це я дала татові зрозуміти те, що він не потрібен мені. Я мовчу, не знаючи, що відповісти, не знаючи, як стримати себе. Хіба я винна в тому, що стала егоїсткою лише тому, що егоїстами стали мої батьки? Коли востаннє вони відмовлялися від чергової сварки, думаючи про те, що вони тут не одні? Та ніколи! Тоді до чого тут я?! З мене досить.    

Розвертаюся, і стрімко тікаю геть із кухні, геть із цієї квартири, з цього будинку. Навколо все пливе, немов у тумані, і я навіть не замислююся над тим, що роблю: за звичкою сідаю в автобус, потім — у метро, а потім просто безцільно їду, пересідаючи з гілки на гілку, не уявляючи, що робити далі.    

У якийсь момент сперте повітря підземних тунелів починає напружувати, і я виходжу на першій-ліпшій станції. Здається, я була вже тут колись. Це практично центр.  

Поки я каталася у вагонах, на вулиці вже давно стемніло, і дороги міста зараз освітлювалися ліхтарями. Тут це виглядало набагато красивіше, ніж у моєму районі, і, тим більше тут був величезний міст, підсвічений прожекторами. Недовго роздумуючи, я попрямувала в його бік і досить швидко піднялася нагору.    

Звідси відкривався запаморочливий краєвид. Серпантини доріг йшли далеко вгору, всюди на горизонті горіли вогні і яскраві вивіски, кораблі для тусовок повільно пливли чорним плесом води, в якій, як не прикро, нічого не відбивалося. Хотілося б побачити там місячну доріжку або копію нічного неба, але, на жаль, навіть якби над головою не стояли хмари, навряд чи б щось вийшло розгледіти на поверхні цих забруднених, неспокійних хвиль.    

Навколо мене ні душі. Відчуття, ніби я піднялася на міст, і всі вирішили спуститися вниз подалі від гріха. Що ж, я навіть рада. На самоті легше думати. І я думаю. Про тата, про маму, про те, в який момент усе пішло не так, і що тепер робити далі. Думаю, про університет і про своє життя, і, якщо чесно, не відчуваю того, що в ньому є сенс. Хіба що якщо моє покликання — страждати.    

Пронизливий, холодний вітер змушує мене тремтіти, немов осиковий лист. Хочеться зігрітися, хочеться підбадьоритися і зібрати себе до купи. У голову приходить неймовірно безглузда думка. Я перекидаю одну ногу через поруччя, потім другу і за кілька миттєвостей уже стою на вузькій залізній перекладині, вхопившись руками за поручень позаду себе.    

Серце шалено калатає в грудях і, якщо чесно, я вже не знаю, навіщо я сюди перебралася: чи то щоб просто постояти, чи то щоб стрибнути донизу, розпрощавшись з усім тим, що змусило мене це зробити. Відчуваю себе чортовою суїцидницею. Цікаво, скільки самогубців було тут до мене? Про що вони думали, стоячи на краю прірви? Хоч хтось передумав, злякавшись чорних хвиль? Ось мені, наприклад, зовсім не страшно. Чого варто зробити тільки один крок…?    

— Пані, у вас, бува, не знайдеться запальнички? — від несподіваного вторгнення чийогось голосу в тишу, що оповила мене, я здригаюся, і нога зісковзує з металевої перекладини. Дихання перехоплює і, не в змозі зробити хоч щось, я лечу вниз.