Фанфіки українською мовою

    Сценарій: вони відкриваються читачеві.
    Постаті: Кая, Ділюк, Альбедо, Дайнслейф, Джонлі, Тарталья, Сяо.

    Дайнслейф

    Привид нації зірок сидів на краю скелі зорелова.Дайнслейф, кидаючи свій зір на лазурне небо, завше здумував гордість всього людства, яке зрештою не було годним існувати з богами в злагоді.Але не роздумувати він прийшов, а просто чекає свого напарника.Ти запропонувала стрітися тут, адже це “атмосферне та погідне місце”, а Дайнслейфу було однаково.І лишень зорі порушували його спокій.

    Він зорив на них мрійливо та з надією, яку потім сам своїми думками і загасив.

    Із дум його вивели неквапливі кроки.Він швидко повернув голову в твою сторону, після чого з полегшенням зітхнув. — Вибач, думала, зможу розібратися зі всім спритніше, —  мовила ти, підходячи ближче. —  Це неважливо, краще поговорімо про відомості, які кожен з нас зміг відшукати, —  сказав Дайнслейф, схрестивши руки на грудях. — Трясця, ти справді хочеш забути про всю цю атмосферу і вкотре мучити себе без відпочинку? — із невеликим засудженням та турботою мовила ти. Чистокровний представник зірок трохи замислився; він і справді ввік віддавав себе решткам минулої величі, забувши про життя, хай воно й не найліпше.

    Ти присіла біля краю скелі та рукою запросила його до себе. — Нумо, ким би ти не був, ти не залізний, —  сказала ти, відвернувши вічі в бік зір, марячи колись досягнути їхнього сяяння.Дайн спочатку стояв мов укопаний, задумавшись; однак згодом все-таки він сів біля тебе.Розглядаючи нічних небожителів, ти захопилися сяйвом, яке неначе вказували вам обом стежку в ліпше життя.

    — Зірки – це дивовижне явище природи.А ти як гадаєш? —  запитала ти його, не відриваючи очі від небовиду.Дайнслейф тяжко зітхнув, кметуючи, що вони зовсім не такі, котрими здаються. — Авжеж, але в них заховано багато журби та скорботи, — вкотре зітхнувши, піднявши голову до небосхилу, сказав він.Ти трохи розгубилися через його сумну відповідь, проте й миттю стала прискіпливою. — Чому?Чому ти так думаєш?

    Дайнслейф почав згадувати минувшість, всю радість, величність, а потім і занепад разом зі стражданнями, криками й “гріхами”; в його венах разом із кров’ю почала текти лють та ненависть. —  Свідчення тобі абсолютно непотрібні і неважливі для тебе, —  стиха сказав Дайнслейф, повернувши погляд на наповнену життям землю.Відповідь тебе обурила; хоч ти й розуміла й поважала його кордони, ти наважилися поставати запитання.

    — Звичайно, ми всього лишень партнери по справах, – почала ти, і це одразу не сподобалося вихідцю з нації зірок, — але, гадаю, я все-таки маю право знати про твій смуток, —  мовила ти, вернувшись ближче до нього зі сподіванням почути відповіт. Дайнслейф довго німував, мережачи думи і складаючи правильні формулювання в своїй голові.Він взагалі не був впевнений, що варто щось розказувати; Дайнслейф далебі довіряв, але не був готовим на такий рішучий крок.

    —  Знання моїх почуттів жодним чином не допоможе нашій справі, це тільки зіпсує твою голову непотрібними думами, — різко відповів проклятий із роздратуванням.Ти декілька секунд зорила на нього, а потім також відповіла: — якщо прагнеш з кимось ефективно працювати, то краще мати хоч якийсь його кшталт, правильно? —  Запитання риторичне, Дайн сам це добре розумів і в нього не було аргументів. —  Добре, мені більше нічого сказати, —  дратівливо мовив Дайнслейф. — Тоді мені варто уважно слухати чи можна йти? —  Ці слова занепокоїли Дайнслейфа. — Ні, я розкажу тобі, однак обіцяй, що це лишиться тільки межи нами, —  серйозно мовив Дайнслейф, на що ти стверджувально захитала головою.

    — Думаю, ти давно збагнула, що я з Хаенрі’ах, —  почав Дайнслейф, знов обернувши погляд на зорі. — Авжеж, я знаю більше, аніж здається, —  ти продовжувала уважно слухати.           —  Неповторна земля, відмінна відсутністю Архонта, показуючи, що людська воля сильніша за волю богів, — вже невпинно продовжував Дайнслейф, —  але, схоже, мій народ в чомусь провинився, — і знову Дайнслейф нахилив голову, —  більшість вмерла або стала монстрами і мені, як капітану варта палаців короля, довелося зорити на це і навіть вбивати тих, з ким вчора чаркував, — скрізь скрежет зубів закінчував Дайнслейф, —  а мене вони змусили вічно никати по цій землі, поки прокляття не знищить мене.

    Ти, звісно, бачила, що за ним загадкове минуле, але ж не настільки трагічне.Ти знала, що сказати, як його підбадьорити, який просвіт взагалі може бути в цій ситуації? Декілька хвилин ви мовчали, поки ти все-таки не заповнила тишу своїм хвилюванням. — Добре, я абсолютно не знаю, що тобі сказати щодо такого сумного жеребу, —  ніяково почала ти, — проте історія ще продовжується.Можливо, це не кінець? — розгублено, з несильним тремтінням мовила ти, надаючись, що хоч трохи охолодила його.

    Дайнслейф повернув голову в твою сторону й замислився.І справді, якщо це ще не кінець, то йому є за що проливати чужу та свою кров, обіймаючи тіні минулого й стаючи частиною прокляття, стаючи монстром. —  Так…можливо, ти маєш рацію, — він навіть слабо усміхнувся, затим ти відповіла йому

    — Знаєш, я тішуся, що маю справу саме з тобою.

    Кая

    Капітана кавалерії Ордо фавоніус завжди спіткав вибір, він завше у нього був; але він щоразу вагається, старається забути все своє коріння, яке він ніяк не може вирубати.Альберіх намагається жити абсолютно звичайним життям, бути абсолютно звичайною людиною зі своїми чортами в голові; проте чи може здобувший тягар “останньої надії” жити погідливо?Ось Кая і біжить від неминучого, просто бажаючи прилягти на м’яку землю; однак на цій же землі він побачить зорі, і вкотре здумає, що його клан має бути палаючим полум’ям, а не тлінним вогником.

    Це був простий день, одначе, бачачи журбу на обличчі гаснучої зірки, ти вирішила нагадати йому, що таке свіже повітря та розум без думок.Немічна це втіха для нього, однак Альберіх цінив такі миттєвості невеликої турботи.Це ліпше, ніж запивати смуток и хитатися на пьяному кораблі.Ви дійшли до Дерева Ванесси; ти подумала, що пахощі духмяних квітів, співанка легіту та обійми листків допоможуть забути все своє горе, самоту і протиріччя.Тільки ось на статую йому було бридко зорити, тому він постійно відвертав погляд.

    — Напевно, мені цілковито неварто запитувати про це, —  поволі почала ти, змушуючи його привернути до тебе голову, — однак все ж таки, що з тобою останнім часом коїться? —  Кая декілька десятків хвилин просто німував; і справді, що з ним?Ба потім все-таки дав якийсь млявий відповіт.

    — Усім нам колись буває журливо, в цьому нема нічого особливого, чи не так? — ухилився Альберіх від прямої відповіді.Ти трохи обурилися, але не поспішала тиснути. —  Авжеж, ти маєш рацію, — мовила ти, розуміючи, що йому складно, — але нащо тримати це все в собі?

    Кая замовк; кмітив, що відповісти та й чи взагалі це варто робити; він боявся вже твоїх слів, які могли стати громом із зіркового неба.Він завше лякався знову лишитися перед усім світом, серед очей, котрі за ним зорять на самоті.Стати зіркою без сузір’я. — Повір, воно минеться, не треба даремно забивати собі голову, та й сум твоєму лицю геть не пасує, — мовив Кая, силуючись ввести тебе в оману; ба ти зірката, зріла кожну емоцію на його обличчі, та й поведінка Каї давно тебе не дивує. —  Я розумію, що ти не бажаєш про це оповідати, проте ти попросту вщухнеш, якщо стягнеш з себе весь біль, —  Кая на мить заплутався.

    Алберіх ледь формулював речення в своїй голові, але зрештою він далебі сказав:

    — Гаразд, проте тіль не жахайся, адже історія ця не з найприємніших, —  ти хитнула головою і почала уважно слухати.Під час розповіді Кая виглядав так, немов, якщо відвернути від нього зір, він розірветься на частини.Під час розповіді Кая неначе цілковито закляк, тіло лишень інколи слабко тремтіло.

    Оповідання було меншим, ніж ти собі вважала; але ти тямила, що він годен розказати абсолютно не все.Зміст ти осягнути змогла і ти справді відчула моторошність, котра була йому знайома. —  Хах, перепрошую, схоже, мені справді неварто було розкриватися, —  відвернувся в інакший бік Кая, очікуючи не найкращого підсумку; він проклинав весь світ, сяйне небо та м’яку землю.Він був в смутку і в люті одночасно; нинішній світ для нього подеколи схожий на світло безодні, до якої його подеколи вабить; можливо, принаймні там Кая зможе стати сильнішим аніж його печаль.

    Ти не кметила, що Альберіху сказати; звідкіля хоть комусь знати, наскільки це складно бути останньою зорею сузір’я?Коли всі тішаться розплідником своїх марень, поки ти мусиш вибирати межи двома домівками.Від споминань Капітан захотів трохи заплакати, але й обличчя свого втрачать не бажав; десь на закомірках розуму він прагнув, аби його зрозуміли як треба, навіть якщо він не зріє в тобі якусь іншу іскру, окрім спалаху переляку.

    — Гаразд, Алберіх, я і справді в жодному випадку не годна зметикувати твій біль, —  гостро почала ти, щоб він не ухилився від тебе, — але це не означає, що я буду засуджувати тебе, що тобі потрібно мене боятися, — ти взяла його ланіти в свої руки і почала пропалювати його вічі наполегливим і стійким поглядом.Кая трохи здивувався, розгубився, забув, що володіє мовою.Проте на тих же закомірках розуму Альберіх відчув легкість, супокій, немов розум прояснився; легітно стало.Він поволі прибрав твої руки, натомість сам обійнявши тебе, ніби не маючи жодного джерела тепла.Руки в нього було студені, крихкі, немов цей кришталь зараз розсиплеться вщент.Одначе ти просто зробила те ж саме, що й Кая, віддаючи тепло у відповідь, гамуючи його.

    —  Тобі неварто про це зараз переживати, Кая.

    Ділюк

    Рагнвіндр окутаний тьмяним, навіть його одяг; поводиться Ділюк відповідно; тіль невеликий клаптик крейдяного полум’я грає на його одязі і в розумі.У парубка явно не зник малюк, котрий просто бажає бути щасливим.Проте інколи здається, що це якийсь гріх, після якого тебе конче чатує бич; тому багацько людей бояться стати грішниками; нема людини, котра би показала, що в “лихому світі” не настільки й багато поганих моментів.В ньому ще лишилося щось, крім печалі й скорботи.

    Звичайний день, звичайна ніч, звичайне життя, звичайна робота, проте тільки не у Ділюка.Приходив він як завжди пізно, і завше казав, що не треба його чатувати, інакше пропустиш прогулянку по царству Морфея.Але цю ніч ти його ослухалась, адже дниною він зайнятий роботою, а смерканням йде геть в своїй машкарі та чорному як ніч одягу вишукувати загрозу.Та й приходить він завше натомлений, просто мовчить щодо цього.

    Ти, навіть не почуваючи сніння, в затишку читаєш книжки, які хоч якось могли прискорити час, і чекаєш Ділюка.Місяць співає колискову своїм сяйвом, коминок теж трохи наспівує вогнем; бракує лишень обіймів від улюбленого чоловіка.І тіль задумавши його, ти почула кроки, повільну ходу.У садибі могутньої аристократії вже всі давно спали, як, неначебто, і ти мала.Рагнвіндр почув тріск дров, якого там ніколи в такий час немає; він тишком-нишком зайшов в кімнату, і його трохи взяло диво.

    — І чого ж ти не спиш в таку темінь? —  не найкращим чином почав Ділюк. — І тобі добривечір, —  а ти почала абсолютно спокійно, — я ж просто скучила, та так, що сон не бере мене зовсім, —  Ділюк відчував теж саме, проте не міг не скаржитися. —  Гаразд, тільки не зловживай цим, —  знімаючи накидку, мовив Рагнвіндр.

    — Авжеж, авжеж, однак мені ще нема затишку від однієї таємниці, —  Ділюк ширше розплющив вічі; яка в біса таїна вже дійшла до твого вуха?Ділюк одразу подумав про Каю, оскільки дарма що він брехун із вишуканою мовою та професіональною оманою, ви невтямки довіряєте один одному.Він не проти, але Кая балакає стільки, що колись він лишиться без язика.

    — Ми, звичайно, доволі довго в стосунках, —  намагалася ти почати якомога жвавіше, — але я все ще не знаю твоє минуле, —  ти рукою покликала сісти коло себе, —  однак я зовсім не змушує тебе розказувати, просто відчуваю допитливість.Ділюку стало ніяково; Рагнвіндр зроду вважав, що від близьких неварто таїти нічого; а з іншого боку він цілковито був окутаний неохотою згадувати всю заплутаність його буття.

    Одначе він вирішив крокувати тобі назустріч. — Мені ніяково, я не знаю, звідкіля почати, – повільно розпочав Ділюк, — але якщо ти хочеш знати все, то гаразд, я скажу тобі все, наскільки тільки знаю самого себе, —  мовив Ділюк, з найсерйознішим виразом обличчя, який лиш в нього годен бути. —  Ти впевнений?Так, тепер я сама вагаюся, але я не хочу, щоби тобі було боляче, —  сказала ти щ невеликим хвилюванням. —  Ми мусимо знати один одного, ми ж в стосунках, —  давно ти не бачила його настільки статечним.Ти зітхнула, будучи повністю готовою до подорожі в його контрастну минувшину.

    Ти часто зріла в Ділюку малюка, що всередині нього все ще є дитина, яка просто хоче радіти життю; малюк, який доволі вибагливий, який постійно просить ласки; і почувши про дитячі літа, ти в цьому впевнилася.Всім доводиться дорослішати, але ти не міркувала про те, наскільки болючим це для нього це було; зникнення двох важливих постатей життя парубка завело його а ті чорні барви, якими він окутаний і на сьогодні.

    —  Цікавенька історія у тебе, аж сум бере, —  ти намагалася не тиснути, — я зовсім не кмечу, що тобі сказати з приводу твого минулого, — вся ця історія викликала в неймовірний жаль, який ти старалася приховати, аби нікого не образити.І в мить тихий сміх Ділюка поглинув тишу в кімнаті, що збило тебе з пантелику.Проте він просто охопив твою талію, поклав голову на плече, неначе просячи турботи, і не відпускав.

    — Лягаймо спати, слова вже зовсім непотрібні.

    Альбедо

    Алхімік жахається самого себе; всередині нього знаходиться звір, точніше, остання стадія Magnum Opus — рубедо.Тоді він стане досконалим, тоді вже не буде нічого у світі, що зрівнялося би з ним.Принаймні, так каже алхімія; проте Альбедо займається саме кхемією, і в жодному випадку він не хоче забирати в інших життя.Він навпаки хоче створювати його, дізнатися про сутність світу.І Альбедо лячно, адже настане та днина, коли він переверне світ, коли він буде одним з тих, хто знову поставить його в правильне місце.І для цього йому знадобиться знищити все, що він любить.

    Останнім часом Алхімік заплутаний, складно сфокусуватися йому на своїх знаннях і пошуках ще незримого.Зочивши такий ганебний стан генія, ти вирішила, що, бодай студінь Драконівського хребту пронизує кістки, прогулянка під зірками в танці сніжного янгола допоможе Альбедо прийти до себе. Драконівський хребет завше був йому кишлом, навіть повноцінною оселею.Зоряна, заморожена, студена, але домівка, де Він почувався затишно, неначе він тут виріс, неначе тут він сам свій.

    Сам Альбедо був зморений від неможливості повернутися до праці, тому був готовий на абиякі методи, тіль би йому стало ліпше.Ще й постійні думи про своє життя невпинно відвертають від роботи.

    Наплинула ніч, але ви з Альбедо зорюва́ли; чи то ніч була надто блискучою, чи щось затишку ви не відчували.Проте в будь-якому випадку ви дарма пішли зорити на рештки мертвої цивілізації; мертвої, але такої красної, що ти постійно дивувалися, яка така жорстока містина може бути настільки привабливою для ока.У Альбедо це викликало ледь зриму усмішку; проте він відчував якусь провину, що ти настільки близька для нього, але при цьому ти не знаєш, хто він насправді, бо йому лячно.

    А тобі в свою чергу було цікаво, чому він так сильно любить цю місцину.Цією ніччю вам усміхнулася удача, погода була не суворою, чудовою для допитливих теревень.Ти запропонувала зупинитися біля невеликого схилу і просто побалакати вдвох із зірками.Альбедо погодився, правда заради здоров’я ненадовго.

    І ось момент істини, чудова миттєвість і нагода, аби запитати про самого таємничого алхіміка. —  Альбедо, а чому тобі так любиться ця засніжена гора? — Без зайвих прелюдій розпочала ти.Альбедо ненадовго замислився, трохи поміркував, але згодом відповів. — Це досить дивне почуття, але чомусь я відчуваю себе як у дома, — задумливо мовив Альбедо, —  неначе тут є щось мені рідне.

    —  Справді дивно.Ти працюєш тут доволі багато, але що годне бути для тебе домом на сніжній горі?Кістки дракона? —  з останнім висловлюванням ти чудово влучила, адже вони від одної “матері”. —  Скоріше, нагадує про мою вчительку, хоча слово “вчителька” не зовсім їх ролі в моєму житті, —  почав згадувати Альбедо, на обличчі немов закляк невеликий сум, —  я багато з нею мандрував, і саме вона навчила мене алхімії, саме вона для мене і є “сім’єю”, — дивившися на зірки, сказав Альбедо.Він справді скучив за своїм творцем.

    — Ох, знайоме почуття, відчуваєш, що тобі бракує якоїсь дещиці самого себе? — знову з інтересом запитала ти.Альбедо не відчував нестачі якоїсь частини; хоча інколи він взагалі не розуміє, чи може вважати себе людиною; чи людина – це біологія чи однозначно питання внутрішнього світу.

    — Частіше за все —  ні, але інколи я справді не почуваюся повноцінним, —  важко зітхнувши, мовив алхімік.Ти тіль усміхнулася на його вислів, трохи збивши його з пантелику.

    — Вона явно не хотіла, щоб ти запруджував маківку подібними думами, правильно? — Запитала ти Альбедо, не знімаючи з себе усмішку.

    — Так, але інколи здається, що я втратив  сім’ю, — задумливо мовив Альбедо, все ще не розуміючи твого усміху. — А чи не думаєш ти, що сім’я — це геть не про спільну кров? — Ще раз запитала його, на що Алхімік спочатку не знав, що відповісти; а потім згодом він промовчав.

    Побачивши, що йому трохи незручно, ти не відступила, а поставила ще одне запитання: — Та й вона ж не дарма залишила в тобі якусь частину себе, чи не так? — спитала  ти, змусивши й Алхіміка поміркувати.А й справді, все, що вона встигла дізнатися та показати, тепер з ним, вона нікуди від нього не пішла, а зірка на його шиї лишень є свідченням цього.Вона завше з ним; може, десь серед таємничих зір Тейвату вона все ще споглядає за ним та зоріє щоночі.

    – Так…в кожному клаптику мого тіла й розуму справді є її частина.

    Джонлі

    Джонлі —  це вже не Моракс, це абсолютно інакша особистість, яка старається забути своє попереднє ім’я.Складно не здумувати минувшину, коли ти зовсім нічого не метикуєш в новому світі; коли ти покритий курявою бог, про бувшу велич якого згадають і в нинішні дні.В решті решт, Господар каменя втратив сенс, втратив зміст свого давнього життя.Проте, схоже, цікавинки людського світу все-таки приваблюють бурштин його очей.

    Ти тільки нещодавно переїхала до Ліюе, ні в чому тут не тямила, нічого тута не знала, земля тобі чужа.І ти вельми вдячна Джонлі, що він допоміг тобі почуватися самою собою, хоча спочатку він просто дав тобі декілька вказівок.Але ж якою цікавою людиною він виявився, ти не могла відвернути увагу від його розповідей, а медовий голос тіль сильніше змушував прислухатися до нього.Теревенили ви зазвичай на прогулянках, і сьогоднішній день не відрізняється від інших.

    Ви вирішили в цей раз прогулятися аж до скали над Лі Ює.Моракс завжди любив зорити на свою спадщину з цього місця.Шляхом він почав розказувати тобі чергову історію, здебільшого про мандри володаря каменю.І тут ти вирішила запитати:

    —  Джонлі, а звідкіля ти це все знаєш?Неначе би ти прожив стільки, скільки існує цей світ, – ти ніяк не годна була спинити свою допитливість, — та ще й тямиш всю цю інформацію.Моракс засміявся, говорили йому подібне не раз. — В мене просто добра пам’ять, —  сказав Моракс, повертаючись до свого оповідання попри твій недобрий погляд; ти абсолютно не вірила, що він просто звідкись-но це все знає, але перебивати не сміла.

    — Архонт каменю зроду був невсипущим стосовно свого народу; інколи він йшов на вкрай жорстокі методи, — докоряв сам собі Джонлі, — проте результат сливе завжди  задовольняв його, — Моракс старався не думати про своє минуле, як про щось погане, зриваючи глазуровану лілію, — тому він часто приходив на цю скелю помилуватися своїм нащадком, який пережив його самого, — ви вже майже були там. — Хах, схоже, почуття відповідальності він мав, — Джонлі  усміхнувся. — Авжеж, що більша сила, то більше відвічальності, — здумавши свой колишній тягар, закінчив Джонлі.

    Небо палає срібними прикрасами на чорному полотні.Світло ліхтарів торочить ваші обличчя. —  І справді, все місто немов у тебе на долоні, воно здається таким крихітним, —  із захопленням сказала ти, змусивши Моракса усміхнутися. —  Кажеш подібно до самого Ґео Архонта, —  Джонлі почав згадувати минувшість, радість та біль, які вже не мають сенсу. — Цікаво, а як Гео Архонт ставився до нас, простих людей?

    Джонлі знову усміхнувся, приймаючи свої минулі помилки та упередження щодо цього світу.Яким же він був дурним, коли вважав, що воля людей слабша за волю богів. — Він вважав своїм обов’язком боронити їх, але ввік не думав, що вони можуть щось без нагляду вищих істот, —  схиливши голову до низу, до людей, сказав Моракс, —  але, напевно, це була найбільша помилка за все його буття, — закінчив Джонлі, ледь помітно  усміхаючися. —  Хах, всі ми буваємо упередженими; уяви, яка була би його реакція, якби він сучасне місто?

    Джонлі сів на край скелі, рукою запрошуючи до себе, і сказав:

    —  Він би нарешті відчув найбільше щастя в своєму житті.

    Сяо

    Сяо достатньо страждав в цьому житті; він втомився бути собакою, хоча при цьому й не старається зняти нашийник.А також він відчужений, самітен, в ньому поєдналися два обличчя, і він не розуміє, яке з них – він достоменний.І він чаїться, ховається від усього окілу, адже боїться спричинити біль; він адепт, який не має нічого спільного зі смертними, котрий не може просити від них помічі, але сам мусить захищати тих, хто його навіть не знає і ніколи не зрів.І він не бідкається, це його праця, відбуча; якби тіль робота не забирала від нього останню міць та снагу.

    Звичайна днина, побутові почвари, пересічні страждання на самоті.Ти не часто відвідувала Сяо, оскільки карма до тебе тягнеться і не відпустить.Інколи ви годні зустрітися цілковито мимохідь, але Якша завше прудко зникав, лишень миттєвий силует змушував тебе важко зітхати, якщо ти все-таки угледіла його.

    Сяо розібрався з усіма своїми віковічними справами, і під небесним сяйним світочом мрій, сховавшись в рою багряних листків, він розслабився.Він більше навіть не кмітить про своє життя і чи закінчиться це все колись, він просто впав у дрімоту, але спить той завжди чутливо.Зазвичай йому в очах маячать різні кошмарні мари, але сьогодні йому пощастило, спав той непохитно.

    І тут несподіваний збіг обставин: ти проходжувалася прямо коло місця, де він куняв.Тобі він здався приголомшливим: сонце торочило його обличчя золото, змішуючи його з темно-зеленим кольором; а саме лице не давало відвернути від себе зір; він був охайним, ладним, таким акуратним, і навіть невелика подряпина личила йому.Ти не годна була не усміхнутися від цієї картини й тихо, не поспішаючи підійшла до нього, нишком всідаючись біля нього на листя.

    Сяо відчув твої вічі на своєму обличчі, а кроки – поготів почув, проте він наразі не прокидався; сподівався, що ти просто посидиш біля нього декілька хвилин і підеш далі по світобудові.Одначе тобі навпаки кортілося прокоротати час в спокої разом; навіть перейти межу – доторкнутися до нього; однак ти не наважилася.Небаром Якша сам розплющив очі, що змусило тебе почуватися трішки ніяково.

    — Вибач, я тебе розбудила? —  з винною усмішкою мовила ти.Сяо взявся за голову, подивився на сонце і згодом відповів: —  Я ніколи не сплю кріпко, — коротко сказав Сяо. —  Невтямки мені було трошки незручно, — силувалася ти не почувати провину. — Я годен прокинутися навіть від шурхіту листя, — серйозно розпочав Сяо, — не треба перейматися через такі дрібниці.Тобі би ліпше піти геть, — трохи грубо відповів Сяо.Було приємно, що він турбується, а з інакшого боку —  він занадто відлюдний.

    — Я розумію, що твоя карма може мені нашкодити, але зараз з тобою все гаразд, відповідно і зі мною буде, —  знову усміхнулася ти йому, на що він промовчав.Зненацька він знов відчув сніння і тепер справді дійсно кортілося спати.Ти помітила як він поволі скріплює очі, однак дарма тримається за ясний розум. — Ти боїшся заснути? —запитала ти його.

    — Це теж, мені складно навіть задрімати — кошмари зроду мене не покидають, —спершись на дерево, сказав сонно Алатус. —  Проте їх тілько-но не було, правильно?

    Алатус просто кивнув головою. — Тоді, гадаю, негоже не користуватися такою можливістю.Можливо, тобі вдасться спокійно заснути, —  подивившись на небокрай, мовила ти.— Гаразд, ти маєш рацію, —  про щось міркуючи, сказав Сяо, —;але тоді мені потрібна твоя поміч, —  тут він трохи зашарівся, що ти, авжеж, помітила.

    — Уважно слухаю, —  мовила ти, чатуючи наступні дії. — Не могла б ти лишитися тут на деякий час? —  повільно заплющуючи вічі, мовив Алатус. Ти тільки усміхнулася і підійшла до нього ближче, також спершись на дерево.Схоже, й тобі самій хотілося дрімати.

    — Дякую, — це було його останнє слово на сьогодні.

    Тарталья

    Тарталья непересічна особистість; він поєднав у собі турботливого брата; кривавого вояка; приятеля, суперника; а найголовніше – він об’єднав хаос і гармонію.Він химерно єднає в собі риболовлю, де треба бути спокійним, непохитним і терплячим; і жахливі бійки, які сповнені бешкету і юрби різних несподіванок, диявольських витівок, які не дають ворогові змоги вижити.Взаємини з ним – цілковито теж саме, лишень Аякс намагається виражати свої різноманітні межі в позитивному сенсі, якщо людина справді йому небайдужа.

    Цієї днини Чайльд нарешті повернувся з мореплавства; він дні, смеркання та ночі мусів повертатися зі Сніжної назад до Ліюе.Це була його єдина справа на нині, тому він вирішив побешкетувати, подражнити свою найкращу подругу, жартівливо покепкувати   та й просто почуватися безтурботно.Але, звісно, тіль він приплив і одразу закортів когось лупцювати.Ба поблизу була лишень ти, а шкодити тобі він не хотів; одначе ви все одно зійшлися в герці, який швидко закінчився, бо ти швидко програла запальній голові.Тобі здавалося, що химерна у нього техніка бою: стільки зброї, ніколи не знаєш, що він використає наступної миттєвості.

    Ви присіли під деревом, сперлися на нього.Ти розставила руки неначе морська зірка від утоми, що викликало сміх у Чайлда.Аякс сам іноді дивується, чому не відчуває зверхності до тебе; ти ж така немічна порівняно з ним, проте йому цілковито затишно з тобою.

    Згодом твоя допитливість змусила тебе “ожити” і запитати, що це чортівня, якою він завдає нищівних ударів. — Тарталья, можна дещо запитати? — він був провісником, тому ти невтямки була обачною з ним, що забавляло й дратувало вояка одночасно. — Авжеж! Питай що заманеться, — впевнено дав згоду Тарталья.

    — Що це в тебе за стиль бою такий?Він досить химерний, але при цьому ефективний, — Чайлд постійно хизувався своєю майстерністю, і ось настав час про гей розказати більше.

    — Ох, цьому мене навчила ще в юнацькому віці одна жінка, — розпочав згадувати Аякс, — якщо я добре тямлю, її ім’я — Скіф.Тебе вельми збентежило словосполучення у “юнацькому віці”.Аж стало трішки моторошно.

    — В юнацькому віці?Такій техніці?Як?— з повним нерозумінням мовила ти.Чайлд знову тихо зашкірився і згодом відповів. — Ну, раніше я був немічним, жалюгідним, боягузливим невдахою, поки не зустрів її, — із захопленням розповідав Аякс. — Вона була неперевершеною, нехай і суворою; вона виграла мене лиш одною рукою навіть після трьох місяців навчання в неї! Сподіваюся, наступного разу їй доведеться застосувати двоє рук, — закінчив Чайлд, абсолютно не переймаючись своїми словами і твоєю реакцією на них.Ти була дуже вражена, що колись така постать, як він, була слабкою.

    — Аж диво бере, що ти справді таким був, ти буквально інша людина, — мовила ти, і тут Аякс уже не витримав сміху. — А я тішуся, що не лишився тим, кого зараз щиро зневажаю, — ти одразу подумала про себе, адже ти також була не найсильнішою, хоча часто й рішучою. — В принципі, хоч у тебе з’явилася різноманітні таргани, ти справді став набагато ліпшим, судячи з твоїх оповідань, — тепер зрозуміло, звідкіля в нього такий палкість до бійок.

    — Тобі не стало лячно від моєї розповіді? — тепер вже Аяксу було цікаво.Ти замислилися; він провісник, вбив не одну сотню людей; навіть якщо це було заради роботи, це все дарма його не виправдовує.Він часто залицяється, дражнить тебе; однак що більше часу ти проводила з ним, то більше тобі марилося, що десь на закомірках розуму Чайлд все ще буває м’яким та ніжним, товариським.

    — Знаєш, ти не настільки поганий, наскільки можна подумати.Та й ти би максимум витратив б на мене місяць, якщо тобі просто хочеться когось дражнити та кпити, — відверто сказала ти; твоя впевненість в своїх словах навіть трохи зачарували його.Чайлд починає кметити, чому він відчуває до тебе повагу не через силу та примарну могутність.

    — Ти маєш рацію, — вже тихо й легітно сміявся Чайлд, —  тобі пощастило, в тебе завжди є той, хто непохитно захистить тебе! — мовив Чайлд.Незрозуміло чи він це балакав відверто, чи просто хизувався, чи все одразу знову змішалося до купи . — Я, звичайно, досить слабка порівняно з тобою, не заперечую, — з невеликим роздратуванням сказала ти, — проте сама себе боронити годна, відвернулася ти від Аякса.Він обожнює зорити на твою забавну реакцію після кожного дражливо речення або жарту.

    — Авжеж, але ти надто чарівна, щоб вступати в бійки

     

    0 Коментарів