Глава 1

Ключ ніяк не хоче повертатися в замковій щілині, від чого я вже починаю втрачати самовладання. Ще й дурна лампочка над головою блимає, наче насміхаючись наді мною. Ні, насправді вона завжди блимає, але тільки зараз я зрозуміла, як це мене дратує. Нарешті злощасна штуковина повертається, і я можу зайти у квартиру. Тягну на себе двері й… В цей момент з дальньої кімнати вилітає тарілка і з гучним звуком вдаряється об стіну, а потім падає на підлогу, розлітаючись на осколки. 

— Дідько.. — шепочу собі під ніс, так і застигаючи біля дверей, не здатна зробити крок вперед. Боюся, що якщо підійду ближче, то наступний снаряд полетить мені в обличчя. 

Але одразу ж з кімнати вибігає мама, схопившись за голову, і істерично кричить: 

— Алкоголік!!! Ти зовсім уже з глузду з’їхав?! Посуд мені будеш бити?! Тобі лікуватись потрібно, дурню… — навіть не дослуховую до кінця, зачиняю двері — все одно ніхто навіть не помітив, що я прийшла — і йду геть звідси, не бажаючи зараз з’являтися вдома принаймні наступну добу. 

Але розумію, що, мабуть, не зможу не повернутися сьогодні додому. Завтра в університет, а, отже, мені потрібно принаймні взяти потрібні підручники та зошити, не кажучи вже про виконання домашніх завдань та зазубрювання конспектів. Навчання мене вбиває так само швидко, як і особисте життя (точніше, його відсутність), родина та вихлопні гази, які незабаром замінять повітря. 

Дістаю з кишені куртки телефон і набираю подругу. Ми дружимо ще зі школи і, якщо чесно, це єдина людина, з якою я продовжила спілкуватися після випуску. З усіма іншими якось не склалося. 

— Привіт, Тіно, — часто дихаю в трубку від того, що з шостого поверху спускалась по сходах, а не на ліфті. — Ти вдома зараз? Можна зайти до тебе? 

— Привіт… Так, звичайно, а що сталося? 

— Дуже скучила за тобою, — посміхаюся, коли чую сміх подруги. 

— Ну тоді добре, я тебе чекаю, давай. 

Дім Тіни знаходиться за межами міста. Йти до нього від сили тридцять хвилин, з урахуванням того, що я живу майже на околиці району. Буквально за об’їзною трасою починається приватний сектор, а будинки там достатньо різноманітні: є особняки, які приховуються за високими парканами та кованими воротами, а є й хиленькі будиночки, які, здається, скоро зовсім розваляться. 

Дім подруги не належить до категорії особливо багатих, або особливо бідних. Він звичайний, двоповерховий, обшитий сайдингом та з червоним дахом. Таких тут достатньо багато, але цей пропустити неможливо: його я впізнаю з тисячі завдяки білій сирені, яка росте біля воріт. Можливо, зараз, в жовтні, вона і зовсім не привертає нічиєї уваги, окрім моєї, але навесні її аромат буде відчуватись майже по всій вулиці. 

Дзвоню в домофон і через кілька миттєвостей замок клацає, а ворота з тихим скрипом розкриваються. Тіна вже стоїть на порозі й посміхається мені привітно. 

— Чому ти в одній футболці та шортах вийшла на вулицю, дурненька? — замість вітання видаю я, загортаючись тепліше у свій шарф. — На вулиці жовтень. Зовсім холодний жовтень, якщо ти не помітила. 

— Та-а, я теж дуже рада бачити тебе, — розсміявшись, ми обіймаємось і заходимо до дому. 

Усередині дуже тепло, навіть, я б сказала, жарко. У мене вдома набагато прохолодніше. Проходимо всередину, Тіна веде мене в маленьку гостьову кімнату. Тут ще тепліше — в каміні тріскають полінця, охоплені полум’ям, яке кидає дивні тіні на стіни. Занадто затишно. Здається, я зовсім скоро скручусь калачиком на дивані та засну. 

— Піду зроблю чай. Як раз до твого приходу закип’ятила чайник. Чорний чи зелений? — запитує подруга, і в погляді її малахітових очей я ловлю частку занепокоєння. 

— Зелений, — коротко відповідаю я, трохи посміхаючись, намагаючись її тим самим підбадьорити. 

Не знаю, чи за мене вона хвилюється, чи, можливо, у неї своїх проблем море. Просто сподіваюсь на те, що ми відверто поговоримо, коли вона повернеться. Буквально через кілька хвилин Тіна приходить з двома чашками чаю на підносі та вазочкою з печивом. 

— Чай без цукру, як ти любиш, — треба ж таке, я пила чай востаннє в неї десь наприкінці серпня, а вона досі пам’ятає. 

— Дякую велике, — мабуть, жодні “дякую”, “дуже дякую” або “величезне дякую” не передадуть увесь океан моєї вдячності; чесно кажучи, вона і не уявляє, наскільки це важливо для мене, бо на цей момент Тіна єдина людина на світі, яка пам’ятає, що я п’ю чай без цукру. 

— Так що там у тебе сталося? — добре, що вона перервала політ моєї думки, інакше ще трохи, і я почала б плакати. 

— Та, все як завжди. Я вже втомилася від їх постійних сварок, — стискаю чашку в руках, майже не відчуваючи, наскільки вона гаряча. — До чортиків вже докотилися… Відкриваю двері і тут батько кидає тарілку у стіну. Вони були так захоплені сваркою, що навіть не помітили, що в квартирі ще хтось є. Іноді мені здається, що навіть якщо я не буду декілька днів з’являтися вдома, вони і не зрозуміють. 

— Влада, ну що ти… Ти ж знаєш, які вони у тебе. На мою думку, можна було б уже й звикнути до їх загонів. 

— Як я можу до цього звикнути? Пропонуєш забити й жити своїм життям? — здивовано дивлюся на неї і по виразу обличчя розумію, що саме це вона і пропонує.

Зможу я забити? Просто так взяти й перестати звертати увагу на сварки, п’янки? Сумніваюсь, що це найкраще, що я можу зробити для своєї родини. Але питання в тому, чи здатна я вдіяти щось інше, якщо вони самі нічого робити не хочуть? 

— Добре, проїхали, — прибираю впавше на обличчя волосся, інстинктивно розправляю плечі. — Розкажи краще, що у тебе нового. 

В яблучко. Чарівні слова, які треба було вимовити, щоб змінити тему на найближчі декілька годин. Христина могла розповідати про своє університетське життя без зупинки, іноді тільки роблячи паузи, щоб випити кави. А потім кава закінчилася. 

Не знаю, скільки часу минуло, але вже давно стемніло. Я зрозуміла, що пора йти додому, якщо я хочу прочитати хоча б щось на завтра. Здається, Тіна вже розповіла все, що хотіла, так що з легкістю погодилась відпустити мене, і через десять хвилин я вже крокувала по темній вулиці з навушниками в вухах під The Neighbourhood – R.I.P. 2 my youth. Як зазвичай, співаю пісню і намагаюся робити кроки в такт музиці, від чого іноді спотикаюся і ставлю пісню на повтор. Зараз би зачепитися ногою за якусь корягу, яка стирчить із землі, впасти та не вставати. Боже, так не хочу йти додому, що в голову лізе  якась дурня. 

І все ж через пів години я вже відкриваю вхідні двері квартири, і тут же в коридорі з’являється розлючена мама. О, так, іскри буквально летять з її очей — тато вже добряче її рознервував, так що вона точно не заспокоїться до завтра і цілий вечір буде морально тиснути на всіх навколо. 

— Ну і де ти була?! — добре, я все ж сподівалась хоч на привітання. 

— Заходила до Тіни, ми мали зустрітися, — брешу, бо я не хочу говорити, що заходила додому. 

— А мене ти не хотіла попередити? — мовчу, адже знаю, що їй явно було не до мене, і вона згадала про мене лише тоді, коли я зайшла у квартиру. — В холодильнику є рис і котлети. Розігрієш собі сама, а я піду спати, завтра на роботу. 

Киваю і втікаю в кімнату. Я не хочу ні рису, ні котлет, нічого не хочу. Швидко приймаю душ і йду спати, не доторкнувшись навіть до підручників. Перш ніж заснути, я, як завжди, мрію або не прокинутися, або прокинутися десь в іншому житті, в іншому місці і при інших обставинах.