Робота №1.— Знахарка; Полум’яний предвісник.

— «Люди кажуть, що велике селище біля гори Нур містить у собі колосальну кількість таємниць через вбивства, зникнення людей і тварин. Але, як нам стало відомо, все не так просто. За усіма злочинами стоїть людина.» — На старому екрані телевізора повільно зсувалися кадри кладовища, розташованого посеред лісу. — «Зараз важко порахувати скільки правопорушник скоїв вбивств за весь час перебування у селищі відьми Нурви. Це ім’я старої, що живе на горі. Ми багато разів питали у місцевих кого вони підозрюють і всі відповіді зійшлись як на небі зорі.» — Чорні, великі хрести різко зникли під час монологу чоловіка й залишився лише один, розташований на всьому екрані. А на камені вирізане ім’я – Нурва.

Одразу перед очима з’явився уявний силует бабусі. Саме про неї говорив голос, саме її називали відьмою, саме її могилу показували на записі диску. Думки про те, що десь у лісі є могила бабусі скували моє тіло разом зі страхом, по спині пробігли мурахи і промову вже продовжив голос   старухи.

— «КХЕ-КХ..Таак! Є у нас у селі така відьма. Нурвою звати. Ходить до нас інколи, дивиться постійно на хати, шепоче щось. ТОЧНО ЯКАСЬ ХВОРА!!!..ААХХААХАА…КХЕ-КХА-А» — Кадри знову змінились та вже перед очами встала невідома баба. Обличчя заховала під хусткою, яка постійно рухалась через рясний кашель. Вона мала такий вигляд що я в момент зрозуміла — дама похилого віку любить випити.  ЇЇ сміх був ніби какофонія, створена ніби зі скрипу підлоги та дверей. Серце забилося швидше, вистрибуючи з грудей. Мені приходилось не вперше чути про бабусю погані слова, але кожен раз був як перший, бо вона була єдиною рідною мені людиною.

— «Кхм… ви можете розповісти чому її називають відьмою?» — Чоловічий голос продовжив говорити, зберігаючи анонімність. Я чула як він долинає десь з позаду камери. — «Та шо тут розповідати… раніше, років десять тому, вона сама вирила тут кладовище і воно досі є у лісі. Найцікавіше те, що там були могили її,  моя, односельців, й навіть тих, кого ще не було КХЕ-ХХ… могили дітей, що ще не народились. На них були написані лише ім’я, більш нічого.» — Голос страху змінився. Вони ніби попали точно у яблучко, в найнеприємнішу тему для мене. Вона вже не так весело та охоче говорила. Голос став спокійним. — «Ви знаєте навіщо вона це зробила?» — З кожним питанням кімнату наповнювала темрява і страх, а диктор становав більш грубим. — «Та хто знає, шо у неї там на думці. Придумала щось собі, та й живе. Але за плітками місцевих, вона… намагається зробити ритуал по книжці мертвих.. КХА.. КХЕ.. ЕХХ.. Нашо? Мені, як і всім, не відомо. А от якщо не за плітками, то в неї просто поїхала кукуха, от і займається дриснею.» — На подив, голос старухи став тихішим, між нею та інтерв’юєром зросла напруга. Все не приємніше та сильніше, прямо як бухикання, яке також ставало сильніше. Старенька ледь не задихалась від цього. Тільки но невідома жінка закінчила говорити, все різко змінилось. На екрані телевізора була картина мого з бабусею будинку ввечорі. Садиба стояла посеред лісу, тіні якого плавно тягнулися окаповим дахом через присмерки. Останнє світло сонця пробивалися через високі гори, що слугували стінами, охороняючими село від зовнішнього світу. — «Тепер ви знаєте хто така Нурва та те, що її треба негайно зупинити, або вона…» — Голос обірвався. За пару секунд він почав повторювати це слово знову і знову. — «Вона… вона… вона… вона… вона…».

ВХІДНІ ДВЕРІ ГУЧНО ВДАРИЛИСЬ ОБ СТІНУ.

Я різко повернулась на Землю, а сердце впало в пятки. Рука відрухово сіпнулася та вимкнула відік.

— «Фаа-ааруно! Я прийшла!» — Приємний, ніжний, рідний голос бабусеньки пролунав від неї на весь дім. Я швидко взяла та сховала касету під диваном і, піднявшись, вийшла до бабусі у коридор.

— «П-привіт бубусю! Ой в-всені бабусю!» — Я широко усміхнулась, намагаючись замаскувати тривогу, яку викликав страх через те, що я побачила на касеті. Взявши у бабусі невеликий кульок, в якому лежало декілька фруктів, я швидко віднесла його на кухню і поклала на стіл.

— «Фаруні, все добре? Ти якось дивно поводися.» — Вона з підозрою подивилася мені в очі, ніби бачучи на скрізь та знаючи що я дивилася.

— «Ні, все добре. Тобі здалося» — Побачивши, що біля дивану на підлозі все ще стоїть тарілка з їжею, я швидко забрала її прибрала на кухню.

— «Ого! Нічого собі, я навіть не помітила яка зараз година. А чого ти досі не спиш? Ану, Фаруно, йди у ліжко, бо ж тобі завтра  в школу. Нумо, на добраніч.» — І справді, зазирнувши на годинник, що самотньо висів на стіні, я побачила що вже був надвечір.

— «Пробач, бабусю, я теж не слідкувала за часом, піду у ліжко…» — Я посміхнулась бабусенці і пішла до своєї кімнати. Після таких жахів не було жодного бажання спати. Проходячи повз вікно, я побачила вже знайоме обличчя. Знову ті самі криві зуби, які можна було побачити через усмішку, чорна шкіра, перекошене обличчя та очі які дивилися мені прямо в душу.

Взявши себе в руки та стримуючи крик страху, я зайшла до кімнати і зачинила хідник на запірку, після чого зашторила вікно і впала у ліжко, дивлячись у стелю та слухаючи як божевільно билось моє сердце. Не знаю чому, але блимнувши пару разів, я провалилась в сон.

На жаль звичайний сон який я так хотіла побачити, все ж таки, не з’явився. Точніше, він був, але від жаху я прокинулась вночі через пару хвилин після його початку. Темрява була всюди, буцім світ до великого вибуху після якого створився всесвіт. Жодного світла місяця-надії на добре майбутне. Я пролежала ось так декілька хвилин, дивлячись у темряву із заплющеними очима. Все одно, що так темрява, що так. Але раптом щось зупинило марні спроби заснути. Спочатку я не зрозуміла що це, якісь тихі звуки, які створювали плавну мелодію сопілки десь далеко, на межі свідомості. Припіднявшись у ліжку, я прислухалась до поступово мелодія гучнішає. Вона не викликала страх, а заспокіювала, немовбито це як колись давнісінько у дитинстві бабуся співала колискову.

Я опустила ноги на підлогу та, відчувши холод на стопах, піднялась і повільно підійшла до вікна, яке і не так просто знайти. Зробивши останній крок, я опинилася перед вікном. В цей момент музика вже не намагалась затаїтися, чи бути тихіше, а навпаки —  дужо грала на повну, все ще залишаючись спокійною та одухотвореною. Вирішивши, що треба побачити хто вирішив прийти у ліс та пограти на музичному інструменті, я, взявши себе і штори в руки, різко смиконула їх, таким чином стряхуючи з себе страх і невпевненість.

Яскраве світло повного місяця одразу ж вдарило в очі, змусивши закрити їх руками. Але вже через декілька секунд, коли я опустила руки, очі звикли до не приємно яскравого світла. Перше, що одразу ж кинулось в очі, це ніби вуголь темний, чорний ліс над яким гордо світив місяць. Зсередини лісу також невеликими промінями, що пробивались через скроні дерев, ніби подаваючи сигнал, світив вогонь. Не встигнувши навіть моргнути оком, я вже була на вулиці. Стояла одна перед великим лісом, який здавався безкінечним. Я мовби маленька комашка, яка лежала на спині перед людиною, насолоджуючись життям перед смертю від розчавлення ногою. Музика продовжувала ніжно пестити вуха та кликати до себе у темну гущавину. На момент могло здатися, що мелодія плавно переходить у голос. Я вирішила йти далі і зробила крок вперед, поставивши ногу на землю та не відчувши її. Але це вже було не важливо. Потрібнішою здавалась музика і я почала йти далі. З кожним кроком мелодія ставала гучніше та гучніше.

Нарешті, пробившись через  великі та гострі гілки дерев, я потрапила на галявину, де прямо на моїх очах вогонь перетворився на великого, владного чоловіка. Він стояв в декількох метрах від мене. До скронь високих, сторічних дерев він не міг дістати, за те його плечі спокійно сягали половини дерева. Чолов’яга був надто світлим. Прямо-таки все його тіло було ніби одним ліхтариком. Світло обережно обтікало все чоловікове тіло, достобіса сильно виділяючи його на фоні темряви. Обличчя мав не таке, як у людей — очі ніби божевільні, зіниць практично не видно, але при цьому його очі дивися крізь мене ніби в душу, ніс нагострений, надширока усмішка, яка мало не доходила до вух вогняного. Вона з’явилась після того, як я потрапила на поляну. Оглядівши його шкіру, було важко сказати, чи шкіра то взагалі. Вона ледь повністю покрилася шрамами.

— «Фаруно, ти знаєш, що твоя бабуся монстр, ти повинна зупинити її! Люди не повинні страждати.» — Через декілька секунд чоловік вже знаходився біля мене, буквально з’явившись з повітря. Його погляд в мої очі, голос, тембр —  все це давило на мене.

— «Вона нікого б не вбила. Я вірю в те, що вона не винна!» — Крикнула, дивлячись в його очі, які викликали в мене страх та не розуміння.

— «Безглуздо не вірити в це. Особливо, коли є докази цього всього… Тобі треба прийняти це та зупинити її.» — Погляд вогняного чолов’яги став важкішим. Він ніби читає думки та знає про мене все.

— «Які докази… Те, що про неї погане говорять? Це не може бути доказом!» — Ноги підкосились прямо ніби гілля темних дерев від сильного вітру, який кружляв навколо нас, хвилюючи дерева, що нагадували клітку. Все це дуже давило на мене і я мимоволі відійшла на пару метрів назад.

— «Я плекав надію, що ти зможеш дати опір тому злу, яке ховається у твоїй бабусі. Але ти порушила все. За це ти страждатимеш.» — Тільки но міфічна людтна закінчила розмову, одразу щось дуже сильно вдарило в мій живіт. Земля пішла з-під ніг і все тіло наче провалилося до темної, жахливої прірви. Звуки чоловіка, як і вітру, зникли, а грудну клітку зтиснуло почуття відсутності повітря. У горлі з’явився ком, що з кожною секундою ставав більшим прямо пропорційно тому, на скільки глибоко я падала в цю темінь. Коли він став завеликим, то почав душити мене і захотілось лише одного позбутись цього.

Різко прокинувшись у своєму ліжкові вночі, посеред темряви, нечутно кричучи, я зрозуміла, що це знову лишень сон. Сердце швидкими ударами показувало, що заснути знову не вдасться, та й все одно бажання особливо і не було. Піднявшись з ліжка, я знову відчула холодну підлогу прямо як увісні та так само підійшла до вікна. Я побачила лише темряву, але годинникова стрілка вже показувала п’яту ранку.

Одягнулась, вийшла зі своєї кімнати і обережно, по пам’яті пересуваючись на носочках, я прийшла на кухню, де швидко зробила собі бутерброди і вже не так швидко почала їх їсти. Вони не мали поганий смак — смачна молочна ковбаса та домашній сир завжди служили смаколиком в нашому будинку, а що вже й говорити про свіжу, м’яку, ніби подушка, паляницю. Але зараз організм відмовлявся їсти. Набитий страхом через не лише через сон, а і розуміння, що треба йти у саме пекло —  в школу, до повна живіт відмовлявся приймати їжу і викликав нудоту. Старанно проковтнувши бутерброд та запивши холодним чаєм, я через хвилину стояла вже одягнута перед дверима з будинку, промовляючи про себе бабусине заклинання. І, набравши повітря в легені, я вийшла, гучно скрипнув дверима, ніби оповістивши весь ліс про те, що будинок лишився беззахистним.