Драко

Мрець дивився на Драко широко розплющеними завмерлими очима.

Повідомлення про чергове вбивство прийшло під ранок, він якраз додивлявся перший за довгий час прецікавий сон, у якому була крихітна, захаращена різноманітними дівчачими речами квартирка, і терпке вино, і… Патронус Поттера вирвав його з прекрасного світу сновидінь і ніяк не відреагував на лайку. У маґлівському Лондоні знову когось убили, і Драко негайно слід було з’явитися на місце злочину.

Незважаючи на побоювання, надто цікава старенька була жива-здорова, почувалася чудово і продовжувала пхати носа у справи сусідів. За весь час спостереження – майже два тижні! – до неї не зазирнула жодна підозріла особа. Бабуся й зараз крутилася поблизу місця вбивства, незважаючи на пізню (чи вже ранню?) годину. Убитою знайшли зовсім іншу людину, про яку як можливу жертву ніхто не подумав під час огляду попереднього трупа. Про смерть і дізналися лише тому, що з півгодини тому хтось, що побажав залишитись анонімним, зателефонував до маґлівської поліції і повідомив, що місцевий констебль лежить на порозі свого будинку і, схоже, у нього перерізане горло.

Поттер лютував. Він бігав по місцю злочину, розмахуючи чарівною паличкою, гарчав на аврорів, змушуючи їх сахатися в різні боки, і тихо лаявся собі під ніс. Будинок був оточений виключно співробітниками Аврорату, які ховали палички в рукавах. Маґлівських поліцейських до місця злочину не допустили.

Драко розумів, чому Поттер біситься – він і сам був роздратований не менше за нього. Вони прорахувалися. Вбивця обвів їх навколо пальця, навіть не приклавши для цього значних зусиль.

Однак це вбивство зовсім не скидалося на інші. Констебль, сорокап’ятирічний неодружений чоловік, за твердженням сусідів — людина спокійна і ввічлива, був знайдений прямо на ґанку власного будинку. Двері широко відчинені, всередині горіло світло, і навіть з вулиці можна було побачити, що всередині все перевернуте догори дриґом. Крім цього, у будинку аврори знайшли чиїсь відбитки пальців. Загалом, за всіма ознаками, це вбивство було справою рук не їхнього маніяка… якби не глибоко перерізане горло констебля. Так, поріз був не таким акуратним, як у попередніх жертв, краї — нерівні, але вже при поверхневому аналізі не залишалося жодних сумнівів — вбивство скоєне тією ж зброєю, що й попередні. Чіткий магічний слід не залишав варіантів для інших інтерпретацій.

Дуже боліла голова. Похмурі та злі аврори нишпорили навкруги, але майже ніхто й ні з ким не розмовляв — усі були надто зосередженими на роботі. А Драко стояв і дивився у вічі трупу.

— Він не хотів помирати… — пробурмотів тихо, скоріше самому собі, аніж комусь ще. Але з-за спини тут же пролунав у відповідь хрипкий і роздратований голос Поттера:

— Що ти сказав?

— Він не хотів помирати, — повторив Драко вже голосніше. — Він чинив опір. Я не впевнений, але здається, що з дому він вийшов саме тому — хотів втекти і врятуватися.

Констебль лежав на спині, широко розкинувши руки у боки. Кров була скрізь – на його грудях, руках, одязі і навіть на обличчі. Жахливі мертві очі дивилися на Драко і, здавалося, бачили його наскрізь.

Поттер підійшов і став поряд. Він похмуро супився, а обличчя ніби почорніло від безсилої злості.

— Ми знову облажались, Мелфою, – сказав він після довгої паузи. — У мене виразне відчуття, що ми знову повернулися на старт. Я приставив охорону не до тієї людини, наша «потенційна жертва» жива і здорова. Колишні аврори, яких ми підозрювали, цієї ночі абсолютно точно не виходили зі своїх будинків. Ми знайшли табакерку, але вона не має жодного стосунку до вбивств. Пам’ять до Асторії так і не повернулася… У цьому йобаному розслідуванні ми не просунулися ні на крок!

Поттер виглядав дуже злим і одночасно якимось розгубленим. Драко з подивом зрозумів, що не відчуває з цього приводу жодної зловтіхи. За час роботи з ним він уже звик до його то спокійно-впевненого, то роздратованого вигляду та надзвичайної зосередженості, і зараз майже з жахом виявив раптом, що йому все це подобається. Подобається так, хоч і на становищі незрозуміло кого, працювати в Аврораті. Що йому цікаво розплутувати клубок цієї важкорозв’язної загадки, і що ще одна жертва невідомого вбивці засмутила його так само, як і його «шефа»-зазнайку.

— Цього разу вбивця залишив сліди, — обережно промовив Драко, наперед знаючи, яку йому дадуть відповідь.

— Невже всерйоз думаєш, що весь цей безлад у будинку залишив убивця? – гірко посміхнувся Поттер, знімаючи окуляри і втомлено потираючи перенісся. Під його очима залягли глибокі тіні. — Швидше за все, просто злодюжка-невдаха, що побачив мерця і відчинені вхідні двері, поспіхом обчистив будинок, попутно наслідив, немов зграя носорогів, а потім ще й у поліцію зателефонував, щоб залишити анонімку.

— Маєш рацію, — кивнув Драко, не маючи бажання сперечатися. Погляд трупа гіпнотизував його і не давав думати раціонально. Не витримавши, він сів навпочіпки і обережно заплющив убитому очі. Поттер здивовано глипнув на нього, але нічого не сказав.

— Ти тут закінчив? — спитав тільки, відходячи до чаромедиків.

— Так.

— Я зараз прийму звіти і підемо снідати, та й кава не завадить. У мене є ще кілька запитань щодо того ритуалу, про який ти розповідав. Заодно своїми міркуваннями поділишся, може, що й наштовхне мене на слушну думку.

Вони залишили місце злочину за півгодини. Вже закінчувався жовтень, і ранок був сірий і вогкий — гірше нікуди. Кілька кварталів йшли мовчки, думаючи кожен про щось своє. Нарешті Поттер пірнув у безлюдний провулок, буркнувши на ходу:

— У «Дірявий казан». Там огидна кава, але хоч годують добре.

Вже за кілька хвилин вони сиділи в кутку темного пабу і замовляли старому Тому каву, дві яєчні з беконом та салати. У гостьовій залі, як завжди, вирувало життя — відвідувачів було під зав’язку, і Драко мимоволі замислився, чи є пора дня, коли в «Казані» штиль.

— До пошуків злодія залучили маґлівську поліцію, — розповів Поттер, сьорбнувши кави. — Немає сенсу завантажувати цим наших, ті й самі чудово впораються. Слідів там повно. А нам треба зосередитись на ритуалі — мені зовсім не хочеться знову прокидатися серед ночі та мчати оглядати чергове місце вбивства, коли вже нічого не можна зробити.

Драко кивнув — відповісти вголос він просто не мав змоги, бо просто зараз розправлявся зі сніданком. Тільки коли Том поставив перед ними дві великі тарілки з ароматною яєчнею, приправленою зеленню, він зрозумів, як же зголоднів — зрештою, вони обидва на ногах з самого ранку, і, швидше за все, Поттер теж ще нічого не їв.

— Отже, що ми маємо. Шість жертв. Усі маґли, стать та вік для вбивці, схоже, не мають значення. Усі вбивства справді схожі на ритуальні. Згідно з тими виписками, що ти мені дав, щоб магічний артефакт — у нашому випадку, кинджал — набрав сили, він повинен «випити» якнайбільше крові… до речі, як це відбувається? Кинжал вбирає кров?

— Угу, — буркнув Драко, квапливо проковтнувши надто гарячу їжу, віддихався і додав: — Вбирає, я сам бачив.

— Чудово, — кинув Поттер з ентузіазмом, і Мелфой вкотре здивувався цинічному аврорському погляду на життя. На його думку, нічого «чудового» у вбивстві шести людей, нехай навіть і маґлів, не було.

— Але остання жертва вибивається зі списку, — Драко почав міркувати вголос: часом це допомагало йому зібрати розрізнені думки та зосередитись. — Ритуальні вбивства повинні бути максимально схожими один на одного, в ідеалі — і зовсім однаковими, інакше є ймовірність, що доведеться починати все спочатку. У нашому випадку, звичайно, це не так, але основні риси зберігаються – всі вбивства скоєні всередині деяких приміщень після заходу сонця. А ось констебля вбили на порозі, тож за технікою вчинення ця ритуальна дія, напевно, не мала такого сильного ефекту, як того хотілося вбивці.

— Нам від цього не легше — якщо ти маєш рацію, жертв стане тільки більше, — Поттер постійно супився і взагалі виглядав не найкращим чином. Здавалося, він зовсім не спав цієї ночі. І кілька попередніх заразом.

— Та як сказати… — задумливо продовжив Драко свою думку. — Поріз нерівний, двері не зачинені… Мені здається, вбивця поспішав і тому зробив свою роботу надто швидко і надто незграбно. Можливо, він навіть був наляканий чимось.

— Думаєш, хтось міг його злякати?

— Цілком можливо. А якщо хтось злякав убивцю, то цей хтось його бачив…

— …повідомлень про інші вбивства цієї ночі в тому районі не надходило, — підхопив думку Гаррі, — а значить, у нас, можливо, є свідок. І, мабуть, він ще живий.

Вони перезирнулись, одночасно кивнули і взялися за горнята з кавою. Драко навіть всміхнувся до себе через таку синхронність.

— Він помиляється, — промимрив Поттер після невеликої паузи. — Кожна його помилка – це наша перевага.

— Загалом убивця не надто розумний.

— Що ти маєш на увазі, Мелфою?

— Якщо він хоче створити наймогутніший магічний артефакт, то вибрав для цього не той інструмент. Срібний кинжал, безумовно, наділений величезною магічною силою, проте потрібного результату в такому ритуалі могла досягти лише його справжня власниця. А ця зброя була пов’язана з Белатрисою дуже міцними узами, і після її смерті велика частина магії, що наповнювала кинджал, просто померла.

— А це вже дуже дивно. Імовірно, наш убивця – чистокровний. Хіба міг маг, що з пелюшок виховувався серед чарівництва, не знати таких нюансів?

— Чистокровні, знаєш, теж різні бувають, — протягнув Драко, допиваючи каву. — Ті ж Візлі, наприклад. Навряд чи їм у дитинстві хоч хтось щось розповідав про спадкові артефакти.

Поттер закотив очі.

— Дурень ти, Мелфою, нічого не знаєш ні про Барліг, ні про його мешканців. Цей будинок, він, звичайно, не Мелфой-менор, але магія в ньому напрочуд сильна. А ти – мислиш стереотипами.

Він вийняв з кишені невеликий золотий годинник, глянув на циферблат і глибоко замислився. Потім клацнув кришкою і твердо промовив:

— Мені треба побачити книжки з описами ритуалу.

— Я ж тобі всі виписки зробив! — обурився Драко і відчув, як у грудях здіймається хвиля ображеного роздратування: перевіряє його Поттер, чи що?

— Зробив. Але я хочу й інші ритуали переглянути. Раптом ми ще щось упускаємо?

Він дістав чарівну паличку і викликав Патронуса, чітко надиктувавши йому вказівки про опитування всіх жителів у районі чотирьох кварталів від місця злочину. Мерехтливий сріблястий олень уважно вислухав інструкції, після чого легко вискочив крізь вікно.

— Які в тебе плани на сьогодні?

— Об одинадцятій зустрічаюся з Асторією.

Поттер окинув Драко довгим і уважним поглядом, від якого одразу стало не по собі.

— Що там у вас відбувається взагалі? — раптом усміхнувся він з дивним виразом обличчя. Драко моментально напружився:

— Що ти маєш на увазі?

— Ти знаєш, що я маю на увазі, Мелфою. Вона хороша людина. І мені не хочеться, щоб із нею трапилося щось погане.

Драко наче жаром облило з голови до ніг. Що в них відбувається?! Та просто Асторія чаклує, і чаклує так, як навіть Грейнджер свого часу не снилося. Вона хапається за заклинання будь-якої складності, і в неї виходить — якщо не одразу, то після кількох спроб. Вони проводять разом майже щодень, зустрічаються близько полудня і вирушають по домівках майже опівночі. Він вчить її, вона його слухає… і магія кориться їй. Вона напрочуд сильна чарівниця, у неї вогонь у погляді, у неї теплі руки та сліпуча усмішка. І очі в неї такі, що в них хочеться дивитися і дивитися, і Драко носив її на руках і пив із нею вино, з нею поруч він… відігрівався і забував про все на світі, ось тільки що Поттер може в цьому розуміти?!

— Нічого з нею не станеться поганого, — процідив він крізь зуби, намагаючись заспокоїтися — слова Гаррі чомусь зачепили його напрочуд глибоко. — Надішлю тобі книжки совою.

Він бладжером вилетів з «Дірявого казана», ледве стримуючись, щоб не грюкнути дверима. До одинадцятої залишалося ще більше години, і Драко вирішив пройтись до маґлівської Академії мистецтв пішки, щоб провітрити голову. Набридливі думки, розбуджені влучним питанням Поттера, не давали спокою. Асторія була чудовою. Вона була веселою і легкою, розумною та талановитою, вона прожила все своє життя серед маґлів, але в ній було стільки справжнього, непідробного чарівництва! Асторія була дивовижною. І вона була бруднокровкою.

Ця думка палила гірше Жалючого прокляття, і він прискорив крок, дратуючись усе сильніше. Пам’ятається, коли йому було дванадцять, Драко подобалася Ґрейнджер. Не те щоб сильно, але трішечки — трішечки… так. У ті роки вона була схожа на розпатланого горобця, тягла руку на всіх заняттях, зовсім не вміла літати і тягалася всюди з зіркою Поттером і злидарем Візлі. Вона потрапляла в поле зору постійно — крутилася у Великій залі і ніби переслідувала його в коридорах, опинялася попереду на Чарах і регулярно приходила вболівати на трибуни. Вона була занудною, впертою і абсолютно недосяжною — про різницю між маґлородцями та чистокровними дванадцятирічний Драко знав надто добре.

Хлопчаки не вміють висловлювати своїх почуттів. Він висловлював, як міг — смикав її за розпатлане волосся, вибивав книги з рук, намагався всіляко зачепити словами. Грейнджер тільки супилася і відверталася, задирала свій ніс, усім виглядом показуючи, що вона вища за все це. А потім, уже зовсім зневірившись вирвати її з байдужості, він її обізвав. Виплюнув в обличчя безжальне «бруднокровка», і за його спиною зареготала схвально слизеринська команда з квідичу, і Візлі відразу поліз її захищати, та тільки Драко всього цього майже не помічав. Він бачив лише, як розширилися від подиву й образи і без того величезні карі очі, як пекучий рум’янець залив її щоки, як затремтіли зрадницьки губи. Грейнджер заревіла, але зовсім не так, як плачуть дівчата. Вона ридала тихо — без схлипів і стогонів, вона плакала так гірко, як не повинні плакати люди у тринадцять років.

Чому це зараз згадалося? Дитяча закоханість пройшла багато років тому, та й тепер Драко насилу вірилося, що йому могла подобатися Грейнджер: вона ж була такою… незграбною, і волосся в неї вічно стирчало в різні боки, і розмовляла вона так, ніби читала лекції… Але спогади владно спливли у пам’яті — і замість Грейнджер в один момент раптом перед очима постала Асторія. І він відчув жахливу, приголомшливу хвилю сорому.

Драко брів по жвавих вулицях столиці, майже не розбираючи дороги. Ноги самі вели його до Академії мистецтв, де мала вже чекати Асторія. Він уявив її — тендітна і витончена, зі світлим волоссям на вітрі і сяючими очима. «Не хочеться, щоб із нею трапилося щось погане»…

У грудях уже пекло, і коли він нарешті підійшов до Академії, і побачив її на сходах, вогонь став таким сильним, що, здавалося, неможливо зробити вдих.

Вона усміхнулася, помахала рукою і побігла йому назустріч.

Тук-тук-тук… Стукали тихо її підбори.

Тук-тук-тук… Стукало тяжко його серце.

«Не хочеться, щоб із нею трапилося щось погане»…

Асторія збігла вниз і зупинилася біля нього, переводячи подих. Її щоки злегка почервоніли від бігу.

— Привіт, — усміхнулася вона, і Драко зрозумів, що повністю втратив контроль над думками і почуттями, що все горить вогнем усередині і просто дивитися на неї — нестерпно. Тільки тонути.

— Привіт, — відповів тихо, зробивши крок назустріч. І поцілував.

Її губи були на смак, наче м’ятний чай. Вона обіймала його легко і невагомо, і Драко зрозумів, що пропав. “З нею не станеться нічого поганого, – вирішив він. – Я не дозволю”.

Просигналив голосно чийсь автомобіль, зашуміла крилами зграйка сизих голубів, піднімаючись у небо, вибухнув прокляттям перехожий, оступившись, але все це було неважливо, все це відбувалося десь невловимо далеко. Вони цілувалися, і Драко раптом виразно зрозумів, що це правильно. І що так має бути завжди.

— Як твої Алохомора та Репаро? — прошепотів їй майже нечутно, коли вони нарешті відірвалися один від одного. Асторія подивилася на нього трохи здивовано:

— Репаро без проблем, Алохомора — зі змінним успіхом.

— Ходімо тренуватися?

— Ходімо.

Він міцно взяв її за руку і повів вулицею, спритно пробираючись крізь натов метушливих перехожих. Її гаряча долоня зручно лежала в руці, і це теж було правильно. Асторія не питала про те, що означав поцілунок і що на них чекає далі, вона виглядала спокійною, умиротвореною і якоюсь… сяючою. Вона теж все розуміла – зайві слова не були потрібні.

Зайшовши в одне з підворіть, Драко міцно притиснув її до себе і явився прямо в маленьку квартиру в Шордічі. Він і сам не міг зрозуміти, чому, але йому подобалося це житло. Тут вічно панував хаос («Творчий безлад!» — виправляла його Асторія, сміючись), тут пахло фарбами і полотнами, тут було багато книг і незрозумілий, страшний ящик, що світився і шипів («Ком-п’ю-тер», — повторював він повільно по складах: звучало, наче хитромудре прокляття). Асторія варила на двох смачну каву, у неї завжди були якісь солодощі, і йому подобалося сидіти з великим горням у руці просто на підлозі, на пухнастому м’якому килимі, забувши про пристойності і манери. Йому подобалося пояснювати їй основи чар, вчити правильно змахувати паличкою та вимовляти формули заклинань. Вона слухала уважно та зосереджено, виконувала все акуратно і не терпіла халтури. Вона…

– Чай чи кава? — вирвав його із роздумів голос Асторії. Драко усвідомив, що вони ось уже хвилини зо три, як стоять нерухомо серед кімнати, не розриваючи обіймів.

– Кава, тільки кава. Сьогодні був ранній підйом.

Вони просиділи над удосконаленням Алохомори і розучуванням Агуаменті до самого вечора. Зробили лише невелику перерву на обід — Драко вкотре здивувався, як їй вдається приготувати щось дійсно непогане, коли вдома майже немає продуктів.

Вже коли світ зовні поглинула щільна темрява, а у вікна почали заглядати цікаві ліхтарі, коли двері в кімнату почали відчинятися, беззаперечно підкоряючись одному помаху чарівної палички, а ходити на кухню для того, щоб випити склянку води, перестало бути обов’язково, Асторія встала, потягнувшись усім тілом, і відклала паличку убік. Потім розвернулася до нього і простягла руку. Драко прийняв її і підвівся на ноги.

Вони цілувалися довго та солодко, і не треба було нікуди поспішати. Коли попереду — ціла вічність, зовсім не обов’язково тікати в неї стрімголов. Адже можна легко і ласкаво торкатися її обличчя, грудей і рук, глибоко вдихати запах волосся, цілувати її губи, щоки, шию… Відчувати її — ніжну, тендітну, тремтливу від збудження та передчуття. Обережно знімати одяг: дбайливо стягувати з гарних плечей сорочку, розстібати джинси та стягувати їх разом із білизною. Притискати її до себе – ще ближче, ще міцніше, ще сильніше, і забувати про все, і думати тільки, як добре вона його розуміє, як вигинається назустріч його рухам і як здавлено і хрипко стогне. Осліпнути від бажання, знайти ліжко майже навпомацки, впасти на білі простирадла — і кохати одне одного, кохати повільно і довго.

Гаряча і податлива, вона заривалася руками в його волосся, вона тяглася до нього, важко і волого дихаючи і відкликаючись стоном на кожен рух. Вона вивчала його – губами і пальцями, притискалася до нього всім тілом, щоб відчути його ще повніше, ще глибше, щоб він заповнив її всю, щоб нарешті здригнутися в його руках і голосно блаженно скрикнути. І від цього йому знесло дах остаточно, і стримуватися вже не було – ні сил, ні бажання, і світ в одну мить обвалився, скотився в безодню, залишаючи натомість лише темну, беззіркову безодню захвату.

Втомлені й щасливі, з останніх сил вони заповзли під ковдру і притиснулися один до одного, переплітаючись пальцями і диханням.

— Мені сняться жахіття, май на увазі, — сонно пробурмотіла Асторія, зручніше влаштовуючись у нього на плечі. — Якщо почну брикатися уві сні — просто розбуди мене…

— Я тепер з тобою, тож починаючи з цієї ночі — жодних кошмарів, — відповів Драко, обіймаючи її.

Він не бачив усмішки, але точно знав, що вона усміхається.

Сон зморив його, варто було Драко заплющити очі.

Його розбудив її стогін. Асторія різко мотнула головою вбік, виставила руку вперед, немов від когось захищаючись, і знову злякано застогнала. Спросоння він не відразу зрозумів, що відбувається і чому перебуває у чужій та незвичній кімнаті. Проте вже за мить реальність наздогнала його, і Драко усвідомив: виходить, однієї його присутності в ліжку Асторії виявилося замало. Її знову мучив кошмар.

Тонка рука піднялася вгору, а потім безсило впала на ковдру. Асторія важко і якось загнано дихала, вії тремтіли, на чолі виступив піт.

— Гей… — Драко легенько торкнувся її плеча. — Пора прокидатися і заспокоюватися, це лише сон…

Вона не реагувала, лише сильніше замотала головою, тремтячи вже всім тілом. Йому стало страшно. А раптом він не зможе її розбудити? Раптом вона назавжди залишиться у страшному примарному світі своїх сновидінь? Він сів у ліжку, взяв її за плечі і труснув сильніше — голова безсило сіпнулася, мов у маріонетки, але очі не розплющились.

— Не треба… — прошепотіла Асторія, мляво відбиваючись від нього слабкими руками.

— Ще й як треба! — сердито гаркнув він уже на весь голос. — Прокидайся, ну ж бо!

Вона знову застогнала, і Драко з жахом побачив, як по щоках її струмками течуть сльози. Та що це таке?!

Навпомацки знайшов чарівну паличку занімілими руками, направив її на Асторію і майже вигукнув:

— Агуаменті!

Потужний струмінь холодної води вдарив їй в обличчя, й Асторія розплющила очі, обурено скрикнувши:

— З глузду з’їхав?!

— Ти мене налякала до смерті! — випалив він, відчуваючи, як від хвилювання серце б’ється десь у горлі. — Я не міг тебе розбудити!

Вона простягла руку, стягнула з крісла якусь футболку і витерла нею обличчя.

— У мене іноді бувають кошмари, — відповіла після невеликої паузи. — Висуши подушку, будь ласка, вона ж мокра зовсім.

Він слухняно змахнув паличкою і вся волога вмить випарувалася.

— Що тобі снилося?

— Те саме, що й завжди, — невдоволено буркнула Асторія, знову кладучи голову йому на плече і міцно обіймаючи. — Темні зали, дивні люди в чорному одязі, якісь спалахи, крики… Ти…

— Я?!

— Ти, — зітхнула вона. — Тільки якийсь інший. Молодший, чи що. У тебе в усіх цих снах такий вираз обличчя, ніби за хвилину задихнешся. Ще й жінка ця…

— Яка жінка?!

-— Чорна. Жорстока. Божевільна… Я не хочу про це говорити. Давай краще спати, га? Обіцяю, що більше такого не повториться.

Вона заснула вже за кілька хвилин, тихенько засопівши йому в шию. Драко лежав нерухомо і витріщався в стелю — про жодне «спати» для нього вже не могло бути й мови. Асторії снилися злі люди в темному одязі, і він, молодий і зляканий, і божевільна «чорна» жінка. І це, звичайно, могло бути збігом, і, можливо, вона бачила щось зовсім інше, ніж уявляв він. Але чи бувають такі збіги?

Щось не так із цими кошмарами. Як один неглибокий поріз магічним кинджалом прикликав Беллатрису у її сни?

Лише під ранок, коли небо за вікном почало ледь помітно сіріти, Драко провалився в нетяму, забувся тривожним, неспокійним сном. Тільки нормально виспатися йому так і не вдалося. О восьмій ранку десь під подушкою несамовито заверещав будильник, Асторія невдоволено закрутилася під боком, сонно пробурмотіла кілька невідомих йому прокльонів, але все ж піднялася і почала збиратися до університету. Вона виглядала цілком спокійною і щасливою, так само ласкаво терлася щокою об його плече, так само легко цілувала у куточок губ, так само променисто посміхалася. Хіба що в куточках очей залягли тіні втоми, але ж це з усіма буває, правда?

Вони розлучилися на тих самих сходах Академії мистецтв. Стояли довго, не наважуючись піти, і вітер тріпав її волосся, щоки рожевіли від холоду, а прощатися зовсім не хотілося. Але час є час — і Асторія таки вивернулася з обіймів, поцілувала востаннє і побігла на заняття. Драко провів її поглядом, зітхнув — і майже неохоче вирушив додому.

Маєток зустрів його мовчанням. На годиннику була всього дев’ята ранку, мама в такий час ще, напевно, спала — останнім часом вона взагалі багато спала, ніби відпочиваючи за всі тривожні місяці, що минули, тривоги поступово покидали її. Драко піднявся крученими сходами на другий поверх, попросив Діпсі принести йому кави і сніданок до кабінету — треба було ще відправити книги Поттеру, чого він так і не зробив учора. Та й взагалі, слід розібратися з неминучими листами, адже вчора ввечері його вдома не було…

І справді, на столику для кореспонденції в кабінеті його чекав пристойний стос листів. Серед конвертів виділялися три послання від Поттера: звіт з місця останнього вбивства, нагадування про книги та коротка записка з проханням-наказом з’явитися до Аврорату для аналізу свідчень можливих свідків. Драко подумки важко зітхнув: допити маґлів, які живуть у радіусі чотирьох кварталів від місця вбивства, можуть зайняти весь день і всю ніч, а отже, побачитися з Асторією сьогодні не вдасться…

Він заплющив стомлено очі, коли раптом за спиною пролунало тихе і страшенно знайоме покашлювання, від якого по спині побігли мурашки. Драко завмер. Цього не може бути, цього не може бути, цього…

Він повільно розвернувся до столу і від потрясіння мало не випустив листа з рук.

— Здрастуй, сину. До мене дійшли дуже негарні чутки…

Люціус Мелфой, строгий і трохи злий, з непроникним обличчям і холодними пронизливими очима, пильно дивився на нього з портрета, що ожив над кабінетним столом.