Друзі і гарні дарунки

Темний ліс озорявся м’яким місячним сяйвом, що відбивалося в краплинках роси на листочках рослин. Між величних стовбурів лежала дівчина. Здається вона спала і ніхто б з істот не посмів порушити її сон.

Я лежала в пухнастій траві. Легенький вітер лоскотав обличчя і колихав крони дерев, чим створював приємний шум. Це заспокоювало як ніколи. Така собі медитація, немов плавання у воді під теплими промінями сонця, або споглядання зірок. Думки мене не сміли турбувати і я обожнювала цей стан. Єдиний момент, коли розум і тіло могли відпочити.

Навколо роздавались різноманітні звуки та я вихопила один знайомий і мимоволі повела бровою. Тихі кроки ставали гучнішими та ближчими з кожною секундою, поки нарешті не зупинилися поруч зі мною. Чиєсь тіло опустилося на траву, а руку залоскотала м’яка шерсть. Я шумно вдихнула повітря і посміхнулась, але очей не розплющила.

— Давно тебе не було в цих місцях, — від довгого мовчання мій голос був трохи хриплим і слабким.

— Є таке. Сумувала? — пролунав з боку приємний голос.

— Хто зна, — я посміхнулась і повернула голову до свого співрозмовника.

Переді мною лежала чорна вовча голова, карі очі ледь тремтіли, уважно розглядаючи моє обличчя. Тіло тварини було величезним, хто б взагалі подумав, що він з такими розмірами зміг умоститись між цими деревами.

Я підняла руки над головою, потягнулась з показовою насолодою і піднялася, сівши навпроти гостя.

— Тож… Не буду питати, що тебе привело сюди.

— Та, навряд чи це має сенс, — рот вовка не відкривався, але я чула його голос.

— Пройдемось?

— Звісно, люба.

Ми піднялися з вологої трави і направилися до виходу з лісу. Вийшовши на галявину, я побачила середніх розмірів суху палицю і вказала на неї пальцем:

— Може…

— Ні! — перебив мене вовчий голос.

— Ну давай, Марк, — жартома я благала супутника.

— Ні! За! Що! — чітко, але з наростаючою посмішкою відповіла тварина.

— Та чого ти? В минулий раз же весело було!

— Я виглядав, як мала шавка тоді, — з напущеною обуреністю пролунав голос.

— Але ж було весело! — я витримала коротку паузу і продовжила. — Стоп… а з яких це пір тебе взагалі турбує чиясь думка? Тут же тебе ніхто не бачить.

— Ти бачиш.

— А я, можна подумати, ніколи не бачила тебе в ще більш недолугих станах? — іронічно промовила я.

Вовк не знав, що відповісти на це і просто тяжко зітхнув. Він знав, що я права.

«І звідки у нього взялися якісь загони?»

Я підняла гілку, замахнулась. Істота поруч напряглася і приготувалась. Вичекавши, секунду, я жбурнула палицю в далечінь, наскільки мені взагалі вистачило сил. В мить чорна тінь пронеслася збоку, піднявши вітер, та метнулася за імпровізованою іграшкою. Високо підскочивши, вовк вхопив палицю гострими страхітливими іклами. Атмосфера навколо нього почорніла, а тіло від швидкості рухів розмилося в маренневу пляму.

«Ох… в такі моменти він дійсно лякаючий» — тільки пронеслося в моїй голові, як моторошний вовк опустився на землю і з непередаваним задоволенням поскакав до мене. Немов враз змінившись з страшної пекельної істоти на миленького песика. Та і атмосфера навколо друга стала якоюсь. радісною?

Вовк підстрибуючи підбіг до мене, опустив голову і простягнув палицю. Його хвіст не знаходив собі місця та невпинно вихляв зі сторони в сторону. Я взяла палицю з його пащі та погладила м’яку шерсть поміж вухами. Від тварини пролунало тихе радісне скигдення.

«Хех… який хороший хлопчик.» — подумала я і на обличчі засяяла посмішка, але промовити це не наважилася, занадто дивна поведінка останнім часом у нього була.

Ми ще якийсь час так гралися, після чого ганялись один за одним, а в результаті втомлено завалилися на землю. Тишу ночі розривали важкі зітхання та дзвінкий осяйний сміх.

В мить Марк підірвався і поглянув на мене, чим трохи здивував.

— Пішли.

— А? Куди? — я потроху почала підніматись.

— На наше місце, — його голова потерлася об мій бік.

— Аааа… Ну давай.

Я обійшла істоту збоку, у той час коли він трошки приспустився для мене. Легкий ривок і от я уже на його спині. Ноги по відчуттям ніби втонули в приємній вовчій шкурі. Я провела обома руками по загривку тварини і він піднявся.

Швидкий вітер розвивав мої коси, приємно бив обличчя, а піді мною відчувалось велике сильне тіло Марка. Та насолода тривала не довго. Коли ми зупинились, я перекинула ногу через хребет вовка і за мить мої стопи відчули кам’яну поверхню. Ще п’ять кроків і можна було б впасти в прірву. Знизу сяяло приємне синє світло з того самого озера, ледь торкаючись наших обличь.

Ми всілися на край скелі і стали розглядати зірки. Ми робили так кожен раз, коли Марк приходив.

Тільки тварини могли перетинати межу захисного купола, який Локі створив для мене. Мене це майже ніколи не турбувало і я була щиро вдячна, тому що це було заради мого ж блага. Хоч Марк, як волелюбна тварина, не був згоден з цим і активно недолюблював мого мага. Я намагалася не говорити про нього поки була з Марком, щоб не наткнутися на різкий негатив.

— Сьогодні зорі яскраві, — пролунало збоку.

Я вийшла зі своїх думок і звернула увагу на зірки, не дивлячись на те, що до того я і так на них дивилася.

— Мгммм. — мрійливо протягнула я.

Певний час ми сиділи у тиші, розглядали нічне небо. Тут було більш свіже повітря і тихіше ніж внизу, тому мою увагу нічого не відволікало від зірок. Хіба що легке тепло, що доносилось від тіла друга.

— Ти… мм… Знову думаєш про., — коротка пауза. — Давно його не було?

Я відірвала погляд від неба з подивом на обличчі. Він ніколи не починав говорити про Локі сам. Щось його явно турбувало, раз він заговорив на цю тему.

— Марк, я… — мить я обдумувала, що сказати. — Щось сталось?

Моя рука повільно лягла на його плече і лагідно погладила.

— Нічого, ні… Хах…я просто питаю. — поспіхом відповів він.

— Точно? — перепитала я, занепокоєно нахиливши голову і заглядаючи в його очі.

— Так, звісно, — він відвів погляд.

«Як дивно.»

— Ти же знаєш, що якщо щось тебе турбує, ти завжди можеш зі мною поговорити?

— Звісно, Рута. Все добре… Правда.

— Добре, — недовірливо промовила я. — Ну. Та, декілька десятків сонць не було.

Мабуть мій голос здригнувся чи прозвучав сумно на останній фразі, що Марк різко відреагував:

— Я завжди поруч, люба. Принаймні. намагаюсь бути.

— Ага. Думаю він теж.

Вовк роздратовано відвернув голову і ми просиділи так ще декілька хвилин.

— Знаєш. А у мене для тебе дещо є, — вовк підвівся і пройшов до найближчого великого каменя.

— А?

Я повернулась і спостерігала за тим як він нахилився і взяв щось у зуби, після чого повернувся на своє місце. Марк протягнув голову до мене та відкрив пащу. Я підставила долоньки і в них впав предмет, я придивилась і за мить мої очі розширились, а легені самі набрали повітря.

— Це ж… це ж.., — я перевела радісний погляд на вовка.

— Так. — весело відповів він.

В моїх руках лежала закручена ракушка, що займала дві мої долоні. Вона переливалась усіма кольорами і сяяла у місячному світлі, відблискуючи мені прямо у вічі.

— Піднеси її до вуха і ти почуєш шум Безкрайньої Солоної Води.

Я піднесла ракушку отвором до вуха і почула тихий гул.

— О Марк! — виголосила я. — Ти найкращий!

Обережно відклавши ракушку вбік, я кинулася обіймати друга. Досхочу пообіймавши Марка і тисячу разів подякувавши, я всілася поруч з ним, сперлася на його велике тіло і поклала голову в м’яке чорне хутро.

Ми говорили про його подорожі, про те, що він бачив і кого зустрів, як він виходив з небезпечних ситуацій. Аж допоки червоні проміні не торкнулися наших обличь і ми не потонули у царстві сну, Марк скрутившись клубком, а я — лежачи у цьому клубку немов пташка у гнізді.