Минуле завжди стукає в двері в новому пальті

В печері Дельфійського оракула було темно. Рейчел розплющила очі, спробувала дотягнутись до перемикача світла і скривилась від головного болю – вчорашнє святкування тридцять третього дня народження пройшло весело і, мабуть, мало хто добре пам’ятав як все закінчилось, проте сьогодні звичайний день і потрібно вставати. В самій піжамі Рейчел пішла до маленької кухні, яка була відділена від усього іншого простору печери салатовою дерев’яною ширмою. Готуючи собі сніданковий омлет, Рейчел намагалась осягнути свій вік. Намагалась і не могла в це повірити — позаду вже безголовий підлітковий вік і весела юність і вона тепер по-справжньому доросла жінка. В таборі останнім часом вона ловила себе на думці, що майже нікого не впізнає: велика кількість її однолітків померли під час боротьби з монстрами чи на завданнях, а більшість живих завели сім’ї і живуть окремо, зрідка навідуючись в гості. «Тільки я сама-самісінька» –, зітхнула Рейчел, на яку зненацька накотилась меланхолія. Спочатку всі ці оракульські таємниці здавалися чимось несуттєвим, хоча потім …. ні, не треба про це згадувати. А зараз іноді хочеться вовком вити від самотності, особливо коли повертаєшся в свою квартиру, або спілкуєшся з колегами по роботі, які щиро не розуміють, чому вона, Рейчел, не хоче піти хоч на одне побачення з тим красунчиком із Ради Директорів. Не те, щоб у неї зовсім не було друзів, але звичайні люди для неї були тільки приятелями, з якими було весело проводити час, а своїх друзів-напівкровок вона бачила всіх разом хіба що на день народження (власне, вчора вони були тут, а Персі, Аннабет, Пайпер, Лео і Каліпсо навіть вирішили залишитись на кілька днів). Згадавши про останніх, Рейчел труснула головою, проганяючи похмурі думки — ну чого вона розклеїлась, коли все насправді не так погано: через годину до неї прийдуть юні напівкровки на урок малювання, а потім вона піде купатись і обговорювати останні новини разом з друзями. Підбадьорюючи себе таким чином, Рейчел одягла робочий комбінезон з футболкою кольору хакі, перев’язала волосся подарованою вчора жовто-зеленою хусткою і почала прибирати сліди вчорашньої вечірки.

Десь через пів години, коли прибирання було вже майже завершене, а мольберти з чистими листами паперу вже стояли на партах, в двері постукали. Не відриваючись від розкладання книжок на своєму столі, Рейчел крикнула: «Не замкнено», бо була впевнена, що це один з учнів прийшов раніше, щоб отримати якусь пораду щодо свого малюнка. Почувся грюкіт дверей, проте гість не поспішив до Рейчел, а зупинився на порозі і з захватом сказав: «Вау, у вас такі круті стіни. Мама мені їх описувала зовсім іншими, але це ще крутіше! Щоб ходити на ваші уроки потрібно десь записуватись?». Рейчел різко обернулась і, побачивши в дверях свого помешкання тринадцятирічного хлопця з таким знайомим густим темним волоссям і темно-зеленими очима, ледь не впустила «Історію мистецтва Доби Відродження в картинках» собі на ногу. «Мама?» –, несподівано сівшим голосом перепитала Рейчел. – «Як тебе звати, хлопче?» «Я Раф. Рафаель Блекстоун. Ви ж знали мою маму, правда? Її звати Лу Блекстоун.» Хлопець нервово витер руки об джинси і зняв з плечей чорний рюкзак. «Так,» –, повільно сказала Рейчел, знову опановуючи свій голос,– «я знала твою маму».