Хто я?

Темна худа постать снувала поміж величними стовбурами дерев, залишаючи від себе лише відлуння сумної мелодії, яку наспівувала. Сьогодні була яскрава ніч: рожевий місяць освітлював дорогу, а зірки доповнювали цю космічну картину.

Я так задумалася, що навіть не помітила, як вискочила на галявину, більшу частину якої займало озеро. Воно відбивало місяць бірюзовим кольором і ніби світилося зсередини. Це була сила Локі, яка підтримувала купол захисту над цією планеткою. І тут я замислилася “А чи планета це взагалі? Чому я тут? Невже я подібна до звірятка, якого можна тримати в клітці?”, але тут же відмахнулася від цих думок. Мені хотілося свято вірити в те, що хлопець просто любить мене. Інакше навіщо він усе це робить? Я знала його з дитинства і розуміла, що кожна дія була чітко спланована. Але якщо так…

“Навіщо він мене врятував?”

Холодний вітер різко вдарив в обличчя, чим відірвав мене від думок. Сьогодні було досить холодно. Я зайшла по щиколотку у в’язку воду, чомусь зараз вона здавалася особливо огидною. До мене підпливли маленькі сині рибки, луска яких переливалася різними кольорами веселки. Вони мені повідали про свій день, про те, як гралися з клубком енергії мого мага, про те, як вона лоскотала плавники, про те, хто приходив до берега озера втамувати спрагу, а я сиділа і слухала. Мені було легко зрозуміти їхню мову. Моя сутність дозволяла чути шепіт дерев, щебетання птахів, сміх риб і розуміти кожне слово. Ще в дитинстві, Локі розказав, що я німфа, якщо це можна було так назвати. Зазвичай німф навчають магії матері, але так склалося, що моя не навчила. Тож мої сили були обмежені, хоч і від нудьги дечому навчилась я змогла. В якийсь момент, просто почула розмову двох коників, а коли розказала про це Локі, він з подивом оголосив, що мої сили прокинулися.

Я дослухала розповіді риб і пішла на галявину, на ту саму. Мені вона нагадувала про той день, коли мої руки стискали рогатий шолом. Здавалося, що це було нещодавно, але Локі не з’являвся тут уже досить довго. Мене це не дивувало, він і багато сонць міг не повертатися. У ту мить я подумала, що хтось інший може так само торкатися його ключиць, шиї, так само цілувати вилиці.

“Що це?”

Я ніколи не відчувала цього всередині себе, десь під ребрами. Зіниці звузилися в страху, а коліна підкосилися від розпачу – я впала на траву.

“Раніше про це не думала. Це так… боляче?”

Перед очима була галявина, але раптом усе змінилося. Я вже не бачила тих фіолетових квіточок, тих милих коників у траві, тих старих дерев попереду. Мене охопив мороз, сніг голками встромлявся в обличчя, обпікаючи своїм холодом. Я сиділа у кучугурі, кривавій кучугурі. На руках була кров, на одязі була кров, на снігу була кров. За два метри від мене лежало тіло, я знала, чиє це тіло та все одно не хотіла у це вірити. Темна постать, що стояла над ним, звернула на мене увагу і швидко почала наближатися. Я кинулася бігти, ноги не слухалися, легені нестерпно боліли, сльози не давали роздивитися дорогу, хоча її, в принципі, і не було. Ззаду спалахнуло бірюзове світло, тінь мого тіла відбилася на снігу. Я все ще бігла, але вже не чула голосів. Хтось схопив мене за плечі й почав трясти. Мій крик ніхто не почув – хуртовина не давала. Хтось стояв переді мною, темна постать. Ця людина дала мені ляпаса, і я знову побачила ту саму галявину, ті самі дерева і обличчя. Обличчя мого любого мага, що намагався привести мене до тями. Та через мить його вже не було. Я озирнулася і кинулася бігти до хати.

Коли була на місці, я замкнулася, залізла під м’яку ковдру і заревіла в голос гірко і безутішно.