Аметистова галявина
від KeRidanaЗвичну всім істотам тишу лісу раптово розрізав різкий грайливий сміх. Він заливав всю округу в радіусі десяти метрів. Звук стоп, що б’ються об землю, і обурені чоловічі вигуки доповнювали цей надокучливий галас. Голоси наближалися до сонної, ранкової, вкритої сонячним сяйвом галявини, всипаної фіалками й перелісками, від чого вона здавалася більше аметистовою, ніж зеленою.
Я, без розбору ступаючи по квітах, намагалася втекти від спритних чоловічих рук. Холодні краплини роси приємно окропляли мої ноги. Коли я опинилася на середині галявини, обернулася – позаду нікого не було. Мої очі почали шалено блукати лісовими хащами, з яких моє тіло щойно винеслося. Груди важко здіймалися й опускалися, а губи були привідкриті в усмішці – все ще не могла віддихатися від бігу. Самотні волосинки лізли в очі й рот, мене це трохи дратувало, але зараз було важливо зовсім не те. У руках виблискував золотий шолом із рогами.
Раптово ззаду щось вчепилося в мої плечі, від чого тіло мимоволі здригнулося. Чуже дихання, легко торкаючись шкіри, приємно торкнулося кілька шийних хребців.
– Лоскотно, – ніхто не очікував, що мій шепіт пролунає так млосно.
Повільно піднімаючи руку і проводячи подушечками пальців від ключиці до шиї, я неспішно тягнулася до обличчя того, хто був позаду.
– Припини, – чоловічий голос був наповнений таким холодом, що можна було заморозити всю планету.
Безсумнівно, він був злий. Я це, як ніхто інший, розуміла з першого колючого погляду, з першої серйозної нотки в голосі, з першого напруженого здригання кінчиків пальців. У такі моменти потрібно було просто зробити те, чого він хотів або тікати, що, насправді, навряд чи допомогло б. Його пальці впивалися в мою шкіру і здавалося ось-ось піде кров, а як ні, то точно залишаться синці. Я й не проти такого нагадування про його дотики. Поступово вивільнившись з полону, я відійшла на безпечну від чоловіка відстань.
“Прекрасний”, – промайнуло в голові, побачивши чоловіка. Без жодного сумніву це була свята істина. Його зовнішність була без найменшої вади. Принаймні я так вважала. Вугільне, зачесане волосся, смарагдові очі, що палають гнівом, білки яких виявилися трохи червонуватими, від чого могло здатися, що він плакав, тонкі, трохи обвітрені губи, той самий прямий ніс і акуратні чорні брови. Одягнений хлоп був у темно-сірі майже чорні шкіряні штани, заправлені в невисокі чоботи, і зелену сорочку.
Я стояла рівно на такій відстані, на якій він зміг би мене розгледіти. Моє медове волосся, тонкі губи, маленький ніс із ледве помітною горбинкою і багряні очі, куточки яких були приспущені донизу.
– Рута, – голос був спокійний, але твердий. Здавалося, ця ситуація з хвилини на хвилину могла довести його до сказу.
– Локі! – завзята посмішка проти моєї волі поповзла по фізіономії.
– Зараз же… – зробив він коротку паузу, втомлено потираючи скроню. – Віддай мені мій шолом.
– Не віддам.
– Рута! – мій грайливий настрій дратував його дедалі сильніше.
“Ось вона!”, – виникло в голові. – “Межа!”
Чоловік, ніби прочитавши мої думки, змінився в обличчі. Мої власні ноги відірвалися від землі, тіло поплило вгору і зависло у повітрі.
Запанікувавши, несподівано для себе я ледь не впустила шолом, але таки встигла його схопити за роги. А Локі зі свого боку встиг схопити за основну частину. Напевно, ця картина з боку виглядала шалено кумедно: кожен із нас тягнув шолом на себе, а ще я досі була в повітрі, завдяки магії чоловіка.
– Віддай мені свій шолом! Віддай! Віддай! – заверещала я тонким голоском.
Локі припинив тримати мене в повітрі, через що я впустила з рук головний убір і впала на землю. Куточки губ хлопця трохи піднялися, він насолоджувався своєю перемогою.
– Ти знову кинеш мене, – тихо пробурмотіла я, лягаючи на живіт і підпираючи голову руками. Відповіддю мені послугувала тиша, через що я підняла очі на чоловіка, що стояв навпроти. – Цього разу буде так само довго?
– Це не твоя справа.
– Ммм… як грубо, – очі мимоволі закотилися. – Тож… на скільки?
– Ти не мене розчула? – обтрусивши черевики від землі, він розвернувся і повільно покрокував геть.
Я тут же підірвалася і, наздогнавши, притулилася до тіла чоловіка своїм:
– Привези мені морквяні хлібці й той смачний шоколад.
Над вухом пролунало важке зітхання. Це означало, що він привезе, він ніколи не забував. За хвилину я випустила його з обіймів, а потім відбулася типова для нас дія: Локі трохи нахилився, бо знав – це вже традиція, я підвелася навшпиньки, легко торкнулася губами вилиці й повільно відвернулася. Щойно я відійшла від чоловіка, він створив блакитну напівпрозору кулю в повітрі, яка поступово збільшилася, і за мить зник в ній.
А все та ж аметистова галявина почула розчароване зітхання, тупіт босих ніг, а потім настала тиша. Більше ніхто не порушив її спокою того дня.
0 Коментарів