Холод..

Мені було всього десять років. Білий від снігу горизонт різав очі. Мороз пробирав до кісток, а хуртовина в свою чергу нещадно обпалювала обличчя. У пам’яті виникали страшні моменти: обличчя тих, хто щойно вбив її. З рук капала багряна кров. Ноги скам’яніли настільки, що кожен крок давався з великим зусиллям. Мій погляд втомлено піднімався в чорніючу переді мною порожнечу… Там замиготів чийсь обрис?

«Так схоже на міраж. Міраж…кумедне слово»,- я видала слабкий безглуздий смішок. Зсередини мого тіла почало розливатися дивне тепло, що зігрівало кожну клітинку. Я підняла очі на небосхил, по ньому попливли плями, а у вухах, наче з глибин мозку, розростався писк. Час застиг, світлі плями перетворилися на чорні і з неймовірною швидкістю розрослися по всьому небу. І тоді я впала на пухнастий і такий холодний сніг. А далі була тільки темрява.. чорна, лякаюча.. і слабкий, ледве чутний стукіт серця.

Прокинулася я на широкому ліжку, вкрита м’якою шкурою ведмедя. Кімната була настільки крихітною, що сюди ледве влазили ліжко і маленький столик, між якими був прохід у півметра. Голі дерев’яні стіни видавали м’який запах сосни, від чого здавалося, що будиночок побудували буквально днями. Під стелею літали округлі сфери, які випромінювали приглушене світло. Я не одразу помітила вікно у одній зі стін кімнатки, за якою був трохи моторошний ліс.

Через напівтемряву я розгледіла фігуру, що сиділа за столом. Зелена, бавовняна сорочка висіла на ній, ніби на вішаку. Вугільне, ледь скуйовджене волосся спадало вниз, але трохи не діставало до плечей. Поруч на столі нагромаджувалися  різної товщини книжки, різноманітні сувої, а доповнювала цей безлад свічка, світло якої злегка мерехтіло.

Я хотіла було встати, але помітивши, як я заворушилася, особа повернулась. Бліда ледь не сяюча шкіра, смарагдові очі, тонкі губи, рівний ніс, і доповнювало обличчя трохи здивовано підняті брови. Лікоть ліг на спинку стільця, а передпліччя – розслаблено впало вздовж. Я звернула увагу на руки чоловіка: довгі, тонкі пальці й худі долоні. Подібні були лише в моєї матері. Хлопець був незвичайної зовнішності, і це, найімовірніше, це посприяло зародженню певної симпатії до нього. Вираз його обличчя не видавав абсолютно ніяких емоцій, а холод у його очах змусив мою шкіру вкритися мурашками.

– Не тремти, – хлопець витримав коротку паузу, ніби обмірковував подальші слова. – Я не заподію тобі шкоди.

P.S. Вирішила перекласти свій старий фф і продовжити писати, тож…ось 🙂

Після озгайомлення вас з передісторією, почнеться фанфік-гра. Я буду надавати в кінці глави декілька виборів, а ви вибирати в коментарях.