Чи не так?

Це був перший раз, коли вона не сбиралась перепаковувати валізи мільйон разів, а лише одного було достатньо. Їй дійсно було не по собі, то місто яке й наче вже набридло, стало таким рідним, кожна вулиця була створена для того щоб зупинитись та сфотографувати краєвиди, на жаль чи то на щастя? то був останній день перед від’їздом. Потяг був запланований на 21:37, а вона все ще гуляла по місту, в останній раз, в останній час. Телефон дзвонив, то був будильник на 18:50, щоб за пів години прийти до дому, і останній час провести з батьком. Поперед момент де вона покинє його на довго, на час який злічити, але як для дитини, якій батько з дитинства був наче подарунок на Новий рік, чи то на день народження, час був незліченним. Дійсно, вона ніколи не жила настільки довго з ним, да так, що змогла прив’язатися, при всьому тому, що зробив тяжкого він їй. При тому скільки разів говорив, що вона товста та скоро в двері не пройде, при тому, що в нього були істерики майже кожен день, при тому, що не дозволяв брати 2 порцію їжі, навіть при тому, що вона намірно йшла з будинку за пів години до його приходу, просто щоб вже не сваритися.

Останні години, хвилини навіть секуни, здавалися солодкими, на то вони і останні. Остання фотка біля першої хати в якій жила, остання мить біля річки яка текла, останні подихи місцевості, все наче пьяніло. Сумніви випливали у голові, наче й вже набридло постійно бігати від проблем. Хоча куди вже бігти? Квитки давно куплені, валізи спаковані, а майже все, що було надто за рік життя – відправлене новою поштою до “дому”, до рідного міста,

-рідне місто яке я знаю гріще ніж це.

Відкриваючи калітку, відкриваючи її в останній раз, хотілось запам’ятати як омога більше, скліьки зубців було на ключі, як його бордового відтінку була та калитка і ручка, ручка звичайна була, проста така, проте останній раз я її тримаю..

Увійшовши в хату на неї кинулась собака

-колі, колі свої. дивне ім’я вибрали “колі” це була собачка роду пікінесів добра, лагідна, завжди всіх зустрічала. До мене підійшли здавалося, що всі мешканці будинку, чи то мешканці спільного життя? Ми жили разом вже рік, сиділи на одному унітазі, грали у карти майже кожного вечора, знали хто, що і як любить. Але сьогодні вона тут в останнє.

Її покликали до столуч поставивши перед фактом, що зараз будуть їсти улюблений торт, про який вона нещодавно згадувала коли всі сиділи біля каміну.

Сльози вже неконтрольовано лились, всі стали як одна спільна сім’я, а сьогодні с наче хтось помре, просто напросто покине цю сім’ю, з ким тепер Віка буде грати на майже сплячий розум, у ввечері, після роботи, з ким тепер Олеся, мама Віки буде розмовляти про кіноіндустрію, з ким тепер кішка Тіна буде спати?

Остання партія в дурака, вона виграла. Впершев дурака грав весь будинок, здається, їй підіграли, просто щоб настрій хоч трохи піднявся. -то ти готова? Таким же сумним голосом запитав батько, в відповідь отримавши лише стомлений круть головую, вверх та вниз. Ні, зовсім не готова була, проте, шо ще робити? Так наче є вибір. Останній раз вона сиділа за столом на кухні, та дивилась на ці кухонні шкаічики які висіли на стінах. Так завжди, вона завжди дивилась на ті шкафчики, в різних будівлях, перед переїздом кудись.

Сумка, рюкзак та чемодан у руках, кеди одягла, куртка. Наче й все.. все?

-Це останній раз коли я бачу все це? Це що все?

Тільки батько й донька їхали до автовокзалу, всі майже ридали, всі пам’яталм яке було дитинство, фактично без батька. Батько був завжди поруч, проте на відстанні майже в 1000км.

-вибач, що постійно ранив тебе, вибач сонце.

Ні, вона не плакала, вона ридала, проте тільки в душі, там де серце боліло.

На вокзал не прийшла єдина і краща для неї подруга, проте знаючи точну дату и хвилину відправлення вона лежала та плакала у себе вдома, плакала від того, що більше не побачить її, хоч вони і дали обіцянку, що колись вимушена переселенка повернеться з фотоапаратом та пофоткає її, це лише було сумлінною надією. Плакала вона також із-за листа в якому та висказувлаа всі думки, щасливі й сумеі, та як все таки любить і буде любити її.

Сльози в неї, сльози в батька, сльози в подруги, сльози в хаті, сльози в Віки та її мами. Всі плакали хоча й на різних площинах. Завжди тяжко прощаватись, чи не так?