Що ж з тобою поробиш, вожак. Треба, то треба.

Ештон швидко синхронізував свідомість з реальністю. Майже без дискомфорту.

《Сірін, як там Кір?》- Можливо вдасться зробити хоч щось вже сьогодні?

《Спить. Просинався один раз – я його нагодувала. Він був слухняним. І одразу після цього я його відправила спати. Він не міг заснути, але я йому вирівняла біоритм, як мене вчив Храм. І він швидко заснув.》- Сірін і Ештон рідко спілкуються ментально. Але, якщо вже таке стається, Сірін майже не контролює потік думок. Ештон підняв брови. А вона розвивається у власному якомусь напрямку. Недоступному не лише Ештону чи Рікону, а, мабуть, чоловікам впринципі.

《Дякую, маленька. Ти маєш багато роботи сьогодні? Можеш приглядіти за ним? Було б добре, якби до вечора він трохи оклигав.》- Мабуть, з цим впорається лише Сірін. Не знає він більше нікого, кому можна таке довірити.

《Так, Ештон, звісно. Я все можу перенести, або відмінити. Мене підстрахують.》- Сірін має багато роботи. Але коли б Ештон щось її не попросив, у неї завжди знайдеться і час, і можливість. Він не розумів, як вона викручується. Можливо, йому варто повчитись у неї, як вправлятись із своїм графіком…

Але думати про це особливо часу не було. На нього ще чекала купа роботи…

***

Ох, і довгий в нього сьогодні день. Таке враження, що Ванесса вирішила умістити все його життя на сьогодні: і науковці, і розвідники, і соціальне життя… А потім ще відділ Гуманності голову виморочив і так і сяк, і наперекосяк. І все їм треба узгодити і чихнути бояться… А як щось не так – не гуманно. І сам по собі Науковий Центр вимотує – він туди сам ходить, без супроводу. Та ще й Пірей істерику влаштував, виявляється він не любить ту алубі, тіло якої знайшла Мерін, тому що вона (увага!) тупа, а він тепер без вісімдесяти відсотків персоналу секретного відділу Наукового Центру, і через “цю тупу тварюку, всі мої проекти стоять!”. І змусив Ештона медитувати, аби проаналізувати його результати досліджень, тому що (увага, блять!) раз у всьому винна Мерін, то і він теж, тому що вони тепер одне ціле, і нехай тепер Ештон розгрібає за своєю Повелителькою, раз у них “такий глибокий зв’язок”. А Ештон побоявся відмовляти Пірею, тому що той був близький до режиму вбивці алубі (з яким він уже раз познайомився і більше не хоче)… Короче, Ештон запізнився на половину зустрічей, але Пірей залишився задоволеним… А Ештон так і не встиг з ним обговорити гробницю Мерін… Тому доведеться пертися до нього ще раз, але Ештон відчуває, що й наступний похід нічого хорошого йому не передвіщає…

А потім ще від Ванесси вислухав, що він час не вміє розраховувати… І в якості покарання зустрічі йому не перенесла на наступні дні, а змусила все відходити сьогодні… А спробуй їй поясни, що відмовляти розгніваному алубі – не з руки.

А якщо врахувати, що його ранок почався не з кави, а з ради… А замість тренування була глибока медитація. І він не обідав…

Тому коли Ештон зайшов в бібліотеку і побачив там свіженького Кіра – вже не стримуючись простогнав.

– Ох, чорт…- Поволікся Ештон до свого стола і бухнувся на стільчик.- І перенести ж не вийде, ато Сірін доведеться знову тебе готувати…

Ештон потер очі і втомлено подивився на Кіра. Той, піднявши брови, просто стояв і не зводив з нього погляду. Але не дочекавшись від нього ніяких реплік, Ештон встав:

– Ходімо.- Зітхнув він.- У вітальню.

– Що, не хочеться нести мене, як я вирублюсь знову?- Насмішкувато усміхнувся він на один бік. Ештон перевів на нього погляд. Малий намагається дразнити його чи що?

– Та можу і понести, раз тобі так хочеться.- Підняв Ештон брову у відповідь. Малий пирхнув.

– Та ні, я хоч і принцеска останнім часом, але до вітальні дійду сам.- Розвернувся він і направився на вихід. А в нього явно кращий настрій.

Ештон пішов слідом. Малий зайшов у вітальню. Поглянув на Ештона через плече:

– На диван сідати?- Уточнив він. Ештон взагалі помітив, що він намагається бути ввічливим. І це дивно поєднується з його нахабністю, дикуватістю і нелюдимістю.

– Сідай, де зручно.- Усміхнувся вже тепліше Ештон. Ну, малий же не винен, що у нього не день, а пекло…

Малий сів на диван. Щойно Ештон сів поруч, Кір обернувся до нього спиною і підставив лопатки. Ештон усміхнувся. Наче дикий кіт, що підставляється, щоб шерсть почухали. Ештон поклав долоню на спину і почав акуратно досліджувати його біохвилі, стан тканин та біоритми. Чудово.

– Бачу, тобі значно краще, аніж зранку.- Сказав він і забрав руку. Малий відчув розчарування. Подобається, все таки як йому біоритм вирівнюють. Може попросити в Рікона, щоб і йому вирівняв? Спробувати як це воно… Мерін насичувала його енергією, але воно трохи не так відчувається. Малі аж слини пускають… А що? Він теж покайфувати хоче.

– То мені йти?- Спитав трохи невпевнено малий, висмикнувши Ештона з думок.

– А, ні. Тож маємо вирішити питання з Вірусом.- Швидко зупинив його Ештон.

– Ви ж маєте зараз медитувати?- Нагадав малий. А потім здогадався:- Я Вам потрібен для цього?

– Ні, я вже помедитував. Вранці замість тренування.- Відповів Ештон, та малий не дав йому й слова вставити, засипаючи питаннями. Ніби й не швидко, але не даючи шансу отямитись.

– Бачу, Ви любите тренування прогулювати.- Підмітив малий. Ештон здивувався, але не зважаючи на тон, малий не засуджував, чи щось ще… Він просто… Досліджував?

– Та, ні… Я зазвичай не пропускаю тренувань… Просто так склалося з цим потоком, що я був у медитації два місяці, якраз тоді, коли вони почали. Та й якось не рознайомились. Для мене цей час промайнув, наче кілька годин… А для них – термін вагомий. Уже встигли звикнути до Рікона. Та й це уже який потік? Четвертий? П”ятий? Я вже не встигаю їх як слід вивчити, в душу заглянути, розумієш? А вони уже йдуть… Далі. Тож я вирішив, що…- Ештон зітхнув.- Пора мені відмовитись від тренування дітей…- Замовк на секунду. А потім усміхнувся.- Але немає приводів засмучуватись. Я завжди хотів займатись дітьми, та мені цього і без тренувань тепер вистачає. З Ріконом може ми більше не проводимо таких регулярних уроків, але тепер тренуватимемось разом. Він мене багато чому навчить, а я його. Хоча… Ми весь час один одного вчимо… Сірін ще є. Вона взагалі молодець. Думаю, пора її вчити вправлятись з енергією в більш широкому розуміні. Хоча бар’єри їй даються найлегше, може і варто зосередитись більш скурпульозно на чомусь одному, зайнятись спеціалізацією. Та і Шону ніхто не відміняв. Її ще вчити і вчити… З емоціями вже не така біда, але їй ще багато наздогнати треба. Та й талант у неї що треба. Хочу спробувати виготовляти разом з нею багатофункціональну печать. Типу оберега, розумієш?- Поглянув він на Кіра. Той уважно слухав.- Ну, ось ще ти тепер є. А тебе так і взагалі з нуля вчити.- Усміхнувся Ештон.- Так що роботи непочатий край, як то кажеться. Ти, до речі, своє істинне ім’я знаєш?

Малий заперечно похитав головою.

– Можливо ти не знаєш, що воно – це саме істинне ім’я. Я, думав спочатку, що це я так назвав образ своєї душі. А ти, скажімо, можеш називати своє “я” якимось чином, або частину свідомості, зважаючи на твій талант… Але якщо ні – не поспішай. Спершу. з Вірусом слід розібратись, ато ти випадково можеш полегшити йому завдання.- Ештон поглянув на малого. Той кивнув, “розумію”, мовляв… Але розмову підтримувати, очевидно не збирався. Та, Ештон і не вимагає. От тільки потрібно з ним поговорити на рахунок Вірусу… Ештон зітхнув. Малий, очевидно, якось по-своєму сприйняв Ештонову паузу. Гарячково щось обдумав, Ештон навіть відчув, як його мозок спалахнув на мить біохвилями роздумів, як… Ну, спалах…

– То… Ви сьогодні були в медитації вже?- Повернув Кір розмову в русло, що його цікавило.

– Ага.- Кивнув Ештон. І продовжив виливати свої думки на малого, формулюючи у якісь висновки заодно. А що? Він же мовчун ніби? То хай слухає…- Я аналізував отримані з Ваших амулетів дані. Схоже на те, що Ваші амулети розвивають власну свідомість. Ну, індивідуалізація і еволюціонування зброї – це звичайно суперово. Хоч і неочікувано, але ефективно. Та, зважаючи на те, що сталося з твоїм амулетом, потрібно зробити процес більш контрольованим. А це точно не вийде зробити, поки я не розберуся з веретеном… Ну, зрештою, ти теж не зможеш мені поки що в цьому допомогти. Тобі потрібна буде ментальна реабілітація, а ще тобі потрібно освоювати власні здібності. Ну, ділитися талантом ти, звісно, вмієш, але… Ти ж не амулет, аби використовувати твої ментальні здібності, без твого втручання… Точно… Це хороший вихід із ситуації. Я просто заміню Вірус тимчасово… Ми ж сумісні… Ну, менше з тим… Це питання суто технічне.- Ештон перевів погляд на Кіра. Той уважно слухав, насупившись, і посилено думав. Ештон знову зітхнув… Як йому про це сказати? В яких би розладах вони не були – Вірус став частиною його свідомості. Схоже, Ештон просто відтягує час.

– Скажіть прямо. Пам’ятаєте, ми домовлялись? Що Вам потрібно?- Він поглянув докірливо. Але без злоби. І Ештон відчув вину перед Кіром. Ештон знову зітхнув.

– Не вийде поремонтувати Вірус.- Поглянув Ештон на Кіра. Мабуть, хотів якось підготувати його до інформації. Чи себе? Малий стиснув губи. Обміркував.

– Що це значить? Мені кришка?- Спитав він. Нічого собі, думки радикальні.

– Ну, я б на твоєму місці так швидко себе не хоронив.- Усіхнувся Ештон.

Малий миттєво спалахнув і роздратовано напався:

– Кажіть прямо! Годі тягнути!

Ештон усміхнувся. Подобається він йому. Може йому і не потрібно “підсолоджувати пігулку”? Та і як це зробити?

– Доведеться знищити його.- Щось аж надто різко вийшло…

Малий відчув жаль… Відвів погляд вбік. А тоді вдихнув глибоко і повернув погляд на місце – Ештону в очі. Кивнув рішуче. Ештон відчув якесь полегшення і гордість за малого одночасно. Сильний він.

– Точно все гаразд?- Запитав Ештон тихо. Все ж це частина його самого… Як і Кір став частиною Віруса.

– Якби був інший вихід, Ви б його знайшли, вірно? Та й не наївний, розумію, що я з ним просто не протягну.- Відповів він.

Ештон зробив паузу, вдивляючись Кіру в очі. І бачив в цих чорних безоднях гірке розуміння. Кір всеціло усвідомлював ситуацію, йому було боляче. Але він просто не давав собі слабинки. Треба, то треба. Ось і все. Ештон зітхнув. І усміхнувся йому сумно. Ну, що ж він так жорстко із собою. Але може і справді не час на емоції?.. Потрібно, аби Кір розумів всю складність ситуації.

– Але не все так просто.- Попередив Ештон. І Кір кивнув – розуміє, слухає.- Почнемо з того, що взяти і знищити амулет зараз – це ніби знищити частину твоєї свідомості. Я вже мовчу за те що це просто боляче. Це ранить тебе… Тому, потрібно розірвати Ваш зв’язок.- Ештон поглянув на малого. Той кивнув – розуміє.

– Це теж зовсім не просто. Ви уклали між собою договір, по суті. Для того, щоб його розірвати, мені потрібно буде… Використати один метод… Сподіваюсь звичайної медитації буде достатньо. Але якщо ні… Доведеться ввійти в глибоку медитацію… Це означає, що мені доведеться увірватись в твою душу…- Ештон поглянув на малого. Той слухав, вникав. Але, Ештон був не певен чи він розуміє серйозність ситуації…- Це дуже інтимно. Набагато…- Ештон зітхнув. І почухав голову. І як йому донести?

– Я розумію.- Кір дивився на нього, стискаючи губи, рішучо. Щось Ештон сумнівається, чи він розуміє.

– Коли ти входиш в чиюсь душу, ти бачиш про людину все. Немає брехні, немає секретів. Розумієш? Ти ніби… Голий… Я не знаю…- Вскинув він руками безнадійно.

– Ну, може і на краще.- Видав він після недовгої паузи. Ештон перевів здивований погляд на малого. Тобто? Але, здається Кір зрозумів про що мова. Хоча б віддалено. Ештон почухав голову.

– Це перша частина проблеми…

– О, то це квіточки?- Фиркнув він. І роздратовано зітхнув. Схоже, таки розуміє…

– Твоя свідомість зараз доповнена. І амулет – це частина тебе. І знищити його – це значить знищити частину тебе. Мм… Якщо порівнювати з тілом… То це, мабуть, як залишитись без руки. І я боюсь, що будуть наслідки.- Напружено думав Ештон, не зводячи нахмуреного погляду з малого.

– Типу фантомні болі?- Постарався він зрозуміти.

– І це теж, до речі. А ще психологічна травма, наприклад. Часткове ушкодження твоєї свідомості. Або ж що частина Віруса залишиться в тобі, а це взагалі не прийнятно…

– Короче, ясно. Купа ускладнень.- Перебив він. – Як під час лікування онкології, так? То що треба хіміотерапія якась?

Ештон здивовано підняв брову.

– Я б це так не назвав.- Задумливо і повільно проговорив він.- Ну, як з якого боку подивитись, звичайно…

– Боже, Ештон, будь-ласка, не з’їжайте з теми! Реально, мізки варяться. Давайте по суті…- Спалахнув малий. Потім зиркнув на Ештона. І скривився, наче кисле в рот потрапило:- Вибачте. Просто забагато всього… Стільки інформації, що каша в голові… Я так багато в житті не вчив… І це ж тільки початок.- Він болісно стиснув голову, ніби постарався її в купу зібрати.

Ештон усміхнувся і підсів ближче.

– Нічого,- Обійняв він малого за плечі і по-дружньому потрусив.- Мені теж важко тобі щось розповідати. Я розумію, що для тебе це звучить як нісенітниця наполовину з казочками. А ще ти дуже далекий від цього світу. Поки що.

Малий не пручався. Опустив руки від голови. І поглянув на Ештона скоса:

– То що робити треба?

– Потрібен протез.- Відпустив Ештон малого і зосередив погляд на стіні напроти, намагаючись візуалізувати в уяві те, про що говорить.- Якось замінити Вірус. Заповнити порожнечу. По-перше, так ти не відчуватимеш втрати настільки різко. Якщо пощастить, вдасться обдурити твої відчуття, і ти почуватимешся, ніби відбулась заміна або що. По-друге, така страховка все ж зменшить ризик того, що вірус залишиться в тобі якимось чином. Ну, і можна розраховувати на згладження емоційного фону… Думаю, взагальному це не погана ідея.

– І що ж це за протез?- З підозрою поглянув малий.

– Не знаю.- Стенув плечима Ештон, усміхнувшись.- Маю кілька варіантів. Перший найлогічніший – укласти договір, аби ти вступив у зграю. Тут повний флакон. І енегетичні зв’язки більш виражені, аніж фантомний зв’язок з амулетом, і ти дійсно отримаєш дещо на заміну втраченому, і договір заповнить порожнечу. Плюс я зможу внести умови, що дозволять перестрахуватися. Ну, і адаптація. Три дні після укладення договору тобі буде непереливки. Але в даному випадку це навіть плюс – тобі буде відверто не до самокопання, а догляд вирівняє емоційний фон. Але є мінус. Один вагомий мінус – час. Тобі потрібно розбиратися з Вірусом вже, а договір – це не те що я готовий робити спонтанно. Це велика відповідальність, потрібно обдумати деталі. А в твоєму випадку, на Храм і зовсім не доводиться розраховувати. Ще й Мерін немає, вона хоч би трохи допомогла… А робити помилки в договорі – це вже занадто. Тому потрібно придумати щось інше.

– Наприклад?- Ештон поглянув на малого і з здивуванням зрозумів, що йому цікаво.

– Наприклад… Не знаю. Я міг би спробувати замінити Вірус не на довго. Але, чесно це… Не так надійно. І я взагалі погано це уявляю. Але, думаю, впораюсь. Ще й не таке доводилось робити… Може в Сірін допомоги попрошу. Її амулет добре для цього підійде. Вони зможуть скерувати мене.- Ештон задумався.

– Може інший амулет, на заміну цьому?- Видав Кір. Ештон перевів здивований погляд на малого. Хороша ідея.

– Ідея супер… Але… Я не впевнений, що ти зараз впораєшся з новим амулетом. Розумієш, тут же не силою треба – терпінням.- Спробував пояснити Ештон.

– Я розумію.- І от зараз Ештон точно знав, що малий і справді розуміє про що мова.

– Плюс, я ж казав, я зараз не зможу виготовити… безпроблемний, скажімо так, амулет. А брати амулети з Наукового Центру – не маю права. Ліам, мій амулет,- уточнив Ештон,- це вибрик Сірін з Храмом. Їхній подарунок мені на день народження. Та і не предназначені ці амулети для людей.- Зітхнув Ештон. Малий уважно поглянув на Ештона, щось там прокрутивши в голові.

– А коли у Вас день народження?- Запитав він якось… Не в тему? Ештон не очікував цього питання…

– 23 серпня… Але я сказав всім, що не треба святкувати кожного року. Це занадто часто. Може раз в десять років, типу юбілей. А може і раз в сто… Якщо надто часто святкувати – втрачається відчуття свята.- Перевів Ештон погляд на малого з легкою усмішкою. Йому насправді приємно стало, що малий поцікавився чимось особистим. Ніби як увага… Але малий якось очманіло здивувався.

Потім відмер і з якоюсь здогадкою поглянув в очі Ештону:

– А скільки Вам років зараз?- Запитав він. А скільки? Ештон задумався.

– Так, зажди.- Ештон почухав голову. Намагаючись згадати.- Десь біля тридцяти зараз. Ну, це якщо міряти по тому, скільки моє тіло пробуло в реальному світі.- Поглянув він на малого. Той з напіввідкритим ротом спостерігав за ним.- Розумієш, в медитаціях досвід зовсім по-іншому набувається і час іде зовсім не так. Я почуваюсь значно старшим, аніж є. Це як психологічний вік.- Спробував пояснити Ештон. Малий дивився на нього, наче на інопланетянина.

– Ааа…- Нарешті видав він чергове запитання, переваривши всю інформацію.- Скільки Ви… Можете прожити?

– О, ну я спочатку думав – кілька століть… Але, зараз бачу, що не менше тисячі років. Я просто не встигну виконати всього, що наобіцяв. Та й хочу виготовити для Мерін амулет.- Якось хижо усміхнувся він. Ештон справді хоче виграти це парі. І з кожним разом… Він стає впевненішим, що зможе.

– Ви так кажете, ніби можете вирішувати, коли Вам помирати.- З якоюсь підозрою, але і з сарказмом підмітив малий. Хоч це було явно питання.

– Так і є. Ну, це якщо хтось мене не знищить раніше. Чи Мерін.- Усміхнувся Ештон, поглянувши скоса на малого. Той оніміло офігів. А тоді насупився, посилено думаючи.

– Це через Ваш договір з нею?- Кір дослідницько поглянув на Ештона. Ахах. Цікавий йому, очевидно, екземпляр трапився.

– Угу.- Усміхнувся Ештон.

– А… я? Я ж теж маю договір укласти з Вами?- О, здогадався. Тепер Ештон знає, як він сам виглядав коли розпитував про це у Мерін.

– От не знаю.- Зітхнув Ештон.- Якщо мова про звичайні технології, то до років ста п’ятидисяти-двухсот людина може протягнути спокійно. Але ж мова про справжній договір. Князівський. Я не знаю за яким принципом він укладається. Якщо мова про продовження життя – терміни одні. Якщо ж йде прив’язка до ведучої сторони – зовсім інші, в такому випадку тіло ніби законсервовується в часі. Як у мене. От не вистачає мені Мерін. Аби виповнити прірву у знаннях. Потрібно буде таки з’їздити до неї під час відпустки. Але, на термін менш ніж триста років – я не згоден.- Попередив Ештон серйозно, кинувши швидкий погляд на малого. Той сидів і мовчки офігівав.- Ну, я тебе тільки пів людського життя вчити буду. То що мені тільки тим і займатися, що князів вчити?- Серйозно. Є ж якесь поняття… Окупованості затраченого ресурсу… Має ж бути якась подяка за затрачені зусилля? Ештон думав, що це логічно.

Кір сидів певний час а потім якось напівіронічно, напівнервово хіхікнув.

– Ясно з цим.- Підсумував малий. Зробив довгу паузу, інтенсивно роздумуючи, і хмурячись при тому.- То що там з протезом?- Повернувся він в свій звичний режим інформаційної п’явки.- Отже лишається лише аби Ви замінили амулет собою тимчасово?- Уточнив Кір. Ні, він точно на льоту все хапає…

– Угу.- Підтвердив Ештон. Скоса поглянувши на малого. Ештон не міг збагнути як він до цього ставиться. Надто вже інтенсивно він міркує… Та й розмова вийшла хаотична.

– Я так розумію, Ви хочете з’єднати наші свідомості?- Уточнив він. Ештон перевів на нього уважний погляд. Схоже, Ештон дарма переживає. Кір дуже навіть розуміє, про що йде мова.

– Так. А ти паралельно муситимеш відгородити від себе Вірус, і разом з тим – не чинити опір мені. Тому що я, в свою чергу, теж виконуватиму кілька задач.- Ештон уважно дивився на Кіра. Ось тут і є найбільший ризик. За ту частину, що відповідає Ештон, він не переживає. Буде складно, так. Та він і справді відчуває, що впорається. Але в цій ситуації успіх залежить не лише від самого Ештона.

Та малий… Впевнено кивнув, вперіщивши свій чорний погляд в Ештона. А він нахмурив брови…Припустимо, боротися з Вірусом він уже навчився. А от довіряти… Чи вміє він взагалі? Ештон зітхнув.

– Думаєте не впораюсь?- Ніби думки прочитав…

– Думаю, що тобі буде важко довіритись мені. Ми майже не знайомі. Та й, відверто кажучи, у тебе достатньо причин не довіряти мені. А впустити когось в своє “я”… Чорт, не знаю чи зміг би комусь довіритись таким чином…- Зосереджено супився Ештон.

– В мене вийде.- Запевнив малий. Ештон зітхнув. Перевів погляд на нього. І… Побачив впевненого. В собі. В своїх силах. І в своїх почуттях – Кіра. А потім він усміхнувся якось хитро, задеркувато, з веселощами. І штовхнув Ештона плечем в плече. Якийсь такий жест… Дружній? Підбадьорливий?

Легко з ним. І Ештон повірив.