Фанфіки українською мовою
    Фандом: .Оріджинал

    «Мене почали підозрювати…»
    Люди пліткують про те що Кара наче і не змінилась за 5 років, думають що вона тих пліток не чує. Але дівчина така сама як 5, 10 чи навіть 100 років тому. Тож час їй переїхати кудись і почати все з нової сторінки. На цей раз спало на думку побути студенткою у вже знайомій академії «NonPrimaMors», кажуть туди беруть тільки магічних істот, але вона пам’ятає і звичайних людей там, ще у 1907 році. Навряд чи щось дуже змінилося. Кара надіслала документи до директриси, і не за довго отримала відповідь – її прийняли. Вже завтра вона має бути в академії у Лос-Анжелесі. Певно там спекотно, тож вона сподівається що її одягу вистачить хоч на перші дні, потім буде змога проїхатись по магазинам, якщо звісно у деректриси не буде зайвих питань. Волосся чорне як ніч, очі криваві, а одяг, вона полюбляла коротенькі плаття з різними шкіряними прикрасами. І все ж , це нікого не хвилює, тільки знайдеться причина вбити когось за зайві коментарі.
    Не зволікаючи часу Кара почала збиратися, через кілька годин в неї літак, як раз до завтрашнього вечора вона буде на місці. Можливо вдасться поселитися в тій кімнаті що і більш ніж 100 років тому.
    Перельот був нудним, якась дамочка поруч дивилась сльозливий серіал, в якийсь момент Кара дійсно хотіла її вбити. Та це не так важливо, адже вона стрималась і не вбила нікого до кінця польоту, аж ось вже майже доїхала до академії, вона знаходиться за містом, тому від аеропорту треба добиратись на таксі.
    Це місце завжди здавалося ідеальним, будівля в готичному стилі, вітражі, що відображають тепле осіннє сонце, яке вже заходило за обрій, великі сади та парки, а також величезний ліс. Раніше тут не було фонтану посеред двору, певно це одна з небагатьох змін.
    Таксі зупинилось біля головного входу – величезних дерев’яних дверей що були настіж відчинені. Кара забрала свою велику валізу та пішла до середини, де її вже зустрічав помічник деректриси. Наскільки відомо, в цьому році з’явилось близько 50 нових учнів, яких поділили на 2 групи. Разом з помічником дівчина піднімались гвинтовими сходами на 3 поверх, тут розташовувався гуртожиток. Вони звернули в лівий коридор з одного боку якого були величезні вікна, а з іншого входи в кімнату.
    – Ваша кімната номер 4, – сказав помічник та протягнув ключ, який Кара одразу прийняла, – у вільний час ви можете завітати до бібліотеки та отримати розклад та підручники.
    – Зрозуміла.
    Він повернувся на перший поверх, доки Кара роздивлялась коридор. Дещо тут не змінилось, наприклад двері в кімнати, вони були дерев’яні та наче з казкових замків. А от канап раніше не було, у цьому чорному коридорі червоні канапи виглядали розкішно, а стояли вони між входами у спальні. Вона неквапливо пішла до своєї нової-старої кімнати, саме в ній та колись жила, директриса про це знає, певно і наказала поселити її тут. Аж тут перед Карою розчахнулися двері, ще трохи і певно вони б влетіли в мене, добре що в неї загостренні чуття.
    З кімнати вийшла дівчина в неї було пухнасте русяве волосся трошки довше плечей, очі кольору жолудей та пухкі губи, зростом вона була така як і Кара, десь 169 сантиметрів. Дівчина незграбно зупинилась коли побачила іншу людину.
    – Бляха! А ти обережніше не можеш виходити?! – Кару бісило те, як дівчина дивилась на неї, та її слова були правильними.
    – Але ж я тебе не зачепила, – звучить як виправдання, певно це так і є, – мене Еля звати, а ти? – певно їй взагалі начхати на свою поведінку, це обурливо.
    – Кара, – вона спробує не вбивати всіх підряд, а проявляти дружелюбність, – ти б навчилась двері відчиняти та не розмовляти так зухвало з незнайомцями.
    – Вибач за цікавість, але твої очі… – вона пильно вдивлялась в її обличчя, ніби вишукуючи ще щось незвичне, – це лінзи?
    – Ні, це мої справжні очі, – це питання Карі задають кожного дня, вже піддістало.
    Навіть не слухаючи дурні питання далі, Кара пішла до своєї кімнати, їй треба відпочити, дорога була довга та нудна. У сусідній від її кімнати, з під дверей виходив дим, чимось схожий на дим від вогню, і тому вона вважала за потрібне, перевірити що там таке. Вона рішуче постукала у двері, а потім ще раз, і ще раз, аж тут двері відчинив хлопець щось бурчучи собі під носа. На вигляд йому роки 22, а зріст приблизно 196 сантиметрів, в нього темне волосся, майже чорне, сіро-блакитні очі, та чітко виражені вилиці.
    – По голові собі постукай, – оце так, і ми ще думали що Еля нагліє, – чого тобі треба?!
    – Взагалі-то в тебе дим в кімнаті, я подумала, що горить щось, – вона не зводила погляду з його очей, це часто збивало людей з пантелику, але не цього хлопця.
    – Знайшовся бляха рятувальник. Я курю, електронні цигарки,- він показав на неї у руці, – ти що запаху не відчуваєш?
    – Не відчувала доки ти двері не відчинив, – так добре, вона обіцяла собі, що буде привітною, хоча б мінімально, – я Кара.
    – Ага.
    Хлопець зачинив двері, прямо в дівчини під носом, навіть не відповівши нічого. Яке ж воно дурне.
    – Ідіот. Отже будеш хмаринкою.
    Кара все ж дібралась до своєї кімнати, що стала кращою ніж була. Це була найбільша спальня з усіх, певно 7 на 4 метри. З лівої сторони був вхід до ванної кімнати, біля входу шафа для верхнього одягу, по центру стояла канапа та 2 крісла розвернуті до лівої стіни, як раз на величезну книжкову полицю, після якої вже в самому кутку шафа, велика стара шафа. З правої сторони стояв комп’ютерний стіл, десь посередині, а ближче у куток до виходу ще полиці. Як раз навпроти входу в кімнату було широке ліжко, з обох сторін якого розташувалися вузькі, високі вікна. Все було в червоно-чорних відтінках, і це було прекрасно, вона обожнювала цю кімнату.
    Не кваплячись Кара розібрала речі, одяг до шафи, а якісь канцелярські дрібнички на стіл. Вампірський слух підказував їй, що сусід, так звана «хмарка» перемістився у коридор, на диван між їх кімнатами, скоріш за все продовжував курити.
    Все що відбулося, не дуже хвилювало Кару, зараз вона думала про те, як забрати з підвалу одну річ, що залишилась тут більш ніж на 100 років. Вона повинна її повернути, і якомога швидше.
    Кара закінчила розкладати речі, як раз після заходу сонця. Біля її стола стояв міні холодильник, але нажаль порожній. Добре, що тут є власний магазин, до міста певно хвилин 30 їхати. Не зволікаючи, одразу закупитись тим що потрібно зараз. Вона сподівається знайти якісь смаколики, а не цю кляту здорову їжу.
    Вийшовши з своєї кімнати вона просто не могла не помітити свого нового сусіда, що розташувався на канапі між їх кімнатами. Цікавість перемогла.
    -Хмаринка, ти так і не назвався, – Кара зупинилась біля канапи та подивилась на нього з гори.
    Певно хлопцю це не сподобалося бо і так похмуре лице, стало ще й злим. Він ліниво розплющив очі, ніби до останнього хотів, щоб її тут не було.
    -Слухай, іди на хрін! – його очі трохи примружилися, і він знову дивився в очі Кари. Але ж все таки він гівнюк.
    -Навіть і не мрій.
    Він бісить Кару, її просто розпирає зі злості, вона ж намагається бути привітною. Вони взагалі в одній групі наче повинні навчатися, невже просто не можна назвати ім’я. Клята хмаринка. Годі з Кари, вона йде далі. Друга від сходів кімната теж була зайнята, там гучно грала музика і лунав чоловічий голос. Ще встигне познайомитися, зараз її ціль невеликий перекус.
    Кара спускалась гвинтовими сходами на перший поверх та зустріла двох дівчат, одна з них, вже знайома – Еля, а ось іншу вона ще не бачила. Біляве волосся, блакитні та надзвичайно добрі очі, і мала, певно 157 сантиметрів зростом.
    -Елю, моя бабуся каже що я відьма, і я впевнена що це правда! – мовила та з них, котру ми ще не знаємо.
    Дівчина різко замовчала, певно не хотіла щоб Кара зайве чула. Та вона запам’ятає ці слова, певно відьмочка ще буде корисною.
    -І знову привіт, Еля, – Кара привернула їх увагу, та мала відьмочка наче завмерла в німому шоці.
    Підійшовши до них вона м’яко посміхнулась, не бажаючи навіювати жах так одразу.
    -Я.. я Ліна, – невпевнено сказала відьмочка, не дивлячись в червоні очі, – а ти певно Кара? Еля згадувала про дівчину-з-червоними-очима.
    -Так, це я, – Кара поправила коротку чорну сукню, – ви кудись йдете?
    -Точніше шукаємо, – втрутилась Еля, – ми шукаємо магазин, вже майже годину, хотілось щось перекусити.
    -Певно ви погано шукали, я туди як раз і йду, – як дівчата могли пропустити магазин, він же на видному місці.
    Утрьох вони спустилися на перший поверх та попрямували у правий коридор, майже у кінці якого знаходилася невеличка, але дуже гарна крамниця, з різними снеками, напоями, свіжими фруктами, овочами та випічкою. Ліна та Еля були в легких сарафанах блакитного та зеленого кольору, що розвіювались під час легкої ходи. Дівчата обговорювали все і всіх що траплялося їм, а Кара крокувала вперед навіть не слухаючи їх.
    -А ось і крамничка, кажу ж ви погано шукали.
    – Еля хотіла розпочати з верхнього поверху, – вона усміхнулась такою дитячою та щирою посмішкою, якої Кара дуже давно не бачила.
    -Не дуже розумна думка, – дівчина з червоними очима перевела погляд на Елю,- ще зустрінемося.
    Вони всміхнулись один одному на прощання та розійшлися по закуткам крамниці, відшукуючи чим поживитися. Кару вже нудило від такої доброзичливості, хотілось вбити когось. Та ці думки розвіялись як тільки та побачила набір свіжих фруктів, ананас, полуниці, ківі, апельсин, гранат, і все вже почищене та порізане. Просто ідеально, певно вона буде частенько заходити в цей магазин. А з напоїв обере, певно воду. Це все що їй було потрібно щоб перекусити, тому вона попрямувала до каси. Милий хлопець посміхався та пробив товари, і очікуючи що Кара розплатиться подивився у її очі.
    Це помилка.
    -З вас 17 доларів, – їх погляди зустрілись.
    -Для мене це буде безкоштовним, – зіниці хлопця розширились, а значить це спрацювало, що і не дивно.
    -Безкоштовно для вас.
    Один з привілеїв Кари – навіювання. Будь яка жива істота може підкоритися її волі лише дивлячись у очі. Вона рідко використовує цей дар саме так, бо в неї накопичилося доволі багато грошей, а зараз просто не хотілось повертатися до кімнати за ними.
    Вона покинула крамницю та пішла до кімнати, в неї ще багато справ на цю ніч, то ж треба все встигнути, певно вже 10 година вечора. З другої кімнати досі лунала музика, але гучніше. Та коли Кара піднялась на потрібний поверх музика стихла, а з кімнати вийшов високий спортивний хлопець з русявим волоссям та зеленими, неначе свіжоскошена трава, очима. Вона зауважила, що «Хмаринка» все так само сидів в коридорі. І як йому не набридло? Хоча він не з усіма такий грубий, а певно тільки з Карою.
    -Гарну музику слухаєш, – сказав він зеленоокому протягнувши руку.
    -Дякую, – той потиснув руку «хмаринки» вітаючись, – я Діма.
    -Влад, – невже він не міг і Карі представитися. Ну все, вона пам’ятає як його бісить прізвище, що певно йому дійсно підходить, і Кара так і буде його називати.
    -Слухай, ти не проти прогулятися, вип’ємо чогось? – Кара все ще була біля першої кімнати, а вони й не помічали її.
    -Гарна ідея, набридло тут сидіти вже.
    А ось вони вже йдуть на зустріч Карі, ось вона можливість побісити когось. До нього дружелюбність вона не збирається проявляти, більше не збирається.
    -Як цікаво… – монотонно та задумливо мовила дівчина, – «хмаринка» з кимось новеньким.
    -Я Діма, – зі сміхом сказав він, – а чого він хмаринка, просто цікаво.
    – Я сам тобі розповім , ходімо звідси вже, – Влад потягнув Діму за собою та кинув на Кару злісний погляд.
    Вона пішла до кімнати, час прийняти душ та поїсти.

    «Що за дурне прізвисько, їй подобається людей бісить чи що…» – ця думка не виходила з голови Влада.
    Він з Дімою спустились у сад та зайняли одну з лавок, дивлячись як інші студенти грали на гітарі та співали.
    -То що ж, – невпевнено каже Діма, – чого ти хмаринка? І … вона твоя дівчина?
    -Ти що з глузду з’їхав?! – як йому взагалі в голову ця думка прийшла,- вона не моя дівчина , вона взагалі мене бісить. А хмаринка тому що я не назвав їй свого імені, і курю багато, то ж в Кари з’явилась така асоціація.
    Вони ще довго теревенили, знайшли багато спільних тем. Наприклад обидва полюбляли холодну зброю, чи полюбляли фільми всесвіту Марвел. Певно зможуть подружитися.

    Кара нарешті закінчила приводити себе до ладу, закинула в себе трохи придбаних фруктів, та натягнула на себе легкий чорний сарафан та кросівки.
    Доки ще не пізно треба забрати деякі речі. Коли вона в останнє навчалась у цій академії, у 1907 році, то дещо залишила тут, так би мовити на зберігання, а зараз треба повернути собі це.
    Кара покинула кімнату та знов пересіклась з новими знайомими, Еля та Ліна. Їй певно знадобиться їх допомога, а тим самим дівчина покаже, що довіряє їм. В будь якому випадку йти одній погана ідея, тож дівчата, певно допоможуть.
    -Дівчата, почекайте! – Кара підійшла до них та озирнулась, чи нема поряд когось зайвого, – я можу попросити вас про невелику допомогу?
    -Так, звісно, – так само мило мовила Ліна.
    -Але чим ми можемо допомогти? – чи це не задоволення, чи у Елі були інші плани, але це було непривітно.
    -Я повинна забрати дещо, у підвалі, а вас прошу почекати поруч, щоб ніхто туди не зайшов.
    -Але у правилах сказано що у підвал та ліс ходити не можна, – яка правильна відьмочка Ліна… аж нудотно.
    -Так , сказано, але правила не для мене, а вже тим паче я заберу те, що сама там залишила. Думаю це не страшно, – Кара провела по ним погляд і вони врешті погодилися.
    Вони спустились до підвалу, дівчата чекали у самому початку, а Кара пішла вглиб через численні коридори. І ось він той самий запилюджений стелаж, на верхній полиці якого лежить малий згорток тканини. Саме за цим дівчина прийшла. За лічені секунди вона повернулась до початку, вампірська швидкість приголомшлювала.
    Ніхто навіть не здогадається що вони були у клятому підвалі, хоч між ними трьома було якесь напруження, Кара все ж подякувала, і разом вони попрямували до гуртожитку. Вже на другому поверсі Еля не витримала.
    -Що це в тебе? І навіщо воно тобі?
    -Це не твоя справа, – вампірша відповіла з огидою, ці питання не доречні.
    -О ні , це як раз моя справа. Ми порушили правила, а ти навіть не кажеш, що це ти винесла з підвалу! – Еля перейшла на крик.
    -Замовкни! – проричала Кара.
    -А то що, боїшся що тебе спіймають за порушення правил? – хоч би їй вистачило сил не вбити Елю при першій можливості.
    Кара розгорнула тканину, та дістала білосніжний кинджал, що відбивав місячне сяйво. Що ж вона так різко замовкла, злякалась?
    -Ще хоч слово, переріжу тобі горлянку Елю, – вампірша згорнула кинджал і пішла до своєї кімнати не озираючись, не бажаючи ще більше погіршити справи.
    Дівчата повернулись до кімнати, Кара чула це, а Еля певно використає те що бачила, проти вампірши, вона наче не така дурна як здається…

     

    0 Коментарів